Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

Аналогічним чином із ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») за допомогою висновку від наступного правового явища (обов’язку доводити відсутність своєї вини) до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким особа відповідає за завдану шкоду завжди, крім випадків, коли мали місце умисел потерпілого, а також завдання шкоди діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, на яку (діяльність) вплинула непереборна сила.

19. «Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника» (ч. 1 ст. 616 ЦК). Із цього положення непрямо випливає і при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального права суду зменшити розмір збитків та неустойки) до попереднього виявляється матеріально-правовий припис, відповідно до якого боржник має право за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 616 ЦК, вимагати відповідного зменшення розміру неустойки та збитків, що підлягають стягненню з боржника, а кредитор має право на стягнення збитків і неустойки у розмірі, що підлягає відповідному зменшенню. За допомогою висновку від наступного правового явища (повноваження суду) до попереднього при цьому виявляються суб’єктивне право однієї сторони цивільних правовідносин і кореспондуючий йому обов’язок іншої сторони цих же правовідносин.

«Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення» (ч. 2 ст. 616 ЦК). Тут також формулюється процесуальне правило, яким суду надається певне повноваження. Із цього правила непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється матеріально (цивільно)-правовий припис, згідно з яким кредитор, який припустився порушень, передбачених ч. 2 ст. 616 ЦК, має право на відшкодування збитків, але не в повному розмірі, а інша сторона (боржник) має право вимагати відповідного зменшення розміру збитків, які підлягають стягненню з неї. За наявності зазначених матеріальних (цивільних) прав та обов’язків тлумачення ч. 2 ст. 616 ЦК у такий спосіб, що вона надає суду право угляду при вирішенні питання про зменшення розміру збитків та неустойки, суперечило б букві законодавчого акту.

Автори передбачають заперечення проти викладеного тлумачення ст. 616 ЦК, пов’язане з тим, що це тлумачення ігнорує різницю в формулюваннях ч. 1 та ч. 2 ст. 616 ЦК. Ця різниця тим більше помітна, що законодавець вживає різні формулювання («суд... зменшує»; «суд має право зменшити») практично поряд. Але таке заперечення автори вважають необґрунтованим. Законодавець здійснює правотворчість на існуючій науковій базі, а наука ніколи не пояснювала, в чому різниця між формулюваннями, про які йдеться. Більше того, в науці ніколи не ставилось питання про врахування при тлумаченні актів законодавства рівня категоричності формулювань, які використовуються в актах законодавства. Тому поглиблення в зміст букви закону є доцільним, але тільки в міру того, в якій можна передбачати свідоме використання законодавцем слів та формулювань.

20. Законодавець прагне до економії нормативного матеріалу. Тому він далеко не завжди встановлює обов’язок боржника і, поряд з цим, його відповідальність. Коли він таке робить — це виключення із загального правила. Таке виключення здійснене, наприклад, при формулюванні ст. 841 ЦК: «Підрядник зобов’язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна». В інших випадках законодавець лише встановлює відповідальність, а висновок про наявність у боржника відповідних обов’язків слід робити за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Це стосується ч. 2 ст. 839 ЦК («підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб»), ч. 3 ст. 840 ЦК («підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу»).

Згідно із абзацом другим ч. 4 ст. 96 ЦК юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи. Із цього положення непрямо випливає і висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється правовий припис, згідно з яким юридична особа несе і відповідні обов’язки, до виконання яких вона може бути примушена.

Згідно з ч. 4 ст. 197 ЦК індосант, який у встановленому порядку передав права, посвідчені іменним цінним папером, відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання. Виникає питання про те, чи відповідає індосант в таких випадках за невиконання відповідної вимоги внаслідок її недійсності. Із ч. 4 ст. 197 ЦК слід зробити висновок від попереднього правового явища (відповідальності за недійсність переданої вимоги) до наступного, згідно з яким із правила про відповідальність за недійсність вимоги непрямо випливає, що індосант несе відповідальність і за невиконання вимоги внаслідок її недійсності. Якщо заперечувати висновок від попереднього правового явища до наступного, то слід дійти безглуздого висновку про те, що відповідальність за дійсність переданої вимоги є суто формальною. Насправді вона є змістовною, оскільки відповідальність за недійсність вимоги включає до себе і відповідальність за невиконання вимоги внаслідок її недійсності. Аналогічним чином слід тлумачити положення ст. 519 ЦК: «первісний кредитор у зобов’язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за виконання боржником свого обов’язку...»; ч. 2 ст. 595 ЦК: «Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі...».

