Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

§ 76. Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, як невід’ємна частина юридичного змісту актів законодавства

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, текстуально в актах законодавства не закріплені, але вони є невід’ємною частиною юридичного змісту нормативно-правових актів. Такі норми закріплюються в актах законодавства логічно. Неврахування таких норм, відмова від їх застосування привели б до звуження змісту і ігнорування логіки відповідних положень законодавства.

1. Австрійський науковець-юрист Вурцель у першому десятиріччі XX століття, як свідчить про це російський представник школи вільного права А. В. Завадський, писав: «Законодавча воля яскраво висвітлює на широкому полі життя тільки одиничні точки, і це світло неможливо через суто логічні операції (пошук підстави, дедукцію і т. д.) зробити... більш обширним. Освітлені місця мають своєю функцією тільки бути центрами уваги (конвергенції). І включення фактичних складів, що лежать у перехідних поясах (проекція), не має нічого спільного з волею законодавця (якщо під ним розуміти щось реальне), а користується явно іншими засобами»[246]. Ця думка наведена автором як аргумент на користь ідеї вільного права. Але ж у певній частині вона є правильною, має загальне значення і як така є цілком правильною, створює логічне підґрунтя для використання при тлумаченні актів законодавства, індивідуальних правових актів і юридичних документів узагалі висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки.

Не тільки законодавча воля, виражена в законі, а й будь-яка думка, що висловлюється людиною усно або письмово, фіксує тільки певні точки, що мають місце в реальності, хоч суспільні відносини, що описуються в актах законодавства, в диспозиціях і гіпотезах правових норм, не знають розривів. Так, у ч. 3 ст. 4 ГК зазначається на те, що правила цього Кодексу за відповідних умов «застосовуються» до господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства. Як би широко не розумілось поняття застосування правил Господарського кодексу і застосування актів законодавства взагалі, це поняття не охоплює собою всього того юридичного змісту, який охоплюється поняттям правового регулювання. Чи зміниться зміст ч. 3 ст. 4 ГК, якщо в ній слово «застосовуються» замінити словом «регулюються» і відповідно змінити текст ч. 3 ст. 4 ГК? Ні, не зміниться. Як же це можна пояснити?

Єдиним поясненням цьому феномену є дискретність нормативного тексту і випливаюча звідси необхідність використання висновку від наступного правового явища до попереднього. Не може того бути, щоб законодавець, розумно формулюючи нормативні положення, допускав застосування певного закону до тих чи інших відносин і при цьому не допускав регулювання цим законом зазначених відносин. Отже, із положення ч. 3 ст. 4 ГК випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (застосування правил Господарського кодексу) до попереднього виявляється текстуально не закріплена (а закріплена тільки логічно) в цьому законодавчому положенні правова норма, відповідно до якої за відповідних умов господарські відносини, що виникають із торговельного мореплавства, Господарським кодексом регулюються.

Подібно до ч. 3 ст. 4 ГК без використання висновку від попереднього правового явища до наступного частина третя ст. 8 Конституції України («звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується») буде тлумачитись так, що вона гарантує лише можливість звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції, але не гарантує того, що суд буде вирішувати справу безпосередньо на підставі Конституції. Якщо ж при тлумаченні наведеного конституційного положення зробити висновок від попереднього (гарантії звернення) до наступного правового явища (гарантії вирішення), то відповідно явище дискретності нормативного тексту буде долатись.

Необхідність врахування цього явища при тлумаченні нормативних текстів була помічена давно. У Дигестах Юстініана ця ідея виражена таким формулюванням: хто має право користуватися водою із приватного водоймища, той вважається таким, що має право проходу до водоймища для того, щоб брати із нього воду; якщо надається право проходу до чужого приватного джерела, то це право включає до свого змісту і право черпати воду[247]. Не можна, однак, стверджувати, що римські юристи, хоч би і суто інтуїтивно, але послідовно застосовували висновок від попереднього правового явища до наступного або навпаки. С. А. Муромцев — дореволюційний дослідник римського права, який прагнув осмислити правотлумачну і правозастосовну практику архаїчного Риму, свідчить, що аж до часів Юстїніана вважались недійсними заповіти, якщо заповідач призначав спадкоємцем свого раба, але при цьому забував застережити, що цьому рабу він дарує свободу[248]. Якби при тлумаченні таких заповітів враховувався висновок від наступного правового явища до попереднього, то не можна було б не помітити, що із призначення раба спадкоємцем випливає, що йому дарується свобода, бо раб не має цивільної правоздатності і не може отримати майно у власність, у тому числі в порядку спадкування. Визнання у зазначених випадках заповітів недійсними грубо суперечило змісту заповітів і вираженій у них волі заповідачів, було проявом грубо формального підходу до тлумачення заповітів.

