Розділ «Історія буднів»

Нівроку обов'язкової практики в тарнівському баталіоні пройшло на підготовці до іспиту на одержання становища активного старшини.

Із предметів, що їх треба було здавати, були здебільша ті, яких навчали в школі однорічняків. Це були: муштра, піонірство, бойова тактика, організація війська, науки адміністраційні, очевидно, значно поглиблені та поширені. Цей іспит я здав у Відні й для можливости скорого авансу подався до Краєвої Оборони. Тут мене прийняли та пересунули до Перемишля, де стаціонували два баталіони 18-го полку Краєвої Оборони.

У своїх розчисленнях на прийдешнє я здавав собі справу з того, «що не заїду високо». На це не треба було бути українцем, зате треба було мати протекцію, багато грошей, добрі знайомства й добре походження, котре давало би право дочіпляти до свого прізвища «фон». Ні на одну з тих умов на високе становище не май я ніяких даних, тому й не міг мати високих аспірацій. Та все ж думалося доскочити бодай до ступеня майора, а там уже й емеритура. Так говорив розум. За цим промовляли й факти. Не раз й не два довелося дуже немило відчувати недостачу бодай одної з вичислених даних. Звичайно, мої команданти залюбки мною витирали кути, знаючи мою совісність у службі, ну, й відсутність даних на деякі згляди. Але чого не може доконати амбіція й уява! Скриті мрії виводили мене в дуже високі чини, і це було, може, одинокою осолодою у твердому житті молодшого старшини без «даних».

В заміну за надію швидшого авансу приходилося беззупину гарувати. На ділі праця старшини при «Краєвій Обороні» розмірно була вдвічі більша та важча, як у інших формаціях. Зайняття на цілий рік були розміщені так, що 7 місяців вишколювалося перед і по полудні новобранців, 3 місяці були призначені на т. зв. вільні вправи і маневри, а 2 на відпустку. Окрім нормальних вправ, трохи не щотижня відбувалися на бажання незабутнього ген. Гальгочі міжбригадні або міжполкові вправи. Іноді зимою при -18 °C!

Ген. Гальгочі — була це людина незвичайно вимагаюча, сувора та безоглядна. Якщо служба в «Краєвій Обороні» була взагалі важка, то завдяки йому ставала інколи неможливою. За це не любили його в рівній мірі як штабові старшини, так і генерали, що за найменші недокладности у вправах наслухалися від нього якраз стільки, скільки рекрут від «капраля». Часте «шліфовання» генералів в приявности молодших старшин було надміру розкішною музикою для нашого вуха. Ми, за природнім порядком річей у світі, збирали частенько таке ж і від своїх наставників, леда капітанів чи майорів. А тут тобі збирають самого генерала! Звичайно, описи таких сцен, неймовірно прикрашених під смак розповідачів та авдиторії, ходили з уст до уст. З цих анекдот про ген. Гальгочі замітна одна, — як то раз на маневрах під Перемишлем він запитався одного старого священика, у якого кватирував, чи він є справжнім австрійським патріотом. Той відказав: «На милий Біг, як можна за декілька непомащених картоплин вимагати патріотизму?!»

Не скажу, щоби життя в полку було дуже цікаве. Дошкульно давалася взнаки мала платня. Я ніколи не хотів натягати батька на грошеву допомогу, а вистерігався, як вогню, довгів. Тому звичайно під кінець місяця бувало так тоненько з монетою, що приходилося на кілька дірок пасок підтягати. На загал відносини, що панували в кругах старшин, були товариські, хоча мали при тому характер інтернаціональний. Розговірними мовами були німецька й польська. Дуже часто українці-старшини розмовляли зі собою по-німецьки. По службі деколи вживалося української мови. Національні почування у українців-старшин, а втім і у мене, були приспані або приховані.

Найбільше грижі, нещасть, а то й самовбивчих настроїв спричинювали в старшинських кругах довги. Охота, а часом і примус забавитися, блиснути офіцерським жестом штовхали до затягнення довгів, а вслід тим до всяких неприємностей, що в гірших, хоч і нерідких, випадках доводили до виключення з війська. Діялося це здебільша за невирівнання т. зв. орудних довгів. До брудних довгів належали невиріннана сплата прачки, чури, за помешкання чи довги напитки. Так само уявнене невирівнання довгу на слово чести потягало за собою в більшості випадків усунення з війська. З тої причини товариський суд мав немало клопотів, коли часом приходилося видати найстрогіший присуд на доброго товариша.

