Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

Необхідність у цих законодавчих положеннях обумовлена не тільки прагненням законодавця закріпити відповідні процесуально-правові приписи. Така необхідність обумовлена вкрай недостатнім правовим урегулюванням адміністративних відносин (відсутність матеріально-правових норм, які б відповідали положенням п. 2-8, 10 ч. 3 ст. 2 КАС). Із п. 2-8 і 10 ч. 3 ст. 2 КАС випливають відповідні матеріально (публічно-; адміністративно)-правові приписи. Ці правові приписи, які логічно закріплені в п. 2-8, 10 ч. 3 ст. 2 КАС, виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Вони усувають прогалини в матеріальному праві.

Не викликає сумнівів, що ці матеріально-правові норми, хоч вони текстуально в Кодексі адміністративного судочинства чи іншому законі не закріплені, підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені підзаконними нормативно-правовими актами, бо вони є повноцінними нормами матеріального (адміністративного) права. Вони здатні також на рівних конкурувати з іншими правовими нормами.

5. Без опанування висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки неможливе професійне опрацювання положень законодавства, а суб’єкт правотлумачення за таких умов часто стає в тупик. Так, ч. 4 ст. 105 КАС встановлює вичерпний перелік вимог, які може містити адміністративний позов. Слова «вичерпний» у цьому законодавчому положенні немає, але ж немає і зазначення на те, що адміністративний позов може містити і будь-які інші вимоги. За таких умов слід зробити висновок під протилежного та виявити у такий спосіб правову норму, яка логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і відповідно до якої адміністративний позов не може містити інших вимог. Ця правова норма відповідає загальній позиції законодавця, яка відображена в ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 18 СК, ст. 152 ЗК, ст. 4 ЦПК і відповідно до якої право може захищатись лише способами, що встановлені законом. Із правових норм, що встановлені переліченими законодавчими положеннями, за допомогою висновків від наступного правового явища (способів захисту права) до попереднього виявляються правові норми, відповідно до яких позовні заяви можуть містити лише вимоги, передбачені законом.

Проте для вирішення питання про можливість застосування зазначеної правової норми, що логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і виявляється за допомогою висновку від протилежного, необхідно з’ясувати, чи немає конкуруючих правових норм. Текстуально закріплених правових норм, які б конкурували з правовою нормою, логічно закріпленою в ч. 4 ст. 105 КАС, авторам знайти не вдалось. Зате вдалось віднайти правову норму, яка логічно закріплена в абзаці десятому ч. 2 ст 162 КАС («суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень»), виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища і відповідно до якої адміністративний позов може містити і інші вимоги, якщо їх задоволення гарантує дотримання прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Ця правова норма підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що логічно закріплена в ч. 4 ст. 105 КАС і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного.

Якщо не володіти висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, висновком від протилежного, колізії між законодавчими положеннями, що встановлені ч. 4 ст. 105 і ч. 2 ст. 162 КАС, раціонально вирішити неможливо. Залишається використовувати тільки інтуїцію та інші засоби із розряду органолептичної юриспруденції.

6. Вищий адміністративний суд роз’яснив: «Відповідно до абзацу 6 пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» Державна податкова адміністрація України виконує безпосередньо, а також організовує роботу державних податкових адміністрацій та державних податкових інспекцій, пов’язану, зокрема, із застосуванням у випадках, передбачених законодавством, фінансових санкцій до суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про виробництво і обіг спирту етилового, коньячного, плодового, алкогольних напоїв і тютюнових виробів.

З огляду на викладене, Законом України «Про державну податкову службу в Україні» органам державної податкової служби надано право застосовувати до суб’єктів господарювання фінансові санкцій, передбачені статтею 17 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (п. 16 Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України[260]).

Це — цілком коректне роз’яснення. Єдине, чого в ньому не вистачає — це зазначення на те, що наведена у ньому правова норма виявлена за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього. Це роз’яснення розкриває зміст правової норми, що текстуально в ст. 8 Закону «Про державну податкову службу» не закріплена, але логічно із названої статті випливає. Ця правова норма в ієрархії норм стоїть на рівні норм, що текстуально закріплені в законах. Вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами при правозастосуванні. Слід спеціально підкреслити, що тлумачення ст. 8 Закону «Про державну податкову службу в Україну надане Вищим адміністративним судом, не суперечить частині другій ст. 19 Конституції України, оскільки правові норми, які логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього до наступного правового явища або навпаки, є встановленими. Отже, ст. 8 Закону «Про державну податкову службу в Україні» встановлено повноваження відповідну органів державної податкової служби на застосування до суб’єктів підприємницької діяльності фінансових санкцій, передбачених ст. 17 Закону «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів».

