Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

Про надто вузьке розуміння Є. В. Васьковським висновків, про які тут йдеться, свідчать і ті пояснення, які цей автор давав посиланнями на конкретні приклади. Ось ці приклади: 1) хто може купувати нерухомість, той може володіти нею на праві власності, адже купівля є засобом до набуття права власності; 2) кому заборонено володіти нерухомим майном на праві власності, той не може купувати їх, отримувати як дарунок, за заповітом тощо (зауважимо, що за чинною ст. 81 Земельного кодексу України допускається отримання іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки, в тому числі і такі, які не можуть їм належати на такому праві, в порядку спадкування. Іноземці та особи без громадянства, які отримали в порядку спадкування земельні ділянки, які не можуть належати їм на праві власності, повинні здійснити їх відчуження впродовж одного року); 3) кому заборонено вступати до шлюбу, той не може користуватися правами глави сім’ї стосовно особи, з якою він перебуває у юридично не оформленому шлюбі, та її дітей, оскільки укладення шлюбу є за законодавством Росії єдиним способом утворення законної сім’ї. Навпаки, з того, що заміжні жінки не можуть без згоди чоловіка видавати векселі (ст. 6 Статуту про векселі), не випливає, що вони позбавлені права позичати гроші, так як цієї ж мети вони можуть досягти в інший спосіб (видачею позичальних листів); 4) «власник, який користується землею і промислами в казенних і приватних дачах, має право проходити і проїжджати до них» ... і мав би його навіть за відсутності цієї статті, адже здійснення права користування є неможливим без доступу до об’єкта користування. Навпаки, із наявності того ж права користування, не випливає право прокладати до казенних і приватних дач залізничний шлях через чужі проміжні володіння, оскільки сполучення з об’єктом користування є можливим і без цього способу»[255].

Як бачимо, Є. В. Васьковський при розкритті змісту та значення висновку від умов до наслідку і навпаки далі римського права не йде.

О. Ф. Черданцев солідаризується з польським науковцем З. Зембіньським, який позначає правила, про які тут йдеться, як правила інструментального зобов’язування та правила інструментальної заборони та визнає їх «неминучими для юриспруденції»[256]. Але будь-якого розвитку ідеї про такий спосіб тлумачення О. Ф. Черданцев не здійснює.

Правові приписи, які непрямо випливають із актів законодавства і виявляються при тлумаченні висновками від попереднього правового явища до наступного і навпаки, слід вважати такими, що встановлені (передбачені) актами законодавства. Цей висновок підтверджується, зокрема аналізом ч. 2 ст. 291 ЦК («фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім’єю, крім випадків, встановлених законом»). Законом прямо не встановлюється, наприклад, що кримінальне покарання у вигляді довічного ув’язнення полягає, зокрема в розлученні засудженого проти його волі з сім’єю, але із встановленої законом можливості застосування такого покарання непрямо випливає і висновком від попереднього правового явища (обов’язку відбувати покарання у вигляді довічного ув’язнення) до наступного виявляється, що особа в таких випадках примусово розлучається з сім’єю назавжди. При позбавленні волі на певний строк особа розлучається з сім’єю на певний строк. Можливість розлучення особи з сім’єю в таких випадках випливає із законодавчого акта. Але це не суперечить цитованому положенню ч. 2 ст. 291 ЦК, оскільки при випливанні правових приписів із законодавчих актів, які (приписи) виявляються при тлумаченні висновками, про які тут йдеться, такі приписи також слід вважати встановленими (передбаченими), як цього вимагає ч. 2 ст. 291 ЦК.

Видається, що сфера застосування висновків від попереднього правового явища до наступного та від наступного правового явища до попереднього є значно більш широкою, ніж про це говорили науковці до останнього часу.

