Розділ «За серце України»

В якійсь хвилині я поглянув на Шаманека. Здивувала мене немало краска його обличча. Він був зовсім зелений. А зуби його вистукували швидко-швиденько мельодію найбільшого жаху. Цей бідолаха до кінчиків нігтів, пройнятий своєрідним розумінням військової чести, трохи не вмлівав на думку, що ось-ось вожд армії може бути сороміцько схоплений у полон. Глянув я на Палієва, він і собі блідий, як стіна. Не знаю, як я виглядав, але ці обидва подобали на зліплених із воску.

Знепритомнілий Шаманек, у міру як проходили безуспішно хвилини, повторяв безкровними устами, щораз то швидче: «Який скандал!.. Який скандал!..» Думаю, що коли би нас зловили у полон, він був би цього сорому не пережив.

Один з-поміж нас заховав повну рівновагу духа й природну краску обличча. Це був вічно розсміяний, коханий пустун Кох. Він у найскрутніших моментах умів підшукати якусь веселу мельодію, яку підсвистував собі з найбільшою увагою. І тепер він свистав із великим чуттям якогось вальса, перериваючи його мельодію від часу до часу, щоби сказати до себе півголосом:

— Но-но, заноситься на добру історійку. Тож-то буде скандальчик, аж гей!

Думаю, що ця сцена на тлі такої трагічної обстановки немало мусіла в собі мати комізму. Шаманек і Паліїв півмертві, я лютий до непритомності заєдно повторяв до них обидвох: «От вам і парада! Хотіли — маєте! Маєте параду!» Ну, й Кох з якимсь легоньким вальсом на усміхнених устах.

Врешті машиніст натрапив на вільний тор, коло машиніста станув Кох і Паліїв з револьверами, і ми поїхали назад у напрямі на Пост Волинський. Одиноким трофеєм, що ми його привезли з Києва, була прекрасна сальонка.

Заїхавши на Пост Волинський, першу стацію за Києвом у напрямі Фастова, Шаманек пробував получитися з київським залізничим двірцем і Штабом Корпусу. Але ця штука вже не вдалася: двірець був у ворожих руках. — Виїзжаючи зі стації Київ на Пост Волинський, ми не вважали Київ зовсім втраченим. Річ у тому, що на півночі від Групи Кравса діяв проти большевиків другий Корпус у районі Коростеня. Вольф мав якраз у той день — 31 серпня Коростень узяти. Отже, Шаманек уже в дорозі розчислював, після евентуального успіху під Коростенем, залишити там тільки відносно малу частину війська, а головну (спеціально т. зв. Групу полк. Бізанца, себто 3 і 7 Бригаду) стягнути під Київ і тут по сполуці з Групою Кравса ще раз вдатися в бій, оскільки штаб Гол. Отамана на це позволить.

Тим часом на Пості Волинському довідався Кох від Бізанца телефоном, що наступ на Коростень не вдався, навпаки, що большевики грозять протинаступом, так що стягнення частин II Корпусу під Київ показалося неможливим.

Тоді наш поїзд подався на Васильків. Тут встановлено сполуку зі штабом І Корпусу, який у міжчасі під обстрілом денікінців залишив уже стацію. Крім того, вислав полк. Шаманек один курінь 9 Бригади, що якраз стояв у Василькові, в напрямку на Пост Волинський (для евентуальної охорони штабу І Корпусу). Щойно тоді я рішився завернути.

Наш поїзд від'їхав у дальшу дорогу до постійного місця осідку — Винниці.

Наші війська розпочали відворот. Не треба доказувати, що київські події значно підкосили сили двох корпусів УГА та їх здезорганізували. Треба було довшого часу, щоби довести їх до сякої-такої боєздатности. Армія в такому стані не була спосібна ставити чоло навіть слабшому противникові. Другий наш корпус був спараліжований большевиками на житомирському відтинку. Та не було мови про те, щоби звільнити відтіль які-небудь сили. Ми їх просто не мали.