Проте належного розуміння висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки до цього часу немає ні в практиці правозастосування, ні в науці. Так, один із найдосвідченіших науковців академік В. С. Щербина пише: «... Хіба акти цивільного законодавства встановлюють відповідальність за порушення законодавства? ЦК України (глава 51) встановлює відповідальність за порушення зобов’язання, а не законодавства чи правил здійснення господарської діяльності. Погодьмося, що це — різні речі»[249]. Автор правий тільки в тому, що не можна вважати цивільною відповідальність у вигляді вилучення прибутку чи сплати штрафу в доход бюджету. А взагалі цивільні зобов’язання і положення цивільного законодавства, що поширюються на такі зобов’язання, є явищами, що пов’язані як наступне (зобов’язання) і попереднє (положення законодавства). Тому порушення зобов’язання є порушенням законодавства і навпаки.

Цьому інструменту тлумачення нормативно-правових актів не навчають на юридичних факультетах і в академіях. Лише в окремих підручниках з теорії права цей висновок згадується, але описується у повному відриві від законодавства і практики його застосування. За таких умов фахівці не володіють цим інструментом роботи з нормативним текстом. Суддя Конституційного Суду України В. М. Шаповал — юрист найвищої кваліфікації у теоретичному і практичному відношеннях, який має величезний досвід роботи з нормативними текстами, в окремій думці щодо одного із рішень цього Суду зауважив, що Кабінет Міністрів не приймає постанови, як на це зазначається в рішенні Конституційного Суду, а видає їх[250]. При жорстко буквальному формальному підході, подібного до того, що здійснювався у Стародавньому Римі в період видання Законів XII таблиць (середина V століття до н. е.), таке твердження є бездоганним, бо відповідно до частини першої ст. 117 Конституції «Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання». Але ж уже в часи Ціцерона (середина І століття до н. е.) ведеться боротьба між жорстко буквальним, формальним підходом до тлумачення правочинів і гнучким підходом, в якому С. А. Муромцев вбачав прагнення виявити дійсну волю його учасників[251]. І формалізм у цій боротьбі програв. Схоже, однак, нате, що ця боротьба в Україні не закінчилась до цього часу. Тому сьогодні повинно бути зрозуміло, що, якщо Кабінет Міністрів постанови «приймає» (попереднє правове явище), то потім він їх «видає». Якщо ж він «видає» постанови, то до цього він їх «приймає». А від використання у відповідному конституційному положенні того чи іншого терміну в юридичному змісті цього положення не зміниться абсолютно нічого.

Часто судді просто стають у тупик при вирішенні справ із-за того, що не володіють висновком від попереднього правового явища до наступного або навпаки. Так, наказом міністра був звільнений з роботи керівник державного підприємства. Він пред’явив позов про поновлення на роботі, але суддя за наявності підстав для поновлення працівника (керівника підприємства) на роботі не міг усвідомити, як же можна поновити працівника на роботі, якщо він не вимагає визнання незаконним і скасування наказу міністра, а закон забороняє суду виходити за межі позовних вимог. Але ж цілком зрозуміло, що рішення суду про поновлення працівника (керівника державного підприємства) на роботі позбавляє наказ про звільнення з роботи будь-якої юридичної сили. На незаконність наказу про звільнення достатньо зазначити в мотивувальній частині судового рішення, а думка про те, що неможливо поновити працівника на роботі без визнання незаконним наказу про звільнення — це рецидив формалізму епохи видання Законів XII таблиць. Тільки за умови, якщо працівник просить у позовній заяві і визнати наказ недійсним і поновити його на роботі, суд повинен за наявності підстав задовольнити обидві ці вимоги. У тих же випадках, коли працівник пред’явить позов тільки про визнання недійсним наказу про звільнення і не буде просити про поновлення на роботі, не можна вважати, що рішенням суду про визнання наказу незаконним працівника поновлено на роботі, бо у поновленні на роботі є власний юридичний зміст, якого немає у наказі про звільнення. У наказі ж про звільнення немає будь-якого юридичного змісту, якого немає у звільненні.

