Розділ «За серце України»

Розпочався бравурний похід на Київ.

Большевики уступали наразі легко, без більших сутичок. Була надія скоро захопити Київ.

Положення було би зовсім нескладне та настроювало би до найкращих надій, коли б збоку не пробивався примісько на нас Денікін. Я приблизно обчислив, що при рівномірному, без більших задержок посуванні наших військ на північний схід, нам неминуче прийдеться зударитися з ним невдалеки Києва.

Ми підсунулися під Винницю й зайняли її. Сюди перенеслася наша Начальна Команда, і відсіль вже дальше не рушилася. Дедалі ворог почав ставити завзятий опір. Серед кривавих боїв наші війська заєдно посувалися крок за кроком, витискаючи большевиків.

В тім часі польська армія зайняла лінію Збруча, а на півночі лінію на висоті Шепетівки. Поляки не вмішувалися активно до подій, що проходили тоді на Великій Україні, лише, так би мовити, зі спокоєм і зловтіхою приглядалися, як послаблювали себе діючі сили у взаїмній боротьбі.

На Київ йшла т. зв. Група ген. Кравса (І і III Корпус та Запоріжці); ліве крило в напрямі на Коростень хоронив мій давний II Корпус, що його після мого іменування командантом армії перебрав полк. Вольф. С. С. берегли наш фонт від поляків.

Фронт нашої армії видовжився від Коростеня по Білу Церкву. На цей 300-кільометровий відтинок було нашого війська всього 30.000. Тобто один стрілець на десять метрів без резерв!

Внаслідок цього надмірного видовження фронту швидкість нашого наступу почала маліти. Якби наші війська були більше скупчені, ми мали би змогу зайняти Київ бодай на десять днів перед приходом денікінців. Та все ж випередили ми їх бодай на день.

30 серпня, був я саме тоді у Винниці, прийшла від команданта Групи Київ ген. Кравса, якому підлягали І і III Корпуси УГА та Запоріжська Дивізія, телефонограма про захоплення нашими військами Києва. У відповідь я негайно післав наказ, безумовно, не входити до міста, лише обсадити всі мости й шляхи, залишаючи головні сили поза містом. Проте генерал Кравс, не оглядаючись на мій наказ, впровадив більшість своїх підвладних частин у місто.

Зараз-таки по опануванні Києва ген. Кравс видав наказ влаштувати парадний в'їзд військ до міста, для підкреслення торжества хвилі. Про цей наказ спершу я нічого не знав, аж опівночі прибігли до мене Паліїв і Кох з проханням якнайскорше збиратися до виїзду, бо в полуднє у Києві парада, на якій я мушу бути.

Цю звістку я прийняв не найкраще.

— Якого біса забаглося їм тої паради? Ситуація така трудна й непевна, а Кравсові вскочила до голови парада! — бурмотів я упересерді на їхні намови.

— На параду рішуче не поїду, бо знаю з досвіду, що паради в таких випадках мають те до себе, що з них виходить завжди якась авантюра. До паради даремне мене намовляєте, — не поїду, — старався я прийняти невблаганну поставу, хоча у глибині духа признавав їм врешті слушність.

Багато красномовности моїх милих інквізиторів було треба, щоби я дав себе наклонити на отту злощасну параду!

Пішли швидкі приготування. На двірці вже ждала окрема валка, у якій побіч сальонки для штабу були дочіплені вози для перевозу наших коней, авта і т. п. О шостій ранком наш поїзд вирушив та цілою силою пари погнав до Києва. Хоч як скоро ми їхали, то все ж заїхали дві години пізніше від пори, на яку було назначено параду.

В Козятині мене повідомлено, що на стації стоїть поїзд Петлюри. Він вертався з-під Києва до Кам'янця. Я уважав своїм обов'язком зголоситися до нього, перебалакати з ним та розвідати, що він думає про ситуацію.

Наша зустріч відбулася в вагоні Петлюри.

Тривожило мене в першу чергу наше відношення до денікінської армії, й від того почалася наша розмова.

— Київ ми взяли, пане Отамане. А що ж Денікін? Чи не вдалось би встановити між ним і нами демаркаційну лінію? Бо ж воювати на два фронти для нас не під силу.