Цю трудну ситуацію зрозумів і Петлюра та рішився вислати делегацію до денікінського командування у Києві переговорювати в справі перемир'я. Ця делегація під проводом ген. Омеляновича-Павленка, доповнена старшинами УГА, виїхала вправді в Київ, та скоро відтіль вернулася. Денікінці не хотіли переговорювати з представниками Придніпрянської Армії, стоячи, очевидячки, на становищі «єдіной нєдєлімой». — У тому ж часі Нач. Команда як така післала галицьку делегацію до денікінців (от. Бубела, сот. Паліїв, сот. Бемко) з приказом: виєднати спільну залогу в Києві, поділ добичі та звільнення українських галицьких полонених, що все ще були у Добр. Армії. Заходи делегації були безуспішні: услів'я ген. Бредова були невиповнимі.

Переговори ген. Павленка з відпоручниками добровольців у Фастові теж не довели до пуття: обидві сторони не мали наміру поважно переговорювати.

Денікінці посунулися на південний захід від Києва та задержалися на лінії Попельна — Сквира, де змонтовано проти них наш фронт.

Ані одна, ані друга сторона не проявляла агресивних намірів. Бо тим часом з полудневого сходу надходила нова небезпека: большевицька армія, що окружена з одного боку денікінцями, з другого Українською Армією, пробивалася між ними від Одеси на північ у напрямі на Коростень. Большевики проломили по дорозі опір Придніпрянської Армії, що оперувала в напрямі на Одесу, й уже безпосередно загрожували Галицькій Армії. Рішатися на боротьбу з нею було годі. Тож не диво, що вона лише мовби передефілювала між обома фронтами й біля Коростеня получилася з головними силами Червоної Армії.

Приходили для нас важкі дні. У районі Уманя вже йшов гарячий бій придніпрянців з добровольцями. 26. IX ми довідалися з переловлених приказів добровольців про напрям їхнього наступу: Калинівка — Винниця — Жмеринка — Могилів-Под. У той сам час захопили денікінці Балту та вдарили на У. С. С. Розпочалася війна з новим противником. Перемир'я, що його у міжчасі заключив Уряд УНР з поляками, не вийшло, очевидно, на хосен У. Г. А.

Під кінець вересня Петлюра видав свій універсал, взиваючи до війни з Денікіном. Але цей заклик не найшов послуху. Замісць мобілізації деякі частини почали доносити про досі небувалу дезерцію. Фронт почав хитатися.

Разом з невдачами на фронті прийшла непоконана потуга, якої ми при найбільшому геройстві та посвяті не могли подолати, — тиф.

На цьому місці я хотів би перестати оповідати вам про події, що пішли дальше. Чи можна передати слабою, щоденною мовою крик конаючої людини, яка у тифозній безпритомності бреде про свої надлюдські терпіння, про кохану матір, далеку любку чи нездійснені бажання? Я волів би зовсім пропустити цей період у свому оповіданні. Скільки ж разів вертаюся тямкою до нього, стільки разів переживаю знову велику трагедію, якою став фінал наших визвольних змагань!

Видається мені, що коли б я був навіть геніяльним майстром слова, опис того, що доводилося мені тоді бачити, чути й відчувати, переходив би мої спроможности. Адже те, що звемо нині чотирокутником смерти, було не що інше, як трагедією тисячів молодих істнувань, яким приходилося складати життя не на полі слави, не від зброї видимого ворога, вмирати не з вірою в побіду… Більшість нашого вояцтва у голоді, холоді, серед найгірших умовин, про які лиш можна подумати, прощалася з життям, поконана страшним невидимим ворогом, що безпощадно в'ялив та нищив життя від нутра, день по дні, година по годині. Згарячковані очі тифозників бачили довкруги себе десятки, сотні подібних собі, що нині-завтра мали померти, як і вони, десь на возі, на сніговиці, посеред поля, відбившись зі знесилля від свого відділу, або на клаптику зігнилої соломи в якомусь шпиталі чи принагідному бараку, без лікаря, санітарів, без найменшої допомоги, їх очі бачили не світлу побіду, навіть не поразку по геройських зусиллях, лиш страшний розклад армії, такий безнадійний, такий безмежно сумний. І покидали вони життя, сповите бездонним терпінням, безнадійністю й смутком. Їхні бідні, вихуділі, зчорнілі тіла вкрили густо-густо тую землю, що за неї не могли вже постояти.