Розділ «Назустріч листопадовим дням»

З Києва я дістав приділ до чеського полку, що стояв у Слобідці коло Бірзулі. Перед перенесенням туди мене наділили ступнем підполковника. Мій полк мав завдання удержувати порядок серед місцевого населення та запобігати звичайним витівкам місцевих «товаришів». Побіч звичайного озброєння, додали мені 4 гармати та збільшили нормальний склад чотирома сотнями і відділом скорострілів. Відтинок, визначений для обслуження полком, мав приблизно 70 км і сягав до Дністра. На цьому становищі я пробув зо три місяці — до жнив. При цілій монотонії моєї служби доводилося виконувати чинности, іноді доволі далекі до мого фаху та компетенцій.

Дивне розуміння військової влади місцевим населенням та його рішуча, вимагаюча постава примушували мене розсуджувати посварених дядьків, зводити докупи закукурічених подругів, видавати Соломонові присуди у справах крадежі, побиття, зведення і т. п. Щодня досвіту подвір'я моєї кватири було заложене «клієнтами», яких я мусів годити, осуджувати, упевинювати, карати, виправдувати. Віра у непомильність мого присуду була велика. Добре розв'язана справа-дві з'єднали мені славу, якій я завдячував втроє більше «клієнтів» щоранку на подвір'ї перед моїми вікнами. Нині смішно мені з моєї ролі Соломона. Але не в одній речі допоміг я тим чином бідним людям, що згідно з відвічними сумними українськими традиціями готові до останньої сорочки на хребті або зуба в роті «шукати своєї правди».

Бо такі ми є…

Біда була з «карательними отрядами». Поміщицтво жорстоко мстилося на селянстві за здебільша уроєні провини супроти себе. Нераз мною трусила лють на вид жорстоких знущань кацапчуків і змосковщених малоросів, що випирали нагаями душу з господарів своєї землі. Свавільство розбещених панів перебирало мірку. Нераз в окрузі, відданій мені під нагляд, без мого відома скликала карна експедиція «збор» і на місці-таки, розтягнувши дядьків на землі, періщила їх аж до крови, аж до затрати свідомости. Часто поміщики, чуючи за собою силу влади, організували на власну руку карні експедиції, що справляли справжні садистичні оргії по селах.

Годі нині дивуватися колишній неохоті національно несвідомого селянства до Української Держави, що воно доповнювало тоді ряди большевиків, щоби мститися за свою наругу та кривду. Безперечно, я не хочу звалювати цілої вини згаданих подій та їх наслідків виключно на гетьмана Скоропадського та його уряд, але з чистою совістю тверджу, що ці «карательні отряди» були причиною того жалюгідного непорозуміння, що штовхало наше темне селянство нищити увесь наш національний збройний зрив та спроби закріплення української державної влади.

Щоби бути справедливим, годі поминути мовчанкою той стан посеред мас, що його спричинила рахітична і безвільна Центральна Рада. Безлад, що зчинився по краю внаслідок безголов'я в самому уряді, настільки відомий, що не потребую його описувати.

Центральній Раді не доставало двох річей: розуміння висоти своїх завдань і армії. При більших зусиллях можна було обидві речі осягнути. Коли б їх осягнено, не було би всіх переворотів і не було би на Україні большевизму.

У вересні чеський полк, яким я командував, відіслали на італійський фронт, а мене пересунули до 16 п. п. Взагалі в цих місяцях мені доводилося лиш заєдно перестрибувати з полку в полк, з місцевости у місцевість.

Шіснацятий полк був у свому складі майже виключно мазурський. Стояв він у Гайсині, а мій курінь у Теплику. Мої завдання були подібні до тих, що їх я повнив попередньо, лиш приходилося ще приспособлювати жнива до експльоатації військовістю, значить дбати про загальний спокій та лад і класти збільшену увагу на охорону збіжжя на пні.

Під час побуту у Теплику до мене наспіла звістка про важку недугу мого батька, тому я негайно виїхав до Галичини. По кількох днях я вернувся назад до свого куріня на те, щоби, відпочивши як слід після дороги, одержати телеграфічну звістку про батькову смерть. І знову виїзд до Галичини, і знову поворот. Тепер призначили мене до 35 п. стрільців у Могилеві. Відсіль по кількох днях до 19 п. стрільців коло Вапнярки. І тут недовго загрів я місце. Мене знову, але вже востаннє, призначили вдруге до мазурського 16 п. в Гайсині. Там наспів пам'ятний маніфест Карла.

І по настроях у війську, й інформаціях, що приходили з краю, знати було, що Австрії кінець. Побіда Антанти стала безсумнівна. В армії почало ферментувати. Австрійські військові частини, що їх командування висилало на італійський фронт, відмовляли послуху. Революційна атмосфера на Україні та зручна большевицька агітація робили своє. Маніфест Карла викликав посеред старшинського корпусу ріжні настрої. В одних на обличчі малювалося пригноблення й смуток, другі раділи, вже не закриваючи своїх почувань. Старшини-поляки заєдно збиралися у гуртки та оживлено радили над тим, як би то якнайшвидше перейти на службу своїй новій батьківщині.

Дехто зі старшин, користаючи із замішання, зникав одного дня з полку, щоби більше не з'явитися. Так зробив і командант мого полку, який пропав безслідно, не забуваючи захопити зі собою… полкову касу.

Правда, щиро не хотілося ставати на чолі мазурського полку, і я заєдно продумував над тим, як би то чкурнути слідами мого попередника. Але це не була легка справа, бо в самім полку зайшли під впливом бурхливих подій зміни, що нівечили мої пляни безцеремонної утечі.

Річ в тому, що полк зовсім збольшевичився. Старшин уже ніхто тут не слухав. Нас пильно стерегли вояки, бажаючи задержати лиш на те, щоби за нашою допомогою вибристи відсіль та дістатися домів. На ділі командантами полку стало кількох краківських голодранців, що дуже добре порозумівалися з шумовинням решти полку. Воно нічим не ріжнилося від московських большевицьких банд, яким я згодом мав немилу нагоду приглянутися.

Відношення здеморалізованого вояцтва до мене було ще настільки можливе, що давало мені змогу на власну руку укладати пляни доставления цього небезпечного ферменту безпосередньо до його батьківщини, виминаючи шлях через Галичину, де, як мені було відомо, панували такі відносини, що прибуток ворожого елементу в числі шести сотень озброєних від стіп до голови вояків був зовсім небажаний. Я визначив трасу: Винниця, Шепетівка, Дубно, Луцьк, Ковель, Краків. Намір удалося без більших труднощів перевести. Кілька днів пізніше, шість сотень 16-го полку я передав кадрі у Кракові та з відповідними розписками, документами, що розв'язували мене з австрійською боєвою армією, подався на Львів. Вправді у Кракові вже я щось трохи довідався з часописів про бої з поляками, та все ж не надіявся стрінутися з такою несподіванкою у Львові, що мене поставила в невимовно прикре становище: Львів був уже в польських руках.