Встановлені інші численні правила про відповідальність, із яких слід робити висновки від наступного правового явища до попереднього про наявність у особи відповідних обов’язків. Так, відповідно до ст. 975 ЦК, що має заголовок «Зберігання речей в готелі», на готель покладається відповідальність за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає в ньому, хоч положення, яким би на готель покладався обов’язок зберігати такі речі, прямо не встановлюється. Цей обов’язок виводиться із правила про відповідальність за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження (ч. 4 ст. 337 ЦК). Із цього положення висновком від наступного правового явища до попереднього виводиться непрямо встановлений обов’язок відповідної особи належне зберігати знайдену річ. Аналогічним чином із положення ч. 3 ст. 340 ЦК («особа, у якої залишена бездоглядна домашня тварина, відповідає за її загибель або пошкодження...») непрямо випливає і при тлумаченні висновком від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого названа особа зобов’язана зберігати бездоглядну домашню тварину.

Законодавець настільки захопився терміном «відповідальність», що навіть обов’язок відшкодування шкоди у одному випадку сформулював у такий спосіб: «Органи місцевого самоврядування, що управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за ... відшкодування збитків користувачам вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, що виникли через їх незадовільний стан, у порядку, визначеному законом» (ст. 21 Закону «Про автомобільні дороги»). Не підлягає будь-якому сумніву, що із цього положення про відповідальність непрямо випливає правовий припис, згідно з яким органи місцевого самоврядування несуть обов’язок відшкодування шкоди, завданої користувачам вуоиць (доріг). Цей обов’язок встановлюється при тлумаченні ст. 21 Закону «Про автомобільні дороги» висновком від наступного правового явища (відповідальності) до попереднього.

21. Вищий господарський суд у п. 49 інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного і Господарського кодексів»[265] на запитання про те, чи можна визнати недійсним пункт договору, в якому сторони передбачили розмір пені, який перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, роз'яснив, що не можна. Це було помилкове роз’яснення, бо воно стосувалось господарських відносин, до яких не застосовуються абзац другий ч. 2 ст. 551 ЦК («розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі») і застосовуються спеціальні правові норми, встановлені ч. 2 ст. 343 ГК («платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня») і ч. 1 ст. 231 ГК («законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається»). Одним із аргументів в обґрунтування наведеної правової позиції було те, що «положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню». Дійсно, у ст. 1, 2 названого Закону йдеться про пеню, яку платники грошових коштів «сплачують» на користь одержувачів коштів. Із цього формулювання, що фіксує відносини сторін у точці «сплачують», Вищий господарський суд зробив висновок від попереднього правового явища (сплати пені) до наступного (стягнення). Коректність цього висновку не викликає сумнівів. Але ігнорування можливості висновку від наступного правового явища (обмеження розміру пені, що підлягає сплаті) до попереднього (обмеження розміру пені, що може бути «визначений» чи «встановлений» у договорі) викликає заперечення і нагадує формалізм часів видання Законів ХII таблиць. Виходить, що не така уже і проста ця річ — висновок від попереднього правового явища до наступного і навпаки.

§ 77. Здатність правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, конкурувати з іншими правовими нормами

Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, підлягають застосуванню так же, як і текстуально закріплені правові норми, і можуть конкурувати з останніми з урахуванням загальних правил вирішення колізій між правовими нормами. Зокрема, такі правові норми підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що непрямо випливають із положень актів законодавства того ж ієрархічного рівня, і виявляються за допомогою висновку від протилежного, якщо в формулюваннях цих положень немає слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як» (крім випадків, коли такі норми встановлені пізніше прийнятими нормативно-правовими актами).

1. Свого часу ст. 9 Закону «Про підприємництво» (у первісній редакції) («для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов’язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства») була витлумачена в судовій практиці як дозвіл на укладення контрактів. Дійсно, із цього законодавчого положення випливала логічно закріплена в ньому правова норма, що давала дозвіл на укладення контрактів із працівниками. Але треба було правильно виявити співвідношення між цією правовою нормою та правовою нормою, що текстуально закріплена в частині третій ст. 21 КЗпП («особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України»). Ст. 9 Закону «Про підприємництво» повністю відповідала частині третій ст. 21 КЗпП, оскільки трудові договори з роботодавцями, підприємцями — це одна із сфер, де укладаються трудові договори, і законодавець дозволив укладати їх у формі контракта. Отже, до внесення змін до ст. 9 Закону «Про підприємництво» Законом від 26 квітня 2001 р. ця стаття була підставою для укладення трудових договорів з підприємцями у формі контракту.

Подібно до цього слід тлумачити і ст. 54 Кодексу торговельного мореплавства («порядок прийняття на роботу осіб суднового екіпажу, їх права і обов’язки, умови роботи на судні та оплати праці, соціально-побутового обслуговування в морі і в порту, а також порядок і підстави звільнення регулюються законодавством України, цим Кодексом, статутами служби на морських і риболовних суднах, генеральними та галузевими тарифними згодами, колективними і трудовими договорами (контрактами)»). Із цього законодавчого положення при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої з працівниками-членами суднового екіпажу дозволяється укладати трудові контракти. Цією правовою нормою відповідно до частини третьої ст. 21 КЗпП визначається одна із сфер, у яких дозволяється укладати трудові договори в формі контракту. Та обставина, що ця правова норма лише логічно закріплена в ст. 54 КТМ і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, не перешкоджає її переважному застосуванню перед загальною забороною укладати контракти, що логічно закріплена в частині третій ст. 21 КЗпП і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

2. Правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного або навпаки, не можуть застосовуватись усупереч спеціальним правовим нормам незалежно від того, встановлені останні раніше чи пізніше прийнятими нормативно-правовими актами. Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» «державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують такі функції ... подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках — коштів, одержаних без установлених законом підстав...». Звідси непрямо випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (повноваження державних податкових інспекцій подавати позови про стягнення в доход держави коштів, отриманих за недійсними правочинами), відповідно до якої кошти, отримані на виконання недійсних правочинів, завжди підлягають вилученню на користь держави. Але стосовно цієї правової норми як загальної є низка спеціальних правил, що передбачають двосторонню реституцію (ст. 216 ЦК), односторонню реституцію або недопущення реституції (ст. 228 ЦК; ст. 208 ГК). Ці спеціальні правила і підлягають переважному застосуванню перед наведеною вище правовою нормою, що випливає із п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» і виявляється за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Тут зазначено на правові норми, що встановлені пізніше прийнятим законодавчим актом (Цивільним кодексом). Але і до прийняття нового Цивільного кодексу судова практика не без підстав надавала переваги ст. 48, 49 ЦК Української РСР 1963 р. перед п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні».

3. Елементарним буде тлумачення ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» («при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди»), якщо використовувати висновок від наступного правового явища (обов’язку суду вирішити питання про відшкодування моральної шкоди) до попереднього (права споживача на відшкодування моральної шкоди, якщо вона йому завдана). Судова практика, не володіючи цим інструментом, керується правовою нормою, що текстуально закріплена в п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживач має право на «відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої небезпечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених законодавством». Це законодавче положення вкрай обмежує право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди і, крім того, не встановлює норми прямої дії, бо відсилає до законодавства. Між тим, із ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (обов'язку суду вирішити питання про відшкодування моральної шкоди) до попереднього виявляється текстуально не закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої споживач має право на відшкодування немайнової (моральної) шкоди завжди, коли йому така шкода завдана. Що стосується правової норми, яка виявляється за допомогою висновку від протилежного при тлумаченні п. 5 ч. 1 ст. 4 названого Закону і відповідно до якої в інших випадках, ніж передбачені цим пунктом, моральна шкода не відшкодовується, то вона не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, що виявляється при тлумаченні ст. 22 того ж Закону за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

4. Широко відома правова позиція, відповідно до якої ст. 41 і 59 Закону «Про господарські товариства», що надають загальним зборам товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю повноваження на відкликання виконавчого органу, в тому числі одноосібного, не встановлюють підстав припинення трудових договорів з відповідними працівниками. Але ж із попереднього правового явища (відповідного повноваження) непрямо випливає наступне — право на звільнення відповідних працівників. Це — спеціальна правова норма, яка до того ж встановлена Законом «Про господарські товариства», що прийнятий пізніше Кодексу законів про працю. Тому наведена правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, яка встановлена ч. 1 ст. 40 КЗпП і яка допускає розірвання трудового договору лише з підстав, установлених цією статтею. Крім того, правова норма, яка встановлена Законом «Про господарські товариства» і про яку йдеться, є спеціальною порівняно з нормою, що встановлена ч. 1 ст. 40 КЗпП, а тому підлягає переважному застосуванню з огляду також на цю обставину.

5. Відповідно до п. 11 частини першої ст. 106 Конституції Президенту України надається повноваження призначати за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора України та звільняти його з посади. У цьому законодавчому положенні текстуально закріплюється правова норма, яка за галузевою належністю є конституційно-правовою. У свою чергу із цього конституційно-правового припису випливає і за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного виявляється трудо-правовий припис. Цей припис Конституції України як акта вищої юридичної сили підлягає переважному застосуванню перед правовими приписами законодавства про працю, які допускають розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу лише за наявності підстав, встановлених ст. 40 КЗпП. Отже, Президент України вправі в будь-який час звільнити відповідних посадових осіб з посад, незалежно від наявності підстав, передбачених Кодексом законів про працю чи Законом «Про прокуратуру».

Що стосується згоди Верховної Ради на звільнення Генерального прокурора, то питання про її необхідність вирішується лінгвістичним тлумаченням відповідних положень Конституції.