Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

Безпосередньо статтею 416 ЦК 1963 р. на зберігача (охоронця) покладався обов’язок вживати всіх заходів, необхідних для збереження майна. Це ускладнювало тлумачення цієї статті із-за невизначеності терміну «необхідних», але розширювало коло обов’язків зберігача (охоронця) вживати заходів для збереження майна далеко за межі того кола, яке могло бути передбачене договором.

Частина перша ст. 942 ЦК 2003 р. коло заходів, яких зобов’язаний вживати зберігач для забезпечення схоронності речі, звужує: «Зберігач зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким інших заходів зберігач вживати не зобов’язаний. Але договорами, законами, іншими актами законодавства зазвичай не визначається перелік заходів, яких зобов’язані вживати зберігачі для забезпечення схоронності поклажі. Виходить, що зберігач зазвичай не зобов’язаний здійснювати ніяких заходів з метою забезпечення схоронності поклажі. Такий висновок не вповні відповідає суті відносин щодо зберігання. Тому необхідно вести пошук правових приписів, якими відносини щодо зберігання у частині, що розглядається, задовільно врегульовувались би.

Про вжиття особою всіх залежних від неї заходів йдеться у ч. 1 ст. 614 ЦК. Але тут мова йде про вжиття заходів з метою «належного виконання зобов’язання». Тому ч. 1 ст. 614 ЦК не може бути використана для визначення змісту зобов’язання, про яке йдеться (ч. 1 ст. 614 ЦК застосовується, коли зміст зобов’язання уже визначений, а в даному випадку ведеться пошук змісту зобов’язання).

Ст. 949 ЦК встановлює обов’язки зберігача щодо кількості та стану речей, які він зобов’язаний повернути поклажедавцеві. Звідси за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього можна було б виявити правову норму, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі. Але» це — лише загальна правова норма, що визначає межі обов’язків зберігача забезпечувати схоронність речей, прийнятих на зберігання. Спеціальною стосовно неї є правова норма, яка передбачена ч. 1 ст. 950 ЦК і встановлює: «За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах». Із цього законодавчого положення непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього (обов’язків зберігача вживати заходів щодо збереження поклажі) виявляється спеціальна правова норма, згідно з яким зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, крім випадків, коли зберігач згідно з правилами про загальні підстави цивільно-правової відповідальності не несе відповідальності за збереження поклажі, а отже, не несе і обов’язку вживати заходів щодо її збереження. Такі загальні підстави встановлюються ст. 614 і 617 ЦК.

Висновок від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього (обов’язків) із ч. 1 ст. 950 ЦК є можливим, оскільки у цій частині йдеться про відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання. Якби тут йшлося про відповідальність зберігача за виконання зобов’язання, то це означало б відсилку до положень, що визначають зміст зобов’язання, тобто до ст. 942 ЦК, і виключало б можливість висновку від наступного правового явища до попереднього із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Правові приписи, які випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються за допомогою висновку від протилежного. Отже, правова норма, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється висновком від наступного правового явища до попереднього та яка покладає на зберігача обов’язок вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, крім випадків, коли згідно з правилами про загальні підстави відповідальності зберігач не несе відповідальності за збереження поклажі, підлягає переважному застосуванню перед правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 942 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного та згідно з якою зберігач не несе обов’язку вживати інших заходів щодо збереження поклажі, крім тих, які встановлені договором, законом та іншими актами цивільного законодавства.

У такий же спосіб слід тлумачити ч. 1 ст. 942 ЦК у в співвідношенні з ч. 2 ст. 950 ЦК («професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця»).

Інтуїція підказує, що у цей спосіб не можна тлумачити ч. 2 ст. 942 ЦК («якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну») у її співвідношенні з ч. 1 ст. 950 ЦК. Тож треба зробити вибір між інтуїцією та методологією. Якщо методологія допомагає вирішити значно більш гостре питання щодо співвідношення ч. 1 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК, то не треба нехтувати нею і при вирішенні питання про співвідношення ч. 2 ст. 942 ЦК та ч. 1 ст. 950 ЦК. Тим більше, що критерій дбайливості господаря, до якого відсилає формулювання «піклуватися про річ, як про свою власну», запозичений із римського права, в законодавстві України є недостатньо визначеним, а в судовій практиці — не опрацьованим. Звідси слід зробити висновок про те, що правова норма, яка непрямо випливає із ч. 2 ст. 942 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК та виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (відповідальності зберігача) до попереднього (обов’язків зберігача), а сфера обов’язків зберігача виходить за ті межі піклування про річ, які встановлені ч. 2 ст. 942 ЦК, і визначається правовим приписом, що непрямо випливає із ч. 1 ст. 950 ЦК.

