Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

1. Це правило правотлумачення враховує весь зміст нормативних положень, які текстуально закріплюють правові норми однієї галузевої належності, а логічно вміщують у собі правові норми іншої галузевої належності. Але само це правило не визнається навіть у науці. Так, в одній із статей автори пишуть: «... Виходячи зі ст. 193 КК (до внесення змін до неї Законом від 15 квітня 2008 р.[270] —Авт.) кримінально караним вважається привласнення особою знайденого скарбу. При набранні чинності цією нормою діяли положення ст. 140 ЦК 1963 р., відповідно до якої виявлений скарб необхідно було здати фінансовому органу, після чого він переходив у власність держави. Стаття ж 343 чинного ЦК встановлює правило, за яким особа, що виявила скарб, набуває права власності на нього. Вважаємо, що така колізія має вирішуватись на користь регулятивного законодавчого акта (ЦК), оскільки реалізація охоронної норми можлива лише в поєднанні з регулятивною»[271]. Аргументів у авторів явно бракувало. Тому прийшлось посилити аргументацію посиланням на російське джерело: «... Те, що дозволено цивільним законодавством, не може бути визнано злочинним»[272]. Звичайно, то погано, коли законодавець допускає непогодженість між цивільним та кримінальним законом. Але ж наука повинна розкривати суть явищ, які вона досліджує, а не формулювати суто інтуїтивно нові правила правозастосування, що спростовують логіку законодавства.

Спроби осмислити регулятивну роль положень кримінального законодавства не є новими. Вони здійснювались у радянській науці вченими, що можуть бути віднесені до класиків радянської юридичної думки (М. С. Строгович, Н. Г. Алєксандров, С. Ф. Кечекьян). Наукові пошуки цих учених віддзеркалювали всю специфіку науки тієї доби, яка полягала у пошуку сутності речей без мети використати результати пошуків для потреб правотворчості і правозастосування. Тому для них було дуже зручним підходити до проблеми із загальнотеоретичних і соціологічних позицій та посилаючись на французького соціолога Е. Дюркгейма, який писав: «... Кримінальне право... зазначає тільки на санкції, але нічого не говорить про обов’язки, до яких вони (очевидно, — санкції — Авт.) додаються. Воно не зобов’язує поважити життя іншого, а зобов’язує покарати смертю вбивцю»[273]. Виходячи із цього, М. С. Строгович писав, що визнання тієї обставини, що Кримінальний кодекс встановлює обов’язки громадян, означало б, «що люди, які ретельно дотримуються законів, усе своє життя тільки і роблять, що виконують свої обов’язки не робити того, що заборонено кримінальним законом, і що кожний їх крок є виконанням ними обов’язків, покладених на них нормами кримінального права»[274]. У цьому вислові немає жодної спроби зосередитись над проблемою регулятивної ролі норм кримінального права. Натомість провідний фахівець у галузі радянського кримінального процесу розмірковував над тим, чи є виконанням громадянами своїх обов’язків дотримання кримінально-правових заборон. Це — вільний пошук сутності речей, не орієнтований на потреби правотворчості і правозастосування. До цього пошуку пізніше приєднався О. Е. Лейст[275].

Протилежну думку висловлював С. Ф. Кечек’ян, який писав, що кримінальний закон і інші нормативні заборони прямо покладають на громадян і посадових осіб відповідні обов'язки[276]. Стосовно «прямого» покладення відповідних обов’язків слід зауважити, що автор навряд чи зосереджувався над проблемою відмежування «прямого» покладення відповідних обов’язків від непрямого. Тому більш прийнятною є концепція евентуальних правовідносин, яка була розроблена Н. Г. Алєксандровим і відповідно до якої обов’язок утримуватися від заборонених дій встановлюється лише на випадок виникнення тієї ситуації, за якої може бути порушено заборону[277]. Але ж і Н. Г. Александров підходить до проблеми із суто соціологічних позицій. Нас же цікавить правозастосовний аспект проблеми.