7. Спеціальні правові норми, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і навпаки, підлягають переважному застосуванню перед загальними нормами, текстуально закріпленими в нормативно-правовому акті того ж ієрархічного рівня. Так, відповідно до загального правила ч. 1 ст. 550 ЦК «право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання». Із ч. 3 ст. 551 ЦК («розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення») випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (права суду зменшити розмір неустойки) до попереднього виявляється спеціальна матеріально- (цивільно-)правова норма, згідно якої обсяг права кредитора на неустойку залежить від розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання. Хоч ця правова норма і виявлена за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього, вона є спеціальною, а тому підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 550 ЦК і є загальною у відношенні до зазначеної спеціальної норми.

8. Існує невідповідність термінології, що вживається в ст. 207 ГК, де йдеться про недійсність господарського зобов’язання, з термінологією ст. 215, 216 та інших ЦК, в яких вживається термін «недійсність правочину». Це стало однією із причин для висновку про те, що ст. 207 ГК взагалі не підлягає застосуванню (п. 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»[261]). Але ця відмінність у термінології ніяк не впливає на юридичний зміст відповідних законодавчих положень. У Цивільному кодексі відповідно до традиції, що склалась століттями, йдеться про недійсність правочину. Недійсність правочину як юридичного факту, що зазвичай породжує цивільні правовідносини, означає, що такі правовідносини (зобов’язання) не виникли, оскільки правочин і правовідносини (зобов’язання) є пов’язаними правовими явищами як попереднє (правочин) і наступне (правовідносини, зобов’язання). Тому, хоч у Цивільному кодексі зазвичай використовується термін «правочин», застосовується і термін «недійсність зобов’язання чи вимоги» (ст. 519, ч. 2, 3 ст. 548 ЦК).

Використання у ст. 207, 208 ГК терміну «недійсність зобов’язання» не тягне за собою будь-якої суперечності між відповідними положеннями Цивільного і Господарського кодексів. Така суперечність фіксується тільки тоді, коли суб’єкт тлумачення не помічає правових норм, які лише логічно закріплюються у цих законодавчих положеннях і виявляються за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Не створює непереборних перешкод для правозастосування і формулювання першого речення ч. 2 ст. 207 ГК («недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб»). Це положення перебуває в логічному зв’язку з ч. 1 цієї же статті, де чітко встановлюється, що господарське зобов’язання «може бути … визнано судом недійсним». Слово «також», яке міститься в першому реченні ч. 2 ст. 207 ЦК, логічно пов’язує це законодавче положення з положенням ч. 1 ст. 207 ЦК. Отже, і в ч. 2 ст. 207 ГК йдеться про визнання умови зобов’язання недійсною судом (рішенням суду). Що стосується позначення в ч. 2 ст. 207 ЦК відповідних умов зобов’язання як «нікчемних», то цей термін слід тлумачити не відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК («недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається»), а в контексті ст. 207 ГК. Із контексту цієї статті випливає, що нікчемними умовами господарського зобов’язання є такі, що порушують права або законні інтереси сторони зобов’язання або третіх осіб, а тому підлягають визнанню недійсними судом. У такий спосіб Господарський кодекс взагалі не визнає правової конструкції нікчемного правочину (зобов’язання, умови зобов’язання), як вона формулюється у Цивільному кодексі. Це і є однією із особливостей правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, що встановлена Господарським кодексом відповідно до ч. 2 ст. 4 ГК і ч. 2 ст. 9 ЦК.

Цивільне законодавство (відповідні положення господарського законодавства), з одного боку, і права та законні інтереси, — з іншою, також пов’язані як попереднє і наступне правові явища. Тому позначення в ч. 1 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину як недодержання вимог ст. 203 ЦК, тобто вимог цивільного законодавства, і позначення в ч. 2 ст. 207 ГК підстави визнання недійсною умови господарського зобов’язання як порушення прав та законних інтересів відповідних осіб не свідчить про наявність суперечності між ч. 1 ст. 215 ЦК і ч. 2 ст. 207 ГК, а вимагає врахування тієї обставини, що положення законодавства, з одного боку, і права та інтереси учасників відповідних відносин, — з іншого, є пов’язаними як попереднє і наступне правові явища. Тому сказати, що правочин (договір, зобов’язання) порушує вимоги законодавства, означає те ж саме, що сказати, що цей правочин порушує відповідні права чи інтереси осіб, на яких це законодавство поширюється.

Звернемо увагу і на термін «умова господарського зобов’язання». Зазвичай так говорити не прийнято, говорять про умови договорів. Але ж слід враховувати, що термін «договір» і «зобов’язання» є пов’язаними правовими явищами (як попереднє і наступне). Тому ці терміни часто вважають синонімами, а один із провідних російських науковців-цивілістів М. И. Брагінський використовував навіть термін «договір-правовідносини»[262]. О. А. Беляневич визначає поняття господарського договору через поняття зобов’язання[263]. Оскільки за базове поняття у ст. 207 і 208 ГК було взяте зобов’язання, то при встановленні правила про визнання недійсною частини зобов’язання було зручніше використати не термін «частина зобов’язання», що не є загальновизнаним, а термін «умова зобов’язання», в якому використовуються два слова «умова» і «зобов’язання». Ці слова є загальновживаними в науці цивільного і господарського права, правда, взяті вони із різних понятійних рядів. Але цей недолік законодавчого тексту легко долається шляхом логічного тлумачення ст. 207 ГК.