Із ч. 3 ст. 950 ЦК («зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності») непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, відповідно до якої зберігач зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження поклажі, але він не несе цього обов’язку: 1) у разі, якщо збереженню речі перешкоджає непереборна сила або випадок; 2) у разі, якщо збереженню поклажі перешкоджають властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати; 3) якщо незбереженню поклажі перешкоджали умисні або необережні дії (бездіяльність) поклажодавця; 4) у разі, коли незбереження поклажі стало наслідком винних дій зберігача, які не містять ознак умислу або грубої необережності. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами, що встановлені ст. 942 ЦК, оскільки обов’язки, передбачені ст. 942 ЦК, зберігач несе впродовж встановленого договором строку зберігання, як це передбачено ч. 1 ст. 938 ЦК («зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання»).

12. «Якщо одержувач ренти передав у власність платника ренти грошову суму, розмір ренти встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України, якщо більший розмір не встановлений договором ренти» (абзац другий ч. 2 ст. 737 ЦК). Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього при тлумаченні виявляється цивільно-правова норма, відповідно до якої за договором ренти одержувач ренти може передати платникові ренти грошову суму. Це відповідає загальному зазначенню в ч. 1 ст. 731 ЦК на те, що за договором ренти у власність передається майно, до якого відповідно до ст. 177 і 192 ЦК належать і грошові кошти. Слід тільки зробити застереження стосовно того, що недостатня чіткість формулювань Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» може бути приводом для того, щоб поставити під сумнів можливість передання грошових коштів під виплату ренти. Але все-таки слід визнати, що передання грошей під зобов’язання виплати ренти не підпадає під визначення фінансової послуги у п. 5 ст. 1 4 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансова послуга — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів») та під перелік фінансових послуг, що наводиться у ст. 4 того ж Закону («фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону»).

13. За Римським цивільним правом визнавалось, що особа не може передати іншій особі більше прав, ніж вона має. Таке ж правило непрямо випливає також із відповідних положень актів чинного цивільного законодавства України, але вона достатньої уваги не привертає ні з боку науковців, ні з боку суддів, ні з боку законодавця. Тому в законах інколи формулюються спеціальні правила, що є лише висновками від попереднього правового явища до наступного із інших законодавчих положень. Так, відповідно до ч. 2 ст. 774 ЦК «строк договору піднайму не може перевищувати строк договору найму». Такий правовий припис виявляється уже при тлумаченні законодавчих положень про права наймачів за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного. Щоб передати іншій особі будь-яке право, особа повинна сама таке право мати. Якщо ж цього права немає, то передати його особа не може. Якби висновок від попереднього правового явища до наступного користувався більшою увагою, якби цим висновком опанували законодавець і суб’єкти правозастосування, необхідності у включенні наведеного положення до Цивільного кодексу не було б. У той же час законодавець дещо відступає від закономірного зв’язку попереднього і наступного правових явищ і інколи визнає, що особа може передати іншій особі, точніше, — наділити іншу особу тим правом, якого вона сама не має. Так, згідно ст. 658 ЦК право продажу товару (за встановленими винятками) належить власникові товару. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, яка забороняє бути продавцями товару у договорах купівлі-продажу іншим особам. Звідси також випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища (права власника продавати свій товар) до наступного випливає правова норма, що дає власникові можливість захищати зазначене право. Але законодавець спеціально зазначає на те, що покупець товару, проданого особою, що не є його власником, не набуває права власності, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Власник не має права вимагати повернення товару (речі), якщо набувач є добросовісним, а товар (річ) вибув із володіння власника за його волею (ст. 388 ЦК). Цими спеціальними правилами законодавець допускає, що особа, яка не є власником, може шляхом укладення договору купівлі-продажу передати іншій особі право (власності), якого вона не мала. Так, власник може передати річ у володіння наймачеві (орендодавцеві). Якщо йдеться про державне чи комунальне майно, то в ст. 28 Закону «Про оренду державного і комунального майна» спеціально зазначається на те, що «орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності». Крім того, «орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця». Ці законодавчі положення не залишають сумніву в тому, що орендар отримує право володіння орендованим майном, яке при цьому із володіння власника вибуває за його волею. Якщо наймач (орендар) здійснить продаж орендованого майна третій особі, що діяла добросовісно, це майно не може бути витребуване у набувача. Тому така третя особа відповідно до ст. 658 ЦК стає його власником. Тут закономірний зв’язок між попереднім і наступним правовими явищами порушений: наймач (орендар) права власності на об’єкт найму (оренди) не мав, але третій особі таке право передав. Але це дозволив сам законодавець, а не суб’єкт правозастосування.