3. У сучасній літературі виявляється суперечливий підхід до визнання юридичної сили правових приписів, що випливають із актів законодавства та виявляються висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки. З одного боку, наприклад, беззастережно стверджується, що обов’язок не завдавати шкоди фізичній особі, її майну, майну організації сформульований у Цивільному кодексі у вигляді заборони[257]. Але ж у ст. 1166 ЦК (автор посилається на чинну у той час ст. 440 ЦК Української РСР 1963 р., що має mutatis mutandis той же зміст, що і ст. 1166 ЦК 2003 р.), не формулюються ні обов’язок не завдавати шкоди, ні заборона її завдавати. Відповідні заборона і обов’язок випливають із ч. 1 ст. 1166 ЦК і виявляються висновком від наступного правового явища (обов’язку відшкодувати шкоду) до попереднього (обов’язку не завдавати шкоди, заборони завдавати шкоди). У цьому випадку інтуїтивно визнаються ті результати тлумачення, які коректно можна отримати тільки за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

С. П. Головатий на підтвердження належності до повноважень Конституційного Суду України питання створення більшості у парламенті на основі об’єднання депутатських фракцій і груп наводить такі аргументи: «Не може бути такого, щоб питання легітимності актів, що є результатом діяльності органу державної влади в Україні, входили до «сфери повноважень» Суду, тоді як питання легітимності створення цього органу залишалися б «поза сферою повноважень Конституційного Суду України». Адже логіка доволі проста і неспростовна: нелегітимно створений орган не може продукувати легітимних рішень. Тому слід виходити з того, що принцип законності, закріплений низкою положень Конституції України (зокрема в таких, як частина друга статті 6; частина друга статті 8; частина друга статті 19), однаковою мірою стосується і питання «створення більшості у парламенті», а отже, не може перебувати «поза сферою повноважень» єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні»[258].

Слід погодитись з аргументами С. П. Головатого. Але ж ця дискусія і взагалі не виникла б, якби майбутні юристи ще в процесі навчання освоїли висновок від попереднього правового явища до наступного і навпаки та відповідно аргументували своє розуміння змісту подібних положень актів законодавства.

Стверджується, що сторони зобов’язання щодо відшкодування моральної шкоди не вправі вирішити за взаємною згодою питання про розмір грошового відшкодування моральної шкоди[259]. Очевидно, мається на увазі, що із формулювання абзацу другого ч. 3 ст. 23 ЦК («розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості») не випливає обсяг суб’єктивного права однієї сторони правовідносин та кореспондуючого цьому праву обов’язку іншої сторони. Насправді, реалізація права на відшкодування моральної шкоди та виконання зустрічного обов’язку можуть бути здійснені без звернення до суду, оскільки висновком від наступного правового явища (права та обов’язку суду визначити з використанням певних критеріїв розмір моральної шкоди) до попереднього (права на відшкодування та обов’язку відшкодувати) виявляється, що одна особа має право на відшкодування моральної шкоди в певному розмірі, а інша особа несе відповідний обов’язок. А тому сторони, за якими визнається право здійснювати свої цивільні права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК), можуть домовитись про відшкодування моральної шкоди (без звернення до суду) і про розмір такого відшкодування.

4. У положенні частини першої ст. 19 Конституції України, відповідно до якого «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством», прямо встановлена тільки неможливість (заборона) примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законодавством. Але примушення — це явище, яке не характерне для матеріальних правовідносин. Зазвичай воно можливе у кримінальному процесі, при виконанні вироків судів, а також на стадії виконавчого провадження. Тому сфера дії наведеної прямої заборони є обмеженою.

Ця сфера значно розширюється, якщо за допомогою висновку від наступного правового явища (заборони примушення) до попереднього виявити правовий припис, згідно з яким ніхто не може нести юридичні обов’язки, не передбачені законодавством (останні слова слід тлумачити і як обов’язки, не передбачені договором, укладеним відповідно до законодавства, або установчим документом юридичної особи, оскільки договори і установчі документи набувають юридичного значення в силу визнання їх законом обов’язковими до виконання). Іншими словами, в частині першій ст. 19 Конституції закріплений і виявляється спочатку за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, а потім за допомогою висновку від протилежного принцип «все дозволено, крім того, що заборонене законодавством». Цій правовій нормі не можна відмовити у найвищій юридичній силі конституційної норми тільки тому, що вона текстуально не закріплена і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього та висновку від протилежного.

Частина третя ст. 2 КАС встановлює: «У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

… 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)...

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку».