Розділ «Під знаком п'ятикутної зірки»

За короткий час Шаманека іменували командантом І Корпусу, а мене залишили у моїй кватирі своїм думкам і безділлю, що скидалося ні то на відпустку, ні то на усунення з армії.

Команда над УГА залишилася в руках ген. Микитки, а шефом штабу остався дальше ген. Ціріц.

Нова команда Галицької Армії зробила дослівно те саме, що започаткував я та за що мене суджено: заключила з денікінським командуванням договір, на підставі якого УГА перейшла під командування Денікіна. Ані Микитка, ані Диктатор не видумали нічого іншого, не вибрали іншого шляху, бо його взагалі не було. Бо армія опинилася в такому фізичному стані (тиф), що була змушена заключити договір з кождою силою, яка входила на терен її розташування.

Для мене договір з Денікіном був тільки хвилевою перешкодою. Я йшов на те зі свідомим розчисленням, що при першій сприятливій нагоді розірву хвилеву залежність, в яку ми попали. Ніколи я не робив отих важливих кроків сам, але завжди радився мого окружения, й тому майже всі мої почини були висловом збірної волі старшинства.

Я ніколи не намагався впливати на політичні напрямні в нашій армії. До цього я не чувся покликаним. І що більше, я завжди докладав усіх зусиль, щоби наладнати якнайтісніший контакт поміж Диктатором і армією. Мені доводилося іноді довго переконувати його, що він повинен бути близько армії, або просто благати, щоби рішився переїхати з Кам'янця до Винниці, або ж створити бодай при Нач. Команді свою відповідальну експозитуру. Але кінцевим ефектом моїх настирливих домагань і мольб були обітниці, обітниці…

Таки до кінця Начальна Команда була получена зі своїм проводом химерним телеграфічним дротом і апаратом «Юза». А це було трохи, трохи замало. Тому й не диво, що при такому відношенні відповідальних за політику людей, залишені самі собі, ми мусіли остаточно рішитися на кроки, за які ах як легко можна було п'ятнувати зрадниками й віддавати під суд!

Інакше справа представлялася за нової Начальної Команди. На неї впала ще більша відповідальність, бо в міжчасі Диктатор виїхав за кордон і армія опинилася без свого політичного завершення. Таким чином Начальна Команда в силу обставин стала і командою, і політичним проводом.

Якщо йде про людей, що творили Начальну Команду, то був це, без сумніву, непосильний тягар на їхні плечі, як, зрештою, був би непосильний і на мої. Ген. Микитка, знаменитий фронтовий вояк, мало орієнтувався в заплутаних проблемах тодішнього часу. Тому й не диво, що він став просто маріонеткою в руках хитруна Ціріца, який за короткий час вспів виробити свої впливи в армії.

Трудно твердити, що ген. Ціріц мав завелике довір'я чи популярність в армії. Всі до нього ставилися, в противенстві як до Шаманека, з резервою та крайним недовір'ям, а його кількатижнева діяльність як шефа штабу це недовір'я ще поглибила. Після заключения договору з денікінським командуванням Ціріц пішов по лінії найскрупулятнішого виповнювання того, чого вимагали від нього денікінці, навіть якщо це діялося з явною шкодою для УГА. Всупереч договорові нашої Армії не витягнено з фронту, а Ціріц не то що про те не старався, але стягав чимраз то більше наших частин на протибольшевицький фронт.

Врешті почали його підозрівати старшини в тому, що він служить чиїмсь стороннім інтересам.

Я стояв збоку та мусів бездільно цьому всьому приглядатися. Але не дармували старшини. Вони створили в таємниці перед Нач. Командою Комітет чи Колегію, яка порішила перебрати в свої руки політичний провід в армії. Про праці тої Колегії я знав, бо інформував мене про те постійно мій ад'ютант Дмитро Паліїв, який займав у ній одно з кермівних становищ.

Раз повідомив він мене, що Колегія на останньому свому засіданні ухвалила згладити Ціріца як шкідника Української Армії. Я сильно відмовляв Палієва від цього кроку, вказуючи, які моральні шкоди принесли би такі події в армії. Не тямлю, чи мої аргументи промовили тоді до переконання старшин, але за два-три дні після того прийшла подія, яка ці пляни зробила зайвими.

А саме ген. Микитка захворів на тиф. Ціріц старався переконати Микитку, щоби він своїм заступником визначив ген. Кравса. Та старшинам було цього вже забагато. Старшинська делегація пішла до хворого Микитки й категорично від нього зажадала, щоби він передав командування у мої руки. Ген. Микитка вволив їхні домагання. Я довго відмовлявся перед делегацією старшин, що прийшла прохати мене прийняти команду. Та врешті піддався доказам, що добро справи невідклично вимагає від мене цього кроку. Не міг же я пасивно приглядатися тому, що діється з армією.

Перебираючи команду, я просто, без церемонії заявив Ціріцові:

— З тобою, Ціріц, працювати не буду. — Цю заяву він прийняв мовчки, сверлуючи мене лихим поглядом.

Від того часу приходив він до штабу дуже рідко. Для мене він не істнував.

Дальше загальна ситуація сильно ускладнювалася. Большевики відтискали денікінців на південь та вже стали загрожувати безпосередно Галицькій Армії. Денікінці видали доручення Галицькій Армії евакуувати район Винниці та переїзжати в райони Бірзулі та Одеси.

У моїм пляні було скупчити УГА в районі Бірзулі. Тому я енергійно протиставився висилці транспортів в Одесу та давав нашим таємні інструкції, щоби всупереч денікінським приказам війська поза Бірзулю не висилати.

Переїзд армії відбувався дуже повільно по одній залізничій лінії, до краю перевантаженій ріжними транспортами, як це звичайно буває під час відворотів. Тим часом повідомив мене Паліїв, що до нього звернулися больщевики в справі переговорів з нами та що Колегія вирішила вдавати зі себе ревком і на всякий випадок з ними переговорювати.