14. При тлумаченні актів законодавства про працю висновок, про який тут йдеться, застосовується особливо часто. Зокрема, законодавство про працю прямо не закріплює способи захисту трудових прав працівників і не визначає види вимог, які можуть бути пред’явлені працівниками з метою захисту порушених трудових прав. Між тим, на трудові спори поширюється чинність ст. 4 ЦПК, яка встановлює, що суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України. Здається, що в трудовому праві виникла величезна прогалина. Але значною мірою, як допомагає встановити це більш глибокий аналіз, ця прогалина виявляється заповненою. Так, із п. 2 частини першої ст. 232 КЗпП ми узнаємо, що безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами працівників про поновлення на роботі, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату часу вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи. Частина перша ст. 235 КЗпП також встановлює, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Із наведених правил ст. 232 і 235 КЗпП, основний зміст яких є процесуальним, випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку суду поновити працівника на роботі) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким працівник при порушенні його трудових прав у відповідний спосіб має право вимагати поновлення на роботі, зміни дати і формулювання причини звільнення, а роботодавець несе обов’язки (у разі допущення відповідного порушення) поновити працівника на роботі, змінити дату чи формулювання причин звільнення з роботи.

Особа, яку було звільнено з адміністративної посади в спеціалізованому суді Указом Президента України, пред’явила у суді вимоги про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України і про поновлення на роботі. У задоволенні обох вимог позивачеві було відмовлено. Особливість цієї справи полягала в тому, що відповідно до частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України» звільнення суддів з адміністративних посад у спеціалізованих судах здійснювалось за поданням голови вищого спеціалізованого суду на підставі рекомендації ради суддів відповідних спеціалізованих судів. Після відмови у задоволенні вимог про визнання протиправним та нечинним Указу про звільнення та про поновлення на роботі позивач звернувся до окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду. Пред’явлення такої позовної вимоги було, в принципі, можливим, оскільки завданням адміністративного судочинства є захист не тільки прав та свобод, а й інтересів (ч. 1 ст. 2 КАС). Це значною мірою передумовлювало б і долю можливого наступного позову про визнання протиправним і нечинним Указу про звільнення позивача з адміністративної посади в суді. Але ж цей останній позов був пред’явлений раніше. І із рішення суду про відмову в задоволенні позову про визнання протиправним і нечинним Указу Президента України випливало, що рекомендація ради суддів і подання голови вищого спеціалізованого суду є законними і чинними. І все ж постановою окружного адміністративного суду преюдиційне значення рішення у справі про визнання Указу протиправним і нечинним та про поновлення на роботі щодо справи про визнання протиправним і нечинним подання голови вищого спеціалізованого суду не було визнане.

15. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 236 ГК в господарських договорах може передбачатись така оперативно-господарська санкція як «відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною». Відмова від прийняття подальшого виконання тягне за собою припинення зобов’язання стороною, що відмовилась, у відповідній частині. Цей висновок зроблено висновком від попереднього правового явища до наступного: в результаті ґрунтованої на законі і договорі відмови від подальшого виконання зобов’язання сторона надалі не повинна буде виконувати це зобов’язання. Далі, цим же методом із формулювання, що тлумачиться, слід зробити висновок про те, що припиняється і зустрічне зобов’язання в тій частині, в якій воно мало підставу у зобов’язанні, від подальшого виконання якого одна із сторін відмовилась.

