Розділ «Глава X Колізії між правовими нормами, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки, та іншими правовими нормами»

3. Норми трудового права логічно закріплюються в нормативно-правових актах, які за своїм основним змістом є актами адміністративного права. Коли встановлюються повноваження державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, то із відповідних законодавчих положень випливають логічно закріплені правові норми, які виявляються за допомогою висновку від попереднього правового явища до наступного і які визначають права та обов’язки відповідних державних службовців, службовців органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування (принаймні, — керівників цих органів).

В інших випадках законодавець встановлює бланкетні норми трудового права, що зобов’язує відповідних осіб дотримуватись порядку, встановленого законом. Зміст таких бланкетних норм, зміст прав, обов’язків відповідних посадових осіб визначається при цьому відповідними законодавчими положеннями, що стосуються державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, працівниками яких є зазначені посадові особи. Підстава для висновку від попереднього правового явища до наступного у таких випадках є більш очевидною, ніж звичайно, бо згадана вище бланкетна норма фактично приписує виводити права та обов’язки працівника із положень законодавства, що текстуально закріплюють норми адміністративного (більш широко — публічного) права. Так, суддям приписується здійснювати судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом (ст. 23, 28, 33, 40 Закону «Про судоустрій і статус суддів»). У такий спосіб усі приписи процесуальних кодексів, що текстуально встановлюють повноваження, права і обов’язки суду, повинні тлумачитись як такі, що логічно закріплюють норми трудового права.

§ 82. Юридичний факт і правовідносини як попереднє і наступне правові явища

Висновки від попереднього правового явища до наступного і навпаки повинні використовуватись при тлумаченні нормативно-правових і індивідуальних актів, а також будь-яких інших юридичних документів, зокрема тоді, коли йдеться про зв’язок юридичного факту і правовідносин, про зв’язок між нормами, з одного боку, і суб’єктивними правами, юридичними обов’язками — з іншого.

1. Акціонерне товариство звернулось до суду з позовом про визнання договорів застави такими, що не підлягають виконанню. Суд першої інстанції виніс ухвалу, якою припинив провадження у справі та зробив висновок про те, що договори застави не містять істотних умов, є неукладеними, а тому спір є непідвідомчим господарським судам. Ця ухвала була залишена без змін апеляційним та касаційним судами. Судова палата у господарських справах Верховного Суду рішення і постанови у справі скасувала, зазначивши на те, що у разі невідповідності предмета позову встановленим законом або договором способам захисту права спір має бути вирішений по суті, але у задоволенні позову має бути відмовлено, оскільки суд захищає право або інтерес способами, що передбачені законом (у відповідних випадках — договором). В іншому випадку в господарському суді було пред’явлено позов про визнання договору неукладеним. Провадження у справі було припинено з тих мотивів, що такий предмет позову означає, що позивач заявив вимогу про встановлення факту, а господарські суди можуть встановлювати факти тільки у зв’язку з розглядом спору про право. Спір про визнання договору неукладеним суд не визнав спором про право. Ця правова позиція була розроблена ще арбітражними судами і знайшла відображення в п. 17 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»[278]. У цьому пункті зазначалось: «Недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов (стаття 153 Цивільного кодексу). Якщо у процесі вирішення спору буде встановлено, що угоду між сторонами фактично не було укладено, господарському суду на підставі пункту 11 статті 80 ГПК слід припинити провадження у справі».

Така судова практика викликає заперечення. По-перше, положення ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, ст. 18 СК, ст. 152 ЗК, ст. 4 ЦПК не відповідають ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визнає за особою право на ефективний засіб захисту права. По-друге, ч. 1 ст. 15 ЦК визнає за особою право на захист цивільного права у випадках не тільки його порушення, а й невизнання чи оспорювання. По-третє, сформульована в позовній заяві вимога позивача про визнання договору таким, що не підлягає виконанню, чи неукладеним має тлумачитись не сама по собі, а шляхом тлумачення відповідних законодавчих положень. Для цього треба звернути увагу на зв’язок між юридичними фактами та правовідносинами. В силу цього зв’язку законодавець в одному випадку прямо зазначає на можливість визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК), тобто зазначає на можливість кваліфікації факту (правочину) як недійсного, такого, що не відповідає встановленим законом вимогам до юридичного факту, а тому не тягне цивільно-правових наслідків (крім наслідків, які пов’язані з виконанням правочину, визнаного судом недійсним). Того самого ефекту позивач міг досягти, якби він пред’явив вимоги про визнання відсутності правовідносин, які могли виникнути на підставі правочину, що підпадає під ознаки оспорюваного, про визнання того, що на підставі зазначеного правочину правовідносини не виникли або про визнання права не виконувати договір. Це обумовлено тим, що юридичний факт (правочин) і правовідносини, що виникають на його підставі, пов’язані як попереднє та наступне правові явища. Непрямо це визнає і законодавець. Так, у ст. 920 ЦК йдеться про зобов’язання, «що випливають із договору перевезення». Видається, що таке випливання є можливим лише за умови, що ці два правові явища є пов’язаними як попереднє (договір) і наступне (зобов’язання). Тому, якби не традиція, що склалась, та не зазначення в законодавчих актах на можливість захисту права способами, передбаченими законом (що тлумачиться в судовій практиці без врахування ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), в однаковій мірі було б можливо пред’являти вимоги як про визнання правочинів недійсними, так і про визнання правовідносин такими, що на підставі даного правочину не виникли, чи про визнання відсутності таких правовідносин чи про визнання права не виконувати договір. Але судова практика, яка не володіє висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, не враховує зв’язок, на який вище зазначалося. Звідси з’являється тлумачення позову про визнання договору неукладеним як звернення до суду з заявою про встановлення факту, хоч насправді позивача в таких випадках цікавить не факт укладення чи неукладення договору, а існування чи відсутність правовідносин (прав та обов’язків).