Відсутність розуміння значення висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки в правотворчих органах призводить до невиправданого ускладнення формулювань положень законодавства. Зокрема, приписується не тільки визнавати противоправними, а й скасовувати чи визнавати нечинними рішення суб’єктів владних повноважень або окремі їх положення (ст. 162 КАС). Проте стосовно нормативно-правових актів ч. 8 ст. 171 КАС передбачає тільки визнання їх незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили. Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється текстуально не закріплена норма, згідної якої скасування чи визнання нечинними нормативно-правових актів чи їх окремої частини не вимагається. Це — відповідно до заголовку глави 6 КАС і заголовку ст. 171 КАС — особливість провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Тому правова норма, що виявляється при тлумаченні ч. 8 ст. 171 КАС за допомогою висновку від протилежного, застосовується усупереч загальному правилу ст. 162 КАС, яке приписує не тільки визнавати протиправними, а й скасовувати або визнавати нечинними рішення чи окремі частини. При цьому враховується, що правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із текстуально закріпленої в ст. 171 КАС правової норми, підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, текстуально закріпленою в ст. 162 КАС, оскільки перша із названих правових норм позначається законодавцем як одна із особливостей провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів. Із визнання судом нормативно-правових актів незаконними чи такими, що не відповідають актам вищої юридичної сили, випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється припис не застосовувати ці акти повністю чи в частині. Отже, можна прагнути подолати дискретність законодавчого тексту (як і ст. 162 КАС), а можна цього і не робити. Останній варіант виявляється навіть більш прийнятним, бо всім зрозуміло, що нормативно-правовий акт, визнаний судом незаконним чи таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили, не може застосовуватись, хоч би у рішенні суду і не зазначалось на його скасування чи визнання нечинним.

У Цивільному кодексі також у скороченому варіанті йдеться про визнання актів незаконними (п. 10 ч. 2 ст. 16), але в розширеному варіанті уже зазначається на те, що суд визнає незаконним і скасовує відповідний акт (ст. 21). Законодавець у цьому випадку прагнув подолати дискретність нормативного тексту.

У Кодексі адміністративного судочинства законодавець спочатку у ч. 2 ст. 2 зупиняє свою увагу на «оскарженні» рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень до адміністративних судів («до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження»). Потім у п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС] вказується на «передання» публічно-правового спору на вирішення адміністративного суду. У ч. 2 ст. 4 і ч. 2 ст. 17 КАС уже йдеться про юрисдикцію адміністративних судів.

У Господарському процесуальному кодексі ми помічаємо більш чітко виражену послідовність фіксації законодавцем окремих етапів: 1) у частині першій ст. 1 ГПК йдеться про право «звертатися» до господарького суду; 2) у частині першій ст. 2 ГПК йдеться про суб’єктів, за позовними заявами яких господарський суд «порушує» справи»; 3) у частині першій ст. 12 ГПК йдеться уже про спори, підвідомчі господарським судам. У кожному із цих положень здійснюються спроби визначити коло спорів, у разі виникнення яких відповідні суб’єкти мають право «звертатися» до господарського суду, господарський суд зобов’язаний «порушити справу», а сама справа «підвідомча» господарським судам. «Підвідомчість» означає, що можна було ще зафіксувати етапи розгляду справи (у судах різних інстанцій), прийняття судових рішень і т. д. Причому належного погодження між положеннями ст. 1, 2, 12 ГПК немає. Цілком зрозуміло, що достатньо було б визначити коло спорів, підвідомчих господарським судам, а із цього законодавчого положення випливали б і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявлялись би і право звернення до господарського суду, і обов’язок господарського суду порушити справу, тобто ст. 1, 2 ГПК тільки ускладнюють текст цього Кодексу та породжують зайві колізії.

Неврахування правотворчими органами феномена випливання із актів законодавства правових приписів, які виявляються при тлумаченні висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, веде до невиправданого нагромадження правових конструкцій, ускладнення актів законодавства та умов діяльності осіб, які підпадають під дію таких актів.