Про ці справи міг би я не одно розповісти, бо ж трохи не весь час моєї служби вибирали мене до товариського суду. Спершу був я звичайним членом того суду чести, а згодом, коли дістав ступінь капітана — предсідником. Правдивою приємністю для мене був вишкіл рекрута. Думаю, що старшина, замилуваний у свому місці, мусить любити цей цікавий психольогічний ефект еволюції, що відбувається у військовому нарибку. Я швидко переконався, що вояки негайно орієнтуються, чи старшина, що стоїть перед фронтом, приходить до них, як кажуть, «з серцем чи з перцем». Вони підсвідомо класифікують своїх інструкторів у такому порядку: добрий, вимагаючий, непорадний, садист. До прикмет інструктора примінюють вони своє відношення.

Найбільша трудність для інструктора — це вмілість наладнати контакт з хлопцями. Тут треба бути не так вояком, як педагогом. Тактику поведінки з людьми треба просто вивчити. Без цього трудно опанувати та оховстати десятки чи сотки різних та суперечних індивідуальностей, що в сумі дають таку незбагнуту матерію, як психольогія товпи. Горе інструкторові, що забуває про таку основну річ, як те, що фронт складається з ряду одиниць, які думають і чують. Тут маю на думці швидкість та якість вишколу. Старшина, що не бере під увагу складних психольогічних проблем, що встромлений в довгий ряд однаково допитливих очей, звернених на нього, що нехтує факт істнування інтуїції навіть у найменше психольогічно складної «оферми», ніколи не може надіятися добрих вислідів з його навчальних зусиль. Старшина — садист чи недотепа, коли б хотів, міг би нераз заобсервувати знаменне явище, коли то відділ замісць робити наказаний рух щораз ліпше, робить це навпаки. Причиною цього явища є тиха змова або, докладніше, відрух протесту, що уділяється без слів від одного або кількох осібняків решті. Момент такого психольогічного звороту від субординації до тихого бунту — це страшна річ у вишколі. Треба тямити, що вина лежить в таких випадках лише на інструкторові.

Не буде це самохвальба, коли скажу, що вояки мене справді любили. А любили з тої простої причини, що я їх любив. Любив кожного вояка зокрема, любив фронт, цю довгу низку синіх одностроїв, що іноді докладала великих зусиль, щоби догодити тому, «гострому, але доброму ляйтнантові», як говорили про мене. Яке було відношення вояків до мене, нехай говорить факт, що коли нераз на маневрах віяв холодний вітер, хлопці з власної волі обступали мене тісним колом, щоб захоронити від зимна.

Треба тут підмітити цікаве явище. Ключем до серця послуху в українських відділах була українська мова. Старшина, що говорив по-українськи, мав певні привілеї у вояцтва. Його тоді любили, і ніяка гостра кара для винуватців не ослаблювала у них прив'язання і сентименту до нього. Тому спеціяльні згляди та виїмкові симпатії серед людей я завдячував не лише своїй тактиці, але й тому, що вони знали, хто я такий по національности. Частенько і поляки-старшини для приєднання собі симпатій вояцтва та, що за тим йде далі, збільшення мого сприємливости вживали з успіхом укр. мови.

Бували серед вояків одиниці, яких ніяка міць, ніякі вговорювання не були в силі підпорядкувати наказам, загальній дисципліні. Тоді одиноким засобом був підступ.

Мав я раз у свому відділі одного таки нашого т. зв. хлопського фільософа, що хотів викрутитися від війська. Свій плян переводив вперто й послідовно через півроку. Зрештою, плян простий та загально практикований, лиш не так довго і вперто, як у цьому випадку. Він кривав. Мене нераз лють огортала, коли той драбуга в марші через місто почав робити такі вихиляси, якби його нога була лише мотузком прив'язана до решти тіла. Кому доводилося вести відділ містом, той зрозуміє, який то сором для старшини — мати у відділі одного стрільця, що своїм виглядом чи ходом псує вигляд цілого відділу. Бувало так, що він на найрухливішій вулиці приставав мертво падав на землю, заявляючи, що далі й кроком не може двигнутися. Не помагали погрози, лікарські оглядини, просьби.

З поміччу прийшов мені один майор-лікар, чоловік незвичайно дотепний. Він казав прикликати мого «маркиранта», прив'язав його до операційного стола і з повагою став готовити, оглядати, вилискувати до світла величезними ножицями, якими оперують хіба слонів або коней. Далі казав подати собі пилку.

— Ну, треба тобі, неборако, ногу втинати. Іншої ради нема.

Мій «маркирант» пополотнів. На чоло виступив великими каплями піт.

— Я… я просив би на сторону, — промимрив.

Санітарі відв'язали. «Маркирант» пішов якось швиденько, але вже майже не криваючи. Поворітьма йшов зовсім просто і заявив, що його нога якось зовсім виздоровіла, і може, не треба її таки втинати…

Нецікавим матеріялом до вишколу були чехи. Дуже опірно піддавалися дисципліні, а від нашого вояка різнила їх злобна перверзійність та роблена тупість. Не забуду пригоди одного капітана з чехом-вояком на маневрах.