У теорії досить легко абстрагуватись від багатогранної дійсності і зосередитись, наприклад, над правочином як цивільно-правовим явищем. При цьому підставою недійсності правочину у ч. 1 ст. 203 ЦК називається невідповідність змісту правочину цьому Кодексу, актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства. Виникає питання про те, чи може бути підставою недійсності правочину невідповідність його змісту кримінальному закону. А така невідповідність є реально можливою, як можна зробити висновок із ст. 228 ЦК, відповідно до якої визнається нікчемним правочин, що порушує публічний порядок. Отже, правочин, що розглядається як певні дії осіб, узяті як реальні, може підпадати під дію не тільки цивільного, а й конституційного, адміністративного, кримінального, трудового, земельного і інших галузей права. Тому коли кримінальний закон встановлює покарання за вчинення певних правочинів, він не може не мати цивільно-правового значення. Кримінальний закон має цивільно-правове значення і в інших випадках, коли він встановлює покарання за дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових результатів.

З урахуванням викладеного, повертаючись до сюжету із ст. 193 КК, ст. 140 ЦК 1963 р. і ст. 343 чинного ЦК, зауважимо, що про колізію між охоронною і регулятивною нормами говорити і взагалі недоречно, бо у них різні предмети правового регулювання. Про колізії між названими законодавчими актами говорити можна, але сутність цих колізій зрозуміти не можна до тих пір, поки аналіз не буде переведений у площину колізій між правовими нормами. Отже, до набрання чинності Цивільним кодексом 2003 р., колізій між кримінальним законом і цивільним законом у частині того, про що тут йдеться, не було. З набранням чинності Цивільним кодексом 2003 р. ця колізія з’явилась. Для з’ясування сутності цієї колізії із ст. 193 КК (в редакції, що діяла до внесення змін Законом від 15 квітня 2008 р.), яка встановлює кримінальну відповідальність за певні дії, треба зробити висновок від наступного правового явища (кримінальної відповідальності) до попереднього. У такий спосіб виявляється норма цивільного права, що забороняє привласнення скарбу. Ця правова норма відповідає застереженню «якщо інше не випливає із закону», доданому до положення ч. 2 ст. 328 ЦК про те, що «право власності вважається набутим правомірно». Ця правова норма регулює ті ж цивільні відносини, що і ст. 343 чинного Цивільного кодексу. Відтак, цивільно-правова норма, що випливає із ст. 193 КК (до внесення до неї змін Законом від 15 квітня 2008 р.), конкурує з цивільно-правовою нормою, що встановлена ст. 343 ЦК. У цій конкуренції перемагає правова норма, що встановлена ст. 343 ЦК, не тому, що вона встановлена Цивільним кодексом, і не тому, що вона є регулятивною, і не тому, що вона закріплена в цьому законодавчому акті текстуально, а тому, що вона встановлена законодавчим актом, прийнятим пізніше.

Проте цим не позбавляється юридичної сили кримінально-правова норма, що встановлена ст. 193 КК і передбачає кримінально-правову санкцію за привласнення скарбу. Ця норма є, і вона діє. Її слід протиставити публічно-правовій нормі, що випливає із ст. 343 ЦК і виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища (права на привласнення скарбу у відповідних випадках) до попереднього, відповідно якої особа не несе будь-яких публічно-правових санкцій у разі привласнення скарбу. Якщо до особи не можуть бути застосовані публічно-правові санкції взагалі, то тим більше не можуть бути застосовані найбільш жорсткі публічно-правові санкції — кримінальні (висновок a fortiori). Ця публічно-правова норма конкурує з кримінально-правовою нормою, що текстуально закріплена в ст. 193 КК, і перемагає в конкуренції тому, що вона встановлена пізніше.

Отже, справа не в «криміналізації» цивільних відносин і не в «цивілізації» кримінального права. Справа в тому, що необхідно логічно перетворювати положення і кримінального, і цивільного законодавства з метою раціонального вирішення колізій між ними, одночасно відмовляючись від такого, що став традиційним, інтуїтивного, органолептичного, ірраціонального, мистецького тлумачення нормативно-правових актів.

Разом з тим, законодавець з метою виключити необхідність висновку від наступного правового явища до попереднього із положень Кримінального кодексу у багатьох випадках формулює положення Особливої частини Кримінального кодексу у бланкетний спосіб, зазначаючи на те, що злочином є тільки незаконне здійснення відповідних дій (ст. 176, 177, 179, 180, 182, 183, 184, 193, 204 КК). Фактично — це бланкетні норми кримінального права, для з’ясування змісту яких треба звернутись до відповідних регулятивних і охоронних правових норм.

