Ідіот
I
— О, Тео! — сказала Кітсі якось по обіді в п’ятницю незадовго до Різдва, узявши одну з маминих смарагдових сережок і піднявши її до світла. Ми обідали у «Фреда», після того як цілий ранок ходили по «Тіффані», роздивляючись срібло й порцеляну. — Вони прекрасні! Ось тільки… — Її лобик спохмурнів.
— Що?
Була третя година. У ресторані все ще було багато людей і лунало багато базікання. Коли вона вийшла зателефонувати, я дістав сережки з кишені й поклав їх на скатертину.
— Я лиш подумала. — Вона зсунула брови, ніби дивилася на черевики, не певна, чи варто їх купувати. — Я хочу сказати — вони розкішні! Дякую тобі! Але чи будуть вони доречні? На церемонії?
— Сама вирішуй, — сказав я, потягшись до «Кривавої Мері» і зробивши великий ковток, щоб приховати подив і роздратування.
— Бо це смарагди. — Вона піднесла одну сережку до вуха, замислено скосивши погляд убік. — Я їх обожнюю! Але… — Вона знову підняла їх і подивилася, як вони заіскрилися в розсіяному сяйві над нашими головами, — смарагд насправді не мій камінь. Тобі хіба не здається, що вони занадто різкі? На білому тлі? І з моєю шкірою? Eau de Nil[145]! І мамі теж зелений колір не личить.
— Як хочеш.
— Ну ось, ти й розсердився.
— Ні, я не розсердився.
— Ні, ти розсердився! Я вразила твої почуття!
— Ні, я просто втомився.
— Схоже, настрій у тебе геть зіпсований.
— Облиш, Кітсі. Я втомився.
Ми доклали героїчних зусиль, шукаючи собі квартиру, неймовірно занудний процес, до якого ми підходили з добрим гумором, хоч від голих стін та порожніх кімнат, де блукали привиди інших людей, долітали (до мене) відлуння дитинства, від ящиків із речами, кухонних запахів і затінених спалень, що їх покинуло життя, але ще більше, ніж це, мене непокоїло якесь зловісне механічне гудіння, чутне (я був певен) лише для мене, яке ширилося від натужного дихання страху і яке брокери, чиї веселі голоси відбивалися від потертих поверхонь, ніяк не могли розвіяти.
І чому все так відбувалося? Адже не кожне оглянуте нами помешкання було покинуте через якусь трагедію, що мені ввижалася. Той факт, що я нюхом відчував розлучення, банкрутство, хворобу та смерть майже в кожному місці, був очевидною ілюзією — а крім того, якої шкоди могли завдати проблеми попередніх пожильців, реальні чи вигадані, Кітсі або мені?
— Не занепадай духом, — казав Гобі (він, як і я, був занадто чутливим до душ кімнат і об’єктів, до еманацій, які залишав по собі час). — Дивись на це як на роботу. Як на перебирання в ящику всілякого залізяччя. Ти знайдеш потрібну тобі деталь, якщо зціпиш зуби й шукатимеш до запаморочення.
І він мав рацію. Я завзято перебігав — як і вона, до речі, — від одного вільного будинку до іншого, зазираючи до ще довоєнних будівель, де блукали привиди самотніх бабусь-єврейок, і до скляних монстрів, де я ніколи не зміг би жити без відчуття, що через вулицю в мене націлені гвинтівки снайперів. Але ніхто й не вважав пошуки помешкання для житла веселою розвагою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щиголь» автора Тартт Донна на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X“ на сторінці 1. Приємного читання.
TextBook