§ 83. Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки у практиці Європейського Суду з прав людини

Європейський Суд з прав людини не використовує терміни «висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки», але фактично дає зразки високопрофесійного використання цих методологічних інструментів при тлумаченні і застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Як бачимо, тут прямо йдеться про право на справедливий і публічний розгляд справи. Але Європейський Суд з прав людини робить із п. 1 ст. 6 Конвенції висновки від наступного правового явища до попереднього і навпаки, хоч на використання таких техніко-юридичних прийомів Європейський Суд прямо і не зазначає. Так, у рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 Суд зазначив: «На думку Суду, було б немислимо, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції містив детальний опис процесуальних гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах і не захищав у першу чергу того, що надає можливість практично користуватись такими гарантіями, а саме — гарантією доступу до суду. Такі характеристики процесу як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду»[279]. З тих пір стало загальновизнаним, що п. 1 ст. 6 названої Конвенції встановлює право на доступ до суду. Сам Суд посилається на це рішення при вирішенні інших справ: «Суд повторює, що згідно з його практикою, на п. 1 ст. 6 також може посилатись кожен, хто, вважаючи незаконним втручання у здійсненні одного із його прав (цивільно-правового характеру), заявить про те, що він не мав можливості ініціювати відкриття справи в суді, який відповідає вимогам п. 1 статті 6. Суд уже зазначав у справі Голдера, що стаття 6 закріплює «право на суд», де право доступу, що розуміється як можливість ініціювати судове провадження у цивільній справі, складає лише один із його аспектів»[280]. Таке тлумачення наведеного вище положення Конвенції не слід інтерпретувати як створення Судом прецеденту, що виходить за межі змісту п. ст. 6 Конвенції. Воно відповідає змісту п. 1 ст. 6 Конвенції, який Суд витлумачив без будь-якого розширення цього змісту. У крайньому випадку слід мати на увазі, що у подібних випадках Європейський Суд з прав людини не тільки тлумачить п. 1 ст. 6 Конвенції, а й застосовує принцип верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та передбачає врахування засади розумності при тлумаченні і застосуванні Конвенції.

2. Із цього ж пункту Європейський Суд робить також висновок від попереднього правового явища до наступного, зазначаючи на таке: «П. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його цивільних прав і обов’язків. У цьому сенсі стаття містить поняття «право на суд», в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов’язуюче судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній зі сторін. Було б незрозумілим, якби пункт 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, — розгляд справ у суді, який є справедливим, прилюдним і швидким, — без захисту впровадження судових рішень. Розуміння значення ст. 6 як такої, що переймається виключно доступом до суду та проведенням процедур, ймовірно, призвело б до ситуацій, несумісних із принципами верховенства права, поважати які зобов’язувалися Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід’ємною частиною «суду» для цілей ст. 6 Конвенції. Своєю неспроможністю упродовж 5 років 5 місяців та 15 днів вжити необхідних заходів для виконання рішення комісії з трудових спорів і нездатністю виплатити заявникові компенсацію, призначену рішенням від 23 січня 2002 р., українські владні органи позбавили гарантії, що надаються п. 1 ст. 6 Конвенції, будь-якої корисної дії».

Тут також немає будь-якого насильства над буквою Конвенції чи виходу за межі її змісту, бо зроблено лише висновок від попереднього правового явища до наступного. Європейський Суд з прав людини дав витончене тлумачення положення міжнародно-правового акта та виявив у такий спосіб глибоку логіку, що закладена у це положення. У цьому разі Європейський Суд з прав людини також спирався на принцип верховенства права.

Правильність висновків від наступного до попереднього і від попереднього до наступного, які зробив Європейський Суд з прав людини. підтверджується телеологічним тлумаченням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Цей пункт має на меті забезпечити реальне здійснення права на справедливий і публічний судовий розгляд цивільних справ. Досягнення цієї мети унеможливлюється і відсутністю доступу до суду, і невиконанням судового рішення в розумний строк.

3. У такий же спосіб із ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що визнає та передбачає охорону законом права на життя, в поєднанні із ст. 1 цієї ж Конвенції, що покладає на держави обов’язок гарантувати права і свободи людини, Європейський Суд з прав людини виводить обов’язок держави щодо здійснення ефективного розслідування фактів насильницького позбавлення людини життя. «Органи влади мають вжити всіх розумних заходів для збору всіх доказів стосовно інциденту. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановити причину смерті або відповідальних осіб... становлять небезпеку недотримання цього стандарту» (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Гонгадзе проти України»[281]). Якщо в цьому випадку не зробити висновок від попереднього правового явища до наступного, то зазначені право людини і обов’язок держави набувають декларативного характеру і позбавляються значення нормативного регулятора суспільних відносин.