Що стосується слів «типових договорів» (абзац перший ч. 2 ст. 207 ГК), то вони дійсно не можуть бути задовільно витлумачені, а тому не можуть застосовуватись як нормативне положення. Можна здогадуватись, що тут допущена помилка, і під «типовими» договорами слід розуміти «публічні» договори, але така операція із законодавчими текстами виходить за межі логічного перетворення нормативного акту, припустимого при тлумаченні актів законодавства.

Як бачимо, ст. 207, 208 ГК встановлюють задовільно формально визначені законодавчі положення. Правда, їх тлумачення передбачає необхідність врахування контексту цих статей, а також застосування таких логічних засобів, як висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки. Цими законодавчими положеннями встановлюються особливості правового регулювання майнових відносин у сфері господарювання, тобто спеціальні правові норми, які підлягають переважному застосуванню до господарських зобов’язань порівняно із загальними положеннями ст. 203, 215, 216 ЦК. Цей висновок не відповідає загальнопоширеній практиці вирішення судами господарських справ. І автори не виключають того, що практику немає необхідності змінювати, оскільки закон є чинним положенням з урахуванням практики його тлумачення компетентними судами[264]. Але ж наука повинна вести пошук істини — дійсного змісту положень актів законодавства.

9. Згідно із п. 1 ст. 17 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» до суб’єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції за проведення розрахункових операцій без застосування реєстраторів розрахункових операцій (повністю або частково). У випадках, коли суб’єкт підприємницької діяльності взагалі не має реєстратора розрахункових операцій, вся сума готівкових коштів, отриманих від реалізації товарів, робіт, послуг (якщо цю суму можливо встановити) може кваліфікуватись як така, що отримана з порушенням вимоги закону про проведення розрахунків з використанням реєстратора розрахункових операцій. Але ж при цьому непроведення розрахунків через реєстратор розрахункових операцій прямо не фіксується, а встановлюється висновком від наступного (наявність факту отримання готівкових коштів) до попереднього (за відсутності у суб’єкта підприємницької діяльності реєстратора розрахункових операцій належить визнати, що наявні готівкові кошти були отримані шляхом проведення розрахунків з покупцями без застосування реєстратора розрахункові операцій). Але застосуванню п. 1 ст. 17 названого Закону в даному випадку перешкоджає ст. 22 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», якою прямо встановлюються фінансові санкції за невідповідність суми готівкових коштів на місці проведення розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій. Із цієї статті непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється логічно закріплена в ній правова норма, згідно з якою ці фінансові санкції підлягають застосуванню до випадків, коли реєстратор розрахункових операцій не застосовувався взагалі (якщо ці фінансові санкції застосовуються, у разі невідповідності суми готівкових коштів на місці розрахунків сумі коштів, яка зазначена в поточному звіті реєстратора розрахункових операцій, то тим більше вони мають застосовуватись у разі невикористання реєстратора розрахункових операцій).

10. Цивільні права та обов’язки можуть випливати навіть із гіпотези іншої правової норми. Так, згідно із ч. 3 ст. 840 ЦК «підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу». Формулювання «якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу» зазначає на гіпотезу правової норми, але із нього випливає логічно закріплений у цьому формулюванні обов’язок підрядника належне здійснювати приймання матеріалу. При тлумаченні цей обов’язок виявляється за допомогою висновку від наступного (відповідальності за неналежне виконання роботи) до попереднього (обов’язку належне здійснювати приймання матеріалу) правового явища.

11. Цивільний кодекс Української РСР 1963 р. (частина перша ст. 416) покладав на зберігача (за термінологією цього Кодексу, — на охоронця) обов’язок «вжити всіх заходів, передбачених договором або необхідних для збереження майна». Основне смислове навантаження у цьому формулюванні несло словосполучення «необхідних для збереження майна». Отже, на зберігача покладався обов’язок вживати не якогось певного кола заходів, а всіх заходів, які необхідні для збереження майна.

За таких умов слова «передбачених договором» у наведеному формулюванні мали обмежене значення: звідси випливав і висновком від наступного правового явища до попереднього виявлявся правовий припис, згідно з яким договорами міг покладатись на зберігача обов’язок вживати певних конкретних заходів для збереження майна. У такий спосіб сторони могли конкретизувати заходи, які вони вважали необхідними для збереження майна, та внести необхідну визначеність у свої відносини. Так, сторони в договорі могли погодити, що в нічний час склад, на якому зберігається поклажа, має охоронятись не менш як двома охоронцями, що мають спортивний розряд з вільної боротьби. Цим істотно конкретизувались би заходи, які сторони вважали необхідними для збереження майна. Суду за таких умов значно легше було б вирішити питання про те, чи виконав зберігач свій обов’язок. Але ж обов’язки зберігача (охоронця) щодо вжиття заходів, спрямованих на збереження майна, не обмежувались тими, що встановлені договором.