Розділ «За серце України»

Петлюра поглянув на мене протяжно і, вкладаючи в тон бесіди роблену самопевність, відповів:

— Не турбуйтеся, пане генерале! Денікіна я не боюся. Ручу вам, що 60 відсотків денікінської армії перейде до нас.

— Це можливе, — відповів я, — але що робити тепер? Адже Денікін стоїть перед Києвом!

— Старайтеся не входити з ним у конфлікт. А втім, він має на плечах большевиків. На правий беріг Дніпра переходити не важиться. Ось почекайте, скоро вишлю до нього послів у справі переговорів. Словом, не хвилюйтеся. Немає потреби…

Головний Отаман від'їхав на південь. Ми ж швидко помчалися до Києва, що то приховував для нас стільки болючих несподіванок.

Рівнобіжно до паради, яку готували наші, готувалася подія, котра мала стати її сумним фіналом.

Як мені згодом доповіли, варта, що стояла по обидвох боках одного з мостів на Дніпрі, побачила ранком відділ денікінського війська, що прямував у її бік. Передом несли білу хоругов. Наказ Головного Отамана уникати всяких непотрібних зачіпок та боїв здержав нашу варту від атакування ворога. Мирна постава денікінців і біла хоругов відсунули набік усякі підозріння щодо ворожих намірів надходячих частин.

А тим часом «приязний» ворог спокійненько вступив на міст, пройшов його, минув остовпілу варту та попрямував просто у бік Думи. Заки варта похватилася запобігти хитрому крокові ворога, відділ був далеко…

Парада була у повному розгарі. В якомусь моменті на Думі появився жовто-блакитний прапор. Несподівано побіч нього затріпотів у воздусі трибарвний російський. Але недовго довелося йому там красуватися. Один з-поміж наших козаків Запоріжської Групи швидко прискочив до прапору, зірвав його та потоптав ногами. Це дало знак до великого замішання й сутички з денікінцями, що нагрянули з усіх провулків та заатакували товпу й відділи війська, що брали участь у параді.

Якраз коли ці події розгорталися на майдані під Думою, мій потяг заїхав на київський двірець. До нас прибіг шеф штабу І Корпусу от. Куніш зі звісткою, що під Думою зчинилася з денікінцями буча й ген. Кравс переговорює з ними в Думі та закликає, щоби я, коли приїхав, так само туди спішно прибув.

Хоча й не хотілося встрявати у цю справу, — моя особа у такій безвиразній ситуації не була там зовсім на місці, — проте я казав вивантажити авто, сів до нього зі Шаманеком, Кохом і Палієвом та намірився їхати до Думи.

Коли ми заїхали на Бібіківський бульвар, стрінув нас відділ нашої кінноти, що гнався нам назустріч у повному чвалі. На цей вид ми спинили авто, вискочили з нього і здержали цей відділ, У тому ж моменті горі Бібіківським бульваром ішов відділ піхоти, який на вид кінноти й собі пішов урозтіч. Нам удалося спинити обидва відділи та привернути серед них лад. Від команданта кінноти ми довідалися про причину відступу.

— Денікінські війська, — розповідав командант, — розпочали наступ і захопили Думу, де саме примістився наш Штаб Групи. Наші відділи, не обзнайомлені із пляном Києва та не приготовані на ненадійну боротьбу з ворогом, кинулися врозтіч…

Обсадивши обома відділами Бібіківський бульвар у напрямі Хрещатика і Фундуклеївської вулиці, я велів нашому шоферові завернути на залізничий двірець, щоби, чого доброго, не попасти в руки ворога. Бо якраз того ще бракувало, щоби начальний вожд і начальник штабу дісталися в полон.

На стації застали ми наші вагони, але паротягу вже при них не було. Почалася довга година розшуків за паротягом та машиністом, година хвилювання не так мого, як моїх трьох товаришів.

Я розумів їх. Вони тремтіли на думку, що ворог може захопити в свої руки начального вожда армії враз з його найближчими прибічниками.

На стації, у вагонах містився Штаб Групи з от. Кунішом. У міжчасі полк. Шаманек прислав йому наказ покинути й спорожнити з наших військ Київ та за містом привернути здезорганізовані частини до порядку, а артилерії обстрілювати Хрещатик і мости. За мент відозвалися гармати.

Врешті машина знайшлася. Зате прийшла нова довга година шукання вільного шляху: всі рейки були густо забиті тисячами вагонів. Здавалося вже, що неволя нас не мине. А треба згадати, що більшість залізничного персоналу це були москалі, які співчували не нам, лише денікінцям або большевикам. Їх тактика зводилася до того, щоби те майно, яке було а Києві, зберегти для своїх і водночас утруднювати саботажами пересування наших військ. Не дивота, що вони раді були задержати нас «гостинно» у Києві якнайдовше.

Тому я сказав своїм співтоваришам «паради»: на випадок наскоку на нас ворога боронимося револьверами. А коли доведеться піти у розсипку, прямуємо до найближчої батерії.

Зрозуміле, що ми були приготовані на все.