Розділ «Кінець «тюрми народів»»

Тим часом по той бік фронту назрівали події, що мали принести для імперій прикрі наслідки і внести несподіваний для нас зворот у теперішню ситуацію.

Тямлю, одного дня йшов я собі преспокійно до харчівні, коли до мене знагла підбігло кількох старшин і наоспіх заговорили:

— Нові вісти!.. Щось незвичайне! Революція в Росії!

— Ого! — по Росії! — вихопилося мені, якби за підшептом віщої ворожки. Мабуть, я сам не здавав собі тоді справи з правдивости моїх слів…

Не треба й згадувати, яке величезне вражіння зробила ця новина на мене й моє окружения. Скрізь бачилося групки старшин, що, живо розмахуючи руками, робили сотні здогадів і найфантастичніших політичних комбінацій. Бог зна чого тоді не доводилося наслухатися від схвильованих старшин, які переганяли себе в самопевності та «єдиноправильності» своїх концепцій.

Зокрема для нас, українців, ця звістка насувала безліч рефлєксій. І не диво. Революція в Росії отвирала широко двері на світ прихованій національній стихії, яка струмувала глибоко в підземеллях імперії й притаєним кипінням здавна сповіщала про свій недалекий вибух.

Незабаром мене, за «поміччю» Бєрнацкого, перенесли. Віддали мені команду куріня в 35 п. піхоти, який стояв тоді на фронті. По трьох днях після приділу я одержав приказ повести свій курінь до наступу на лінії Куропатники — Бишки. Ворог, як було відоме, хоч і значно подався на інших фронтах узад, тут ставив сильний опір.

Попереднього дня якийсь інший курінь намагався зрушити ворога з місця, але даремне. Москалі виявилися дужчими, і курінь у розтічі накивав п'ятами.

Завданням мого куріня було викинути противника з його становищ. Наступ був приготований слабим вогнем артилерії. Почався о год. 8½  ранком.

Вже перші наші порухи викликали на тамтому боці живу реакцію. Нас засипав град гарматніх і крісових стрілен. Густа пальба звільна переходила в гураганний вогонь. У воздусі повисла величезна кількість розпеченого металю, що свистів, експльодував, виповнював простір їдким, чорним димом і пекольним гармідером. Від землі йшли вгору гейзери груди і залізних скалок. Здавалося, що це не малий відтинок фронту, лиш ціліський світ виповнився заметіллю стрілен, диму і зойкливих кульок. Кому доводилося побувати в таких ситуаціях на фронті, той добре знає вражіння, начебто небесний фірмамент тріскав на кусні і кожної хвилини грозив страшною, космічною катастрофою.

Денне світло притускло, зруділо. Все довколішне потонуло якби в перламутровій рідині. Люди скидалися на якісь примарні сновигаючі потвори, що мінилися всіми красками опалю. Картина була рідко нереальна, як вирізок з галюцинацій тифозника.

Під черепом бігали і гинули блідо поплутані гадки поруч із повільним, незвичайно послідовним думанням боєвого механізму. Я видавав прикази, позирав крізь далековид, вдумувався в положення, комбінував. Частенько бігав до телефону, що ген із запілля кликав до мене голосом полк. Павліка дратуюче монотонним запитом «ну і як там?». Розлючено гукав я тоді у чорну трубку:

— Пане полковнику, не хвилюйтеся. Як буде щось нового, зголошу сам! — У мені варилася лють, що якийсь там добродій сидить собі десь вигідно, думаючи про відзначення або аванс і тільки щодесять хвилин здіймає зацікавлено слухавку з апарату й за посередництвом довгого на два кільометри дроту зв'язується з тим пеклом. Але моє «я» виразно було розкроєне на дві половини. Одна з них заховалася десь глибоко в закамарок мізку і там зоблагалася, завмерла. Я думав, жив і відчував лише одною, тою мілітарною професійною половиною химерно розкроєного «я».

Чи зможе хтось, кому не судилося чути такої чортівської коломийки, вчутися у цілу скалю дивних відчувань, що сповнюють тоді душу людини? — Мабуть, ні.

Розпучливий, вогневий гураган ворога не врятував його становища. Довго намагалися ми пролізти крізь дротяні засіки. Немало наших загинуло на грубих, колючих дротах, повішені на них і по сто раз пронизані кулями.

Проте далося вишукати кільком воякам затишніше місце, куди не так часто залітали кусливі оси, і прозубрити дріт. В прогалину я провів значну кількість своїх сил, і під час, коли одна часть відвертала увагу ворога крісовими відкликами на вогонь, друга наблизилася під сам ворожий окіп. Короткий, побідний крик, хвилина божевільної метушні, і ворог у паніці танув у ранній млі, залишаючи по собі вбитих, ранених і полонених.

Бій покінчився другого дня, і полк. Павлік почув у трубку телефону:

— Ми виграли, вбитих по нашому боці понад півсотні й один старшина. Багато полонених.

У своїх окопах москалі залишили безмір усякого добра. Було тут і питво, і награбовані ціннощі, була добра їжа, був одяг і зброя. Вояцтво, незважаючи, що тільки що заглядало смерті у вічі, кинулося, як галич, на ці статки. Ой, тріщали австрійські наплечники від консерв, папіросів, ласощів і горілки! Деякі погиналися під вантажем трофеїв. Якийсь невдаха, що не вспів найти щось ліпше, насадив на свої плечі кавалерійське сідло і, щасливо посміхаючись, хвалькувато поглядав довкруги по товаришам, мовляв, глядіть, моя знахідка більша від вашої. Навіщо йому було того сідла, коли за годину могла його поцілити ворожа куля, — Бог один знає.