16. Стосовно випадків продажу товарів із збереженням права власності за продавцем ч. 2 ст. 697 ЦК встановлює: «Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару». Виникає питання про те, якою ж є доля договору купівлі-продажу у разі пред’явлення і задоволення вимоги продавця про повернення товару. Ця доля визначається тлумаченням, що передбачає застосування висновку від наступного правового явища (задоволення вимоги продавця про повернення товару) до попереднього: пред’явлення продавцем вимоги про повернення товару, задоволення покупцем чи судом цієї вимоги означає, що одночасно пред’явлена (задоволена) вимога про розірвання договору купівлі-продажу. Якщо ж в подібних випадках не застосовувати висновок від попереднього правового явища до наступного, то правове врегулювання цивільних відносин набуває ознаки фрагментарності: товар відповідно до Цивільного кодексу підлягає поверненню, а питання про припинення дії договору залишається невирішеним. Звертає на себе увагу та обставина, що законодавець не володіє способом тлумачення, який полягає у використанні висновку від наступного правового явища до попереднього (і навпаки). Тому він у наведеному випадку зазначає тільки на право вимагати повернення товару (що означає і право вимагати розірвання договору), а в іншому випадку встановлює як право продавця на відмову від договору (це — один із способів розірвання договору), так і право вимагати повернення проданого товару (ч. 2 ст. 695 ЦК).

Висновком від наступного правового явища до попереднього право покупця на обмін товару неналежної якості (ст. 707 ЦК; ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів») слід тлумачити і як право вимагати зміни договору купівлі-продажу товару. Аналогічно і право покупця вимагати повернення суми попередньої оплати у разі, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк (ч. 2 ст. 693 ЦК), належить тлумачити і як право вимагати розірвання договору. У випадках, коли покупець пред’являє в суді тільки вимогу про повернення суми попередньої оплати, суд може задовольнити цю вимогу, не вирішуючи питання про розірвання договору, оскільки висновок про розірвання договору буде непрямо випливати із рішення про повернення суми попередньої оплати і виявлятись висновком від наступного правового явища до попереднього.

З іншого боку, зазначення в таких випадках у судовому рішенні на розірвання договору не буде означати виходу за межі позовних вимог, оскільки із вимоги про повернення суми попередньої оплати випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правова норма, згідно якої покупець при цьому вимагає і розірвання договору.

17. Відповідно до ч. 1 ст. 182 ГК «за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується ... укласти основний договір...». Але ж учасниками господарських договорів можуть бути не тільки суб’єкти господарювання, а і негосподарюючі суб’єкти-юридичні особи (ч. 1 ст. 179 ГК). Виникає питання про те, чи може бути учасником попереднього договору негосподарюючий суб’єкт-юридична особа та чи може такий суб’єкт бути примушений у судовому порядку до укладення основного договору. Негосподарюючий суб’єкт-юридична особа може бути учасником попереднього договору відповідно до загального правила ч. 1 ст. 179 ГК. Ч. 3 ст. 182 ГК встановлює, що «у разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку». Із цього правила випливає і висновком від наступного правового явища (права другої сторони вимагати укладення договору) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким негосподарюючий суб’єкт-юридична особа несе зобов’язання укласти основний договір, якщо він прийняв на себе таке зобов’язання, уклавши попередній договір.

18. Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК «особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини». За допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку особи, яка завдала шкоди, відшкодувати цю шкоду, якщо вона не доведе відсутність своєї вини) до попереднього при тлумаченні виявляється правовий припис, згідно з яким на особу, яка завдала шкоди, покладається обов’язок доводити відсутність своєї вини.

Із обов’язку доводити відсутність вини як наступного правового явища виявляється попереднє правове явище, відповідно до якого вина є умовою виникнення обов’язку відшкодувати шкоду. Та обставина, що визнання вини умовою відповідальності і розподіл обов’язку доведення вини (її відсутності) — це два різні правила, підтверджується ч. 1 ст 614 ЦК, в якій стосовно відповідальності за порушення зобов’язання ці два правила сформульовані окремо: в абзаці першому сформульоване правило про вину як умову відповідальності, а в абзаці другому — правило про обов’язок боржника, який припустився порушення, доводити відсутність своєї вини.