§ 80. Виявлення із процесуальних норм за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього матеріальних норм

Із процесуальних правових норм, що надають суду повноваження визначити обсяг певного матеріального права чи обов’язку позивача чи відповідача випливають і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляються відповідні матеріально-правові норми.

1. Відповідно до ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» у разі задоволення вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється норма процесуального права. Але із цього ж положення випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні цивільно-правова норма, що надає споживачу, права якого порушено і якому цим завдано майнової шкоди, право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Здавалося б, тут здійснено елементарну логічну операцію з нормативним положенням. Але ж фактом є та обставина, що судова практика не сприйняла положення ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» як таке, що встановлює цивільно-правову норму. Можна погодитись з тим, що частково ця позиція обумовлена побоюванням того, що в суд хлине величезна кількість позовних заяв споживачів про стягнення моральної шкоди. Але не в останню чергу опрацьована судами правова позиція обумовлена недостатнім розумінням того, що зміст ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» не обмежується текстуально закріпленою в ній процесуальною нормою, а тому необхідно за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявити логічно закріплену цивільно-правову норму, що надає споживачам право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням їх прав.

2. Процесуальне повноваження суду зменшити розмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, текстуально закріплене в ч. 3 ст. 551 ЦК. Не слід, однак, думати, що юридичний зміст цього законодавчого положення зводиться до цієї процесуальної норми. Із ч. 3 ст. 551 ЦК випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду зменшити розмір неустойки, що визначений відповідно до норм цивільного права та умов договору) до попереднього виявляється логічно закріплена в ч. 3 ст. 551 ЦК цивільно-правова норма, що надає боржнику право вимагати зменшення розміру неустойки, яку він зобов’язаний сплатити на користь кредитора, а обсяг відповідного права кредитора передбачає зменшити в розмірі, що визначається судом. Це — повноцінна цивільно-правова норма, незастосування чи неправильне застосування якої може бути підставою для зміни судового рішення.

Подібні процесуальні повноваження суду встановлені ч. 2 ст. 616 ЦК («суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення»), ч. 1 ст. 233 ГК («у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій»), ч. 2 ст. 233 ГК («якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій»). У цих законодавчих положеннях текстуально закріплюються норми процесуального права, але у їх змісті присутні і норми матеріального (цивільного, господарського) права. Вони закріплені лише логічно, а при тлумаченні виявляються за допомогою висновків від наступного до попереднього правового явища.

3. Норми матеріального (трудового) права логічно закріплюються в положеннях частини першої («суд при визначенні розміру шкоди, що підлягає покриттю, крім прямої дійсної шкоди, враховує ступінь вини працівника і ту конкретну обстановку, за якої шкоду було заподіяно. Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, але й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття повинен бути відповідно зменшений») і частини другої («суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником, залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою») ст. 137 КЗпП, у яких текстуально закріплюються процесуальні повноваження суду, що розглядає справу про стягнення з працівника прямої дійсної шкоди, завданої підприємству, установі, організації. Та обставина, що логічно закріплені в ст. 137 КЗпП правові норми виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не виключає їх переважного застосування як спеціальних норм перед загальними нормами, що визначають межі матеріальної відповідальності працівників та порядок визначення розміру прямої дійсної шкоди.

4. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в постанові у справі про стягнення заборгованості з внесення плати за надані житлово-комунальні послуги від 20 червня 2012 р. дійшла висновку про те, що боржник має нести відповідальність, передбачену ч. 2 ст 625 ЦК. При цьому Судова палата зазначила, що це законодавче положення «кореспондується із закріпленими в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості». Стосовно «кореспондується» слід замітити, що таке мотивування є неправильним, оскільки будь-який зв’язок між названими законодавчими положеннями, що міг би бути позначений як «кореспонденція», є відсутнім. Треба було зазначити на те, що правові норми, які текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК, погоджуються з правовими нормами, що логічно закріплені в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього — матеріального права житлово-комунального підприємства на стягнення суми індексації і трьох процентів річних і обов’язку послугоодержувача, що кореспондують зазначеному. Не виключено, правда, що Судова палата не визнавала існування цих логічно закріплених у п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК норм, а тільки вказала на те, що п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК встановлює спеціальний процесуальний порядок реалізації матеріального права, передбаченого ч. 2 ст. 625 ЦК, на випадок, коли кредитором у відповідному зобов’язанні є юридична особа, що надає житлово-комунальні послуги, а боржник оплату цих послуг прострочив. І цей зв’язок між матеріальними і процесуальними нормами Судова палата позначила як кореспонденцію. Тож і наука, і судова практика можуть подумати над вибором — і далі шукати в подібних випадках кореспонденцію чи визнати існування логічно закріплених в актах законодавства правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього або навпаки.

