Розділ «За серце України»

Про трагедію, що стрінула тоді нашу армію, можна, на мою думку, сказати менше чи більше слів, але вони ніколи не віддадуть ні в сотій часті того, що уявляла собою дійсність. Бо чотирокутник смерти вмістив у собі стільки трагедій, скільки було у ньому людей ідейних, готових до найбільших посвят для своєї безталанної батьківщини. А таких було стільки, скільки вмістив у собі чотирокутник смерти. А їх найбільшою трагедією була та, власне, свідомість, що їхня смерть не причиниться до висвободження батьківщини, лиш навпаки, їх трупи отворять до неї вільний доступ ворожій галичі, що обсіла її зо всіх боків.

Кажу, рад би я не переживати навіть в уяві минулого. Та що ж? Треба би тоді замовкнути зовсім та не кінчати розпочатого оповідання. Бо трагічна доля людей була трагічним кінцем армії, а кінець армії означав упадок української державности. Все це речі дуже сумні.

— Знаю, знаю, що ви хочете сказати. Нехай живі не тратять надії? Я не стратив її, молодий друже. Та сама надія, що сповиває ваше серце, загріває й моє, старече. Та сама глибока віра кріпить мене й вас. Та не забувайте, що ось ця пара очей бачила те, чого цілою душею не бажаю вам бачити. Ось чому здрігаюся перед тим, заки закрию їх долонею, щоби оживити померклі краски минулого, я — вояк, що без тривоги заглядав колись у вічі смерти.

Оповідатиму дальше. Але ледви чи буде моє оповідання зовсім стисле. Згарячкований ум, спрямований всеціло на шукання найдогіднішого виходу для зовсім уже небоєздатної армії, що над нею нависло марево тифозної гарячки, не в'язав, а то й не сприймав уже далеких фактів, які в'язалися безпосередньо з пекучим питанням: «І що ж далі?»