«У разі, коли податкове зобов’язання було нараховане податковим органом до закінчення строку давності ... податковий борг, що виник у зв’язку з відмовою у самостійному погашенні податкового зобов’язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів від дня узгодження податкового зобов’язання» (п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»). Із цього положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого зі спливом зазначеного строку податковий борг, про який йдеться у наведеному пункті, не може бути стягнутий. Цей правовий припис не суперечить будь-якому іншому правовому припису, а тому підлягає застосуванню. У такий спосіб виключається потреба у списанні податкового боргу як діях, що впливають на стан податкових правовідносин. Списання податкового боргу, строк на стягнення якого минув, перетворюється в суто технічну внутрішню операцію, яку здійснює податковий орган і яка ніяк не впливає на податкові правовідносини.

І все ж підпункт «в» п. 18.2.1. ч. 18.2 ст. 18 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачав списання податкового боргу юридичних та фізичних осіб, стосовно якого минув строк позовної давності, встановлений цим Законом. Встановлювалось також, що порядок списання податкового боргу визначається центральним податковим органом за узгодженням з Міністерством фінансів України. У зв’язку з цим було затверджено Порядок списання безнадійного податкового боргу платників податків[252], яким передбачалось списання, зокрема податкового боргу, стосовно якого минув строк позовної давності, за рішенням податкового органу, що приймається за заявою платника податків. Не було будь-якої потреби ні в поданні заяви про списання податкового боргу в таких випадках, ні в прийнятті рішення про його списання, оскільки із припису п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 названого Закону випливав і висновком від наступного до попереднього правового явища виявлявся правовий припис, згідно з яким сплив строку давності на стягнення податкового боргу припиняє обов’язок платника податків сплатити податковий борг, а податкові правовідносини в таких випадках у відповідній частині припиняються. Але законодавець серйозно ставиться до цих процедур і законами про Державний бюджет на 2005, 2006 і 2007 роки незмінно призупиняв дію підпункту «а» п. 18.2.1 ч. 18.2 ст. 18 названого Закону. Це не мало будь-якого юридичного значення, бо паралельно з цим не призупинялась дія п. 15.2.1 ч. 15.2 ст. 15 цього ж Закону, який перешкоджав стягненню податкового боргу, що виник унаслідок прострочення сплати податкового зобов’язання, визначеного податковим органом, у зв’язку із спливом строку, впродовж якого можливе таке стягнення. І лише при прийнятті Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України»[253] законодавець відмовився від практики, яка склалась роками і яка полягає у призупиненні дії підпункту «в» п. 18.2.1 ч. 18.2 ст. 18 Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Проте Податковим кодексом знову передбачено списання податкового боргу, стосовно якого минув строк давності (п. 101.2.3 ч. 101.2 ст. 101). Приписується також, що порядок списання податкового боргу встановлюється центральним органом державної податкової служби (ч. 101.5 ст. 100 ПК).

2. Термін «висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки» вводиться в обіг авторами цього видання. Необхідність введення в обіг названих термінів обумовлена тим, що до останнього часу в науковій літературі зміст логічного прийому, який тут позначається названим терміном, невиправдано і значно звужувався, що позбавляло суб’єктів тлумачення можливості широкого використання цього логічного прийому, правильного розуміння тексту нормативно-правових актів та вирішення розбіжностей між положеннями актів законодавства. Так, Є. В. Васьковський використовував термін «висновок від умов до наслідку і навпаки»[254]. Відповідно до цього терміну, що охоплює собою вузьке коло явищ, розкривався цим автором і зміст такого висновку: 1) особа, яка управнена до певної дії, є управненою і до мети, що досягається цією дією; 2) особі, якій заборонена мета, забороняється і дія, що веде до цієї мети; 3) особі, якій заборонена дія, заборонена і мета, до якої вона (дія) веде, якщо її не можна досягти іншою дією; 4) особа, яка управнена до мети, є управненою і до дії, що веде до цієї мети, якщо її не можна досягти іншими діями. Уже те, що тут йдеться про права однієї і тієї ж особи, із яких випливають інші права, а також про заборони для однієї і тієї ж особи, із яких випливають інші заборони, не дає можливості широкого використання висновку, про який пише Є. В. Васьковський, при тлумаченні актів законодавства.