§ 81. Текстуально закріплені норми цивільного (господарського) права і логічно закріплені норми трудового права

Із норм цивільного (господарського) права випливають і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляються норми трудового права, здатні на рівних конкурувати з іншими нормами. У свою чергу із норм трудового права при тлумаченні за допомогою тих же висновків виявляються норми інших галузей права.

1. Як попереднє і наступне правові явища або навпаки пов’язані норми трудового права з нормами інших галузей права. Унаслідок особливо тісних зв’язків трудового права з іншими галузями права (бо трудові відносини — це відносини, в межах яких життєдіяльність суспільства здійснюється у першу чергу) потреба у таких висновках виникає дуже часто. Правотворчі органи інтуїтивно відчувають такий зв'язок, а тому положення нормативно-правових актів текстуально закріплюють, наприклад, то норми цивільного права, то норми трудового права. При правозастосуванні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки в таких випадках виявляються правові норми іншої галузевої належності.

Ст. 49 Закону «Про автомобільний транспорт» покладає на водія транспортного засобу обов’язок перевіряти надійність пломбування, закріплення, накриття та ув’язування вантажу для його безпечного перевезення. Тут текстуально встановлено адміністративно-правовий та трудо-правовий обов’язки водія транспортного засобу. Але із наведеного формулювання непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (обов’язків водія) до наступного виявляється цивільно-правовий припис, відповідно до якого перевізник, працівником якого є водій, зобов’язаний забезпечити перевірку надійності пломбування, закріплення та ув’язування вантажу та несе відповідальність за виконання цього обов’язку. У даному випадку цивільні відносини врегульовані нормою цивільного права, яка логічно закріплена у законодавчому положенні, що текстуально закріплює норми адміністративного і трудового права.

2. У судовій практиці поширеними є посилання на положення Конституції України при вирішенні цивільних, у тому числі трудових справ. Це не викликає принципових заперечень. Але ж професіонал повинен розуміти ту обставину, що предметом регулювання конституційного права в аспекті того, про що тут йдеться, є відносини «людина, громадянин — держава». Авторам цього видання не вдалось знайти у наукових публікаціях думки про те, що предметом конституційного права є трудові, цивільні чи інші подібні відносини. І дійсно, конституційне право такі відносини не регулює. Але ж Конституція України як нормативно-правовий акт, її окремі положення регулюють і такі відносини. Але норми, зокрема трудового права в Конституції закріплюються логічно. Вони виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного: якщо держава відповідно до положень Конституції у своїх відносинах з людиною і громадянином взяла на себе обов’язок забезпечити людині і громадянину певні трудові права, то логічно у цих конституційних положеннях закріплюються норми трудового права того ж змісту. Ці правові норми мають ту ж юридичну силу, що і інші правові норми, що встановлені Конституцією. Інша справа, що ці правові норми мають соціально-економічний зміст, а тому вони мають у відповідних випадках ознаки принципів, що підлягають динамічному тлумаченню. Так, частина четверта ст. 43 Конституції гарантує кожному права на належні, безпечні і здорові умови праці. У цьому конституційному положенні текстуально закріплюється норма конституційного права, що поширюється на відносини між людиною та державою. Але із цього положення випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного випливає норма трудового права аналогічного змісту, що має юридичну силу конституційної норми. Проте це не означає, що існування умов праці, які не є здоровими, є порушенням з боку роботодавців трудових прав працівників, оскільки частина четверта ст. 43 Конституції підлягає динамічному тлумаченню з урахуванням можливості роботодавців забезпечити здорові умови праці. Україна не є єдиною країною, де є шахти, інші численні підприємства, де об’єктивно за існуючих умов неможливо забезпечити безпечні і здорові умови праці. Такі підприємства існують у найбільш розвинених у технічному, технологічному, економічному відношеннях країнах. Тим більше без них не може обійтися Україна.