Розділ «Тризуб чи двоголовий орел?»

У цьому місці мушу згадати про цікаве психольогічне явище, підмічене мною на самому собі.

— Не маю наміру закривати свого тодішнього австрофільства, що дуже повільно замінювалося на нинішну національну свідомість. Ані не соромлюся того; виправдає мене кожний, хто увійде в обставини, що формували мою ментальність. Нині вправді легко можна гудити повільність еволюціонування моєї національної думки, але не забуваймо, що нині думаємо категоріями, вирощеними на підложі наших визвольних змагань і величезних осягів у напрямі культурного та політичного самовизначення українства. З тодішнього становища тип, який я уявляв собою, не був ні рідкістю, ні не підпадав під осуд. Австрофілами були здебільша всі галичани: більшими або меншими, залежно від їхнього виховання і середовища, в якому перебували. Зокрема ж старшини австрійської армії!

Отже, я відкрив тоді у своїх учинках первні, які немало мене здивували, — я став зрадником австрійських інтересів на хосен держави, яку ми з Вітовським вимріяли у довгих розмовах, держави, що на наших очах тендітним кільчиком виростала з-посеред хаосу розваленої російської імперії. Очевидно, нині, повторюю, смішно вбачати в події, що її зараз розкажу, предмету трівоги, духового конфлікту або просто зради. Але ж бо не забуваймо, що на мені в рівній мірі ваготів однострій австрійського старшини, присяга, як і австрофільство, що в'їдалося нам через кілька поколінь в мізок, кість і кров.

Австрійське військо в міру свого походу углиб української території захоплювало осередки й місцевости, де було нагромаджено багато всякого добра по військових і фабричних магазинах. Склади й магазини, не бережені українськими міліціонерами, Австрія реквірувала як нічиє добро на свій хосен. Мені невимовно жалко стало величезних богацтв, що їх мали вивезти на чужину з моєї держави. Моєї? На цьому місці тріс шев мого австрійства. Я аж тепер зовсім ясно освідомив собі, що інтереси Австрії не тожсамі з інтересами України, тому треба вибирати: або — або. Або всупереч впоюваним засадам, присязі, обов'язкам, наложеним старшинським одностроєм, робитиму все, до чого штовхає мене якийсь нерозсудливий, але стихійний, внутрішній голос, або буду далі тим, чим був досі: вірним сином Австрії на зразок того, що його описували шкільні читанки зі штампом двоголового вірла. Я вибрав.

На мою вимогу приділено до моєї диспозиції одну чету У. С. С. під проводом рухливого та інтелігентного старшини пхор. Дмитра Палієва. Цю чету я висилав звичайно туди, де ще не було зорганізоване місцеве Вільне Козацтво, що перебрало би у свої руки всяке майно, що його чимало було по ріжних магазинах і фабриках.

Не у всіх місцевостях вспіли потворитися відділи української міліції. Не всюди на брамах складів міліонового добра стояла сторожа. Чимало нашого добра довгими залізничними валками почимчикувало, популярно кажучи, чортові в зуби. Тому я порішив випереджувати австрійські реквізиційні комісії. Маючи, на основі приділених мені обов'язків, повну свободу рухів, я розпитував у дядьків, де тут недалеко на лінії маршу австрійських військ лежить якийсь більший склад військового або цивільного майна, брав підводу і, переганяючи машеруючі відділи, гнав туди що сил. Тут входив у порозуміння зі свідомішими українцями, і коли австрійські відділи входили у місцевість, де був такий магазин, заставали під ним міліціонерів з жовто-блакитними перев'язками на руках, т. зв. формації Вільного Козацтва. Пізніше я війшов у порозуміння з комісарем для цих справ, визначеним губерніяльним комісарем у Кам'янці, і ми удвійку роз'їздили підводами або автом по околиці, вириваючи Австрії дослівно з-під рук великі добра.

Нераз ненадійно ми наїздили просто в обійми большевицьким відділам, що хоч і дралували перед австрійцями, все ж з правдивою розкішю відіслали би нас до царства небесного. Але завжди щаслива зірка виводила нас з таких невиразних ситуацій.

Раз, тямлю, приїхали ми з комісарем до якогось містечка. Але що тут ще були большевики, він порадив мені остатися в якомусь шинку (я був в однострої), а сам побіг до міста, обіцяючи за малу хвилечку вернутися назад. Сів я за столом і жду. Аж тут чую на подвір'ї гомін. Визираю вікном — лишенько! Большовиків гурма валить просто до коршми, — вгледіли мене харцизяки. Тут мені вже і кришка, думаю. Не загинув лицарською смертю на фронті, то тут прийдеться з рук поганих жидів і московської босячні до вічности переставитися. Та ще й де? У коршмі плюгавій. Тьфу, собаче щастя! Пращаюся в гадці зі світом і діточками. Але небезпека так скоро проминула, як і прийшла. Хтось зізаду гукнув «австрійци», і спричинники моїх передсмертних міркувань як крізь землю провалилися.