Крім того, слід враховувати і зміст Конвенції, яка не є актом процесуального права, в якому детально викладаються положення про порядок розслідування кримінальних справ, звернення до суду, судового розгляду цивільних справ та виконання судових рішень. Конвенція закріплює права людини та основоположні свободи і не деталізує їх. Тому при її тлумаченні слід використовувати весь відомий у науці інструментарій.

4. Зв’язок попереднього і наступного правових явищ став логічною підставою для автономного і більш широкого, ніж в актах національного законодавства, тлумачення понять майна, володіння і власності Європейським Судом з прав людини. Право, що має економічну цінність, у процесі його реалізації дає можливість отримати у власність матеріальні об’єкти, які є традиційними об’єктами права власності. Якщо ж не забезпечувати охорону прав, що мають економічну сутність, то страждає право власності, що є наступним правовим явищем у відношенні до названих прав як попередніх правових явищ. Тому Європейський Суд з прав людини захищає на підставі ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод будь-які права, що встановлені національним законодавством і мають економічний зміст, зокрема право на отримання пенсій і соціальних допомог (рішення у справі «Тайгусуз проти Австрії»[282]), право на здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (рішення у справі «Пудас проти Швеції»). Європейський Суд не виключає можливості захисту на підставі ст. 1 Протоколу права, що випливає із наданої державою ліцензії: «Що стосується питання про те, чи надає ліцензія на здійснення певних видів господарської діяльності її володільцю право, що захищається статтею 1 Додаткового Протоколу, Комісія вважає, що відповідь залежить, зокрема від того, чи може ця ліцензія розглядатись як така, що породжує у її володільцю законне і розумне очікування стосовно строку дії ліцензії і можливості продовжувати отримувати доходи від здійснення діяльності, зазначеної в ліцензії»[283].

Виникає питання про те, чому при тлумаченні національного законодавства право власності не тлумачиться з урахуванням висновку від попереднього правового явища до наступного. Це має місце тільки тому, що права у відносних цивільних правовідносинах захищаються спеціальними нормами національного законодавства. Якщо такий захист є недостатнім порівняно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, то національні суди України повинні застосовувати Конвенцію і відповідну практику Європейського Суду з прав людини, захищати право власності відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції.

5. Цікаво звернути увагу на те, як інтерпретується практика Європейського Суду в науковій літературі в умовах відсутності загальновизнаної методології тлумачення актів законодавства. Відомий ще за радянських часів російський науковець В. А. Туманов писав, що завдяки практиці Європейського Суду з прав людини деталізувався й поширився каталог прав, що знаходили захист у Суді; обмежені формулювання доповнювалися ширшим змістом, формулювалися норми, які лише explicite не виражені в змісті Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, а в дійсності ж у завуальованому вигляді містяться в ній[284]. Ці думки вельмишановного професора і колишнього судді Європейського Суду з прав людини відображають рівень розуміння проблеми логічного закріплення правових норм в актах законодавства. Якщо правова норма explicite в Конвенції не виражена, а в дійсності у завуальованому вигляді міститься в ній, то її Суд не повинен «формулювати», бо це функція правотворців. Суд такі норми «виявляє» за допомогою методологічних засобів. Та і Європейський Суд не визнає того, що він «поширив» каталог прав: «Суд не може виводити (із Конвенції) через розширене тлумачення право, яке не було до неї первинно включено»[285].

Приблизно таку ж оцінку, як і В. А. Туманов, дає діяльності Європейського Суду з прав людини правознавець із Голандії Д. Гом’єн[286]. У цьому виданні, яке читач тримає в руках, замість понять правових норм, що формулюються в актах законодавства «implicite» і «у завуальованому вигляді», використовується поняття правових норм, що логічно закріплюються в положеннях актів законодавства. При цьому розкривається сутність логічних операцій, які дають змогу виявити в нормативному тексті ті правові приписи, що лише логічно закріплені в таких текстах, а не робиться невизначене посилання на необхідність розширеного тлумачення положень нормативно-правових актів.

Видається, що прецедентне право Європейського Суду з прав людини є не чим іншим, як глибоким проникненням у зміст правової матерії і грамотне тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. По суті, це — не прецедентне право, а уроки тлумачення нормативного тексту, в тому числі і принципу верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Інша справа, що практика Європейського Суду потребує наукового осмислення та вираження в наукових поняттях. І тому відповідь на питання про те, чи можуть українські суди використовувати накопичений Європейським Судом досвід тлумачення нормативно-правових положень, має бути позитивною. Інша справа, що ця практика має бути належне осмислена разом з осмисленням усієї специфіки Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій роботі здійснюється спроба терміни «explicite», «implicite», «завуальований вигляд» замінити науковими поняттями, що відображають зміст діяльності щодо тлумачення нормативно-правових актів.