Розділ «За Україну, за її волю…»

У Станиславові я зголосився у команданта двірця, й цей призначив мені в готелі кватиру. Другого дня ранком я привів до деякого ладу свій знищений одяг і вибрався зголоситися до Державного Секретаря Військових Справ Вітовського, що мешкав у одному з готелів при Липовій вулиці. Станиславів робив дивне вражіння. Донедавна тиха провінціяльна містина стала осідком Уряду Держави, що оце будувалася серед кривавих змагань. Місто прибрало чисто український характер. Вулицями скрізь бачилося вояцтво. Цивілі діловито кудись спішили. Знати було нервозність та гарячковість праці над творенням нової Держави.

Вітовський дуже зрадів, побачивши мене. Ми звиталися сердечно, як рідні брати.

— Як з неба злітаєте для нас, — сказав він на радощах. — Саме треба, як умерти, команданта відтинку під Львовом. Від цеї хвилини можете себе уважати ним, лиш… — він поглянув на мій одяг критичним оком. Я посміхнувся, розщіпнув блюзу та показав свою сорочку, з якої лишилося лиш трохи брудного цундря.

— Боже милий, — сплеснув руками Вітовський та метнувся згаряча до другої кімнати.

За хвилину я мав виготоване наручча чистенького білля, а трохи згодом чепурну блюзку, як вилиту на мене.

Та поки що ми з Вітовським гарячково перекидувалися словами, в яких коротко змалювали свої переживання, радощі, побоювання, погляди на прийдешнє, обговорювали теперішнє положення. Але не пришилося нам так довго базікати… Телефон, післанець, якась телеграма — усе ждало негайної полагоди.

— Бачите, — розвів руками Вітовський. — Отак щодня, щоночі, щоднини. Голова ходором ходить. Вибачайте, може, ще колись поговоримо.

І він вибіг прожогом з кімнати, кинувши мені короткий погляд, в якому світила гарячка перепрацьованої, та все ж повної невичерпаної енергії людини. Неупорядкування відносин, нерозмежування компетенцій накладали на Вітовського як міністра війни безліч ріжнородних обов'язків, між іншими таких, що до уряду міністра війни зовсім не належали.

— Відкіля він черпає стільки енергії? — задивувало мене. Нині, згадуючи Вітовського, я добре свідомий того, що він був з тих, що то про них говориться ad maiora nati sunt.

Коли б не злощасна доля, що постигла наші визвольні зусилля, та передучасна смерть Вітовського, його прізвище стало би поруч прізвищ наших найвидатніших світочів.

Вечором того дня я зайшов на вечерю до старшинської харчівні на Липовій вулиці. Тут було гамірно, весело. І не дивота. Фронт далеко, а добре знаємо настрої вояцтва у запіллі.

Нині чую часто злобні натяки на те, що, мовляв, старшини бавилися, а Львова здобути не було кому. Я особисто в тому вигідному положенні, що можу сказати про те своє слово без остраху, що хтось закине мені, що й я не відмовляв собі веселощів та добрих настроїв у запіллі. У запіллі я був лиш два дні, саме в часі, що про нього розказую.

Кожне запілля в українській, еспанській або французькій армії має ту прикмету, що старшина чи звичайний вояк піддається свідомості безпеки, свободи, можливості забави. Усе це дуже різко контрастує з фронтовими життєвими умовинами, в яких йому доводиться пробувати через довгі місяці.

Чи можна тоді дивуватися, що вояк, який завтра має їхати на фронт, нині буде цілими пригорщами горнути до себе ці розкоші запілля? Інакше справа мається з тими, що гайнували в каригідний спосіб народне майно. А чи тип злочинця не є вартістю інтернаціональною, і чи не подибуємо його у найбільше патріотичному середовищі?

Назагал панувала в Станиславові атмосфера конструктивної праці.

Зі Станиславова на Потутори — Підвисоке я поїхав санками (це була друга половина лютня) до Золочева на чотири дні, щоби побачитися з жінкою та дітьми й бодай раз виспатися досита.

За цих чотири дні до нашої хати приходили процесії місцевих поляків, зачувши, яке становище займаю в українській армії. Всі вони шукали у мене, як звичайно в таких випадках, помочі у ріжних справах. Значна частина петентів була моїми добрими знайомими з австрійських часів, тому годі було відмовитися від послуг в ім'я передвоєнної знайомости. Я робив, що міг. Ось, наприклад, у справі в'язнів, яких приміщено у вогких негігієнічних кімнатах на Замку. На мою інтервенцію частину в'язнених, головно старших віком та менше ворожих і шкідливих для Держави перенесли до великої салі «Сокола», де вони мали від цеї пори такі умовини, яких щиро бажаю всім політичним в'язням і мешканцям таборів відокремлення.

Зі Золочева по чотирьох днях я виїхав до Бібрки, де 13.11.1919 р. обняв «Групу Схід», якої назву згодом перемінили на II Корпус. Мій відтинок уявляв собою величезний каблук, визначений місцевостями: Рясна Польська, Збоїска, Малехів, львівська Різня на схід від Підзамча — Чортківська Скала — Сихів — Сокільники — Скнилів.

Перше, що впало в мої очі на фронті (що я тому винен, що моє око професійного старшини було закохане в гарному зодягненні вояцтва?), це була ріжноманітність одягів у відділах, що просовувалися передо мною.