Таким способом, між іншими, ми врятували в Дунаївцях величезний магазин сукна й скіри та в Новій Ушиці не менше великий магазин одягів. Мій «сопутник» звичайно віз зі собою оберемок відозв від Українського Уряду, в якому був зазив до цивільного населення зберегти повний спокій під час перемаршу австрійських військ, бо вони мають на меті лиш очистити наш край від большевицьких банд, а потім спокійно вернутися туди, відкіля прийшли.

Дедалі справа охорони майна була вже наладнана і виконувана, мабуть, окремими відпоручниками, так що моя запобігливість стала зайва. Тому я перенісся на зади машеруючих відділів і там намагався запобігати ріжним насильствам військових над цивільним населенням.

Одного разу застряг я в якомусь селі довше, як було треба. Австрійські відділи пішли далеко наперед, а свою чету я вислав у напрямі Бару приготовити варту біля магазинів. Збираюся ото до відходу з одної гостинної хати, аж на воротах придержує мене дивний вид. Серединою вулиці жене ціла батерія в такому гоні, що земля дрижить. Придивлююся вершникам — большевики. Не мав я вже часу десь скритися, тож стою й дивлюся, що з того буде. Але батерія пробігла, й нічого мені не дісталося, крім кількох поглядів, що в інших обставинах нічого би доброго не віщували.

Можна уявити собі, яку дивну шахівницю регулярних, здемобілізованих і повстанчих військ уявляла собою територія України. Батерію, що мене обсипала порохами і лютими поглядами, приловили згодом мадярські частини і спрямували її обслугу безцеремонно до пекла.

З Ушиці пересувалися австрійські війська на південний схід через Бар. 54 австр. дивізія, до якої мене приділили, була у свому складі здебільше українська, тому мало було випадків непорозумінь з місцевим населенням. Тут я мав багато часу й використував його на балачки зі селянством та на роздачу брошурок, виданих Українським Урядом, що мав їх аж піввоза.

Зате сумежна, 55 австр. дивізія, у більшому мадярська, поводилася з українським населенням, як не мож гірше. Тож не диво, що куди вона пройшла, будила нехіть не лиш до австрійських військ, але й до Української Держави, якої інтереси буцімто йшли вони захищати. Очевидно, запобігти насильствам і грабункам іншої дивізії я не міг ніяк. Хіба лиш принагідно, як довелося наскочити під час грабунку або бійки на мадярів, я «інтервеніював», але так, зовсім просто, зі щирого серця. Не один мадяр не міг дочислитися у свому роті зубів по такій інтервенції (я мав руку важку, як три вкупі).

Кілька днів я задержався в Барі. Тут Паліїв усадовився зі своєю четою та перейняв над містом команду. Він з місця видав низку наказів, які мали на меті між іншим надати український характер місту. І так за кілька днів на всіх крамницях з'явилися українські вивіски.

Взагалі, Паліїв працював незвичайно енергійно і з розмахом. Тямлю, на одному засіданні місцевої «Думи» (самоуправної міської установи) він наказав заперестати урядувати в російській мові. Коли його наказу радні не прийняли, він розігнав радних, замкнув «Думу», а її комісарем назначив українця.

Приділену мені чету з Палієвом залишив я в Барі, а сам переїхав до Жмеринки, де примістилася команда дивізії. Комендантом міста був ген. Лясоцкі, поляк. А що він мав на своїй голові безліч військових справ, тому доручив мені на час мого побуту цивільні. Мабуть, на моє домагання, не тямлю добре, спрямоване до військової влади, приділили мені до помочі Вітовського.

Оба ми замешкали у одного судді, українця (неофіта), що мав пишну на вроду жінку, р'яну кацапку. А що ріжниця віку була значна (він 40, а вона 19 літ), а Вітовський був і молодий, і теж вродливий, тож нема дива, що пані дому кидала на нього залюбки оком та що не обійшлося у них без якихсь там глибших почувань.

Вечорами по праці ми ходили іноді на танцювальні забави, куди нас навипередки запрошували. Зате від вчасного ранку на цілий день було стільки праці, що очі лізли з лоба. Найбільше часу ми присвячували паспортовим справам. Воєнна і революційна хуртовина розігнала синів Ізраіля, як мишей, по всіх закутках краю й закордону. І ось ці миші почали обережно вилазити зі закамарків, прочувши, що відносини сяк-так наладнуються і можна буде далі риболовити у водиці, скаламученій загальним безладдям. Приходилося видавати сотні паспортів жидовій, що рушилася зі замороженою до того часу торговлею. Багато з них їхало в Галичину з товарами, яких там було обмаль.