Розділ X

Гриша стенув плечима.

— Я вже бачив їх чотири або п’ять разів. Учора, вийшовши з моєї вантажівки, я побачив, як один із них стовбичить попереду, але потім він перейшов через вулицю. Старий, у джинсах, одягнений дуже недбало. Генка нічого про це не знає, але він злякався, бо, я ж тобі вже сказав, ми хочемо провернути одну справу, і він попросив мене розпитати тебе, чи тобі щось про це відомо. Нічого не каже, лише стовбичить і чекає. Я подумав, може, це пов’язане з тим, що ти маєш стосунки зі Шварциком, — обережно припустив він.

— Ні.

Шварциком він називав Джерома, з яким я не бачився вже кілька місяців.

— Тоді це щось інше. Мені не хотілося б тобі говорити, але, схоже, поліція принюхується. Майк також це помітив. Він думав, його переслідують за несплату аліментів. Але той тип лише стовбичить поблизу й нічого не робить.

— Як довго це триває?

— А хто його зна. Не менш як місяць. Майк каже, що довше.

— Коли побачиш його наступного разу, то покажеш мені?

— Він може бути приватним шукачем.

— Чому ти так думаєш?

— Бо чимось схожий на колишнього копа. Так думає Майк, а вони, ірландці, багато чого знають про копів. Майк каже, він уже немолодий, як ото полісмен у відставці.

— Ясно, — сказав я, згадавши про кремезного суб’єкта, якого побачив зі свого вікна.

Я бачив його (чи когось на нього схожого) чотири або п’ять разів поспіль, він стовбичив поблизу протягом робочого часу — завжди тоді, коли я розмовляв із Гобі або з покупцем і не міг вийти й розібратися з ним, — хоч він був геть непримітний на вигляд, у куртці з каптуром, у важких черевиках зі шнурками, я міг і помилитися. Одного разу (і тоді я налякався до смерті) я побачив схожого на нього чоловіка, що стовбичив біля будинку Барбурів, та коли я придивився краще, то зрозумів, що помилився.

— Він уже давненько тут блукає. — Гриша помовчав. — Та, можливо, я б тобі нічого й не казав, може, це нічого не означає, але вчора…

— Що там вчора? Говори, говори… — сказав я, коли він потер потилицю й винувато подивився кудись убік.

— Ще один мужик. Інакший. Я бачив, як раніше він стовбичив біля крамниці. Зовні. Але вчора він увійшов досередини й запитав про тебе, назвавши тебе на ім’я. І мені дуже не сподобався його вигляд.

Я рвучко випростався на своєму стільці. Я давно чекав тієї хвилини, коли Рівові спаде на думку прийти до мене власною персоною.

— Я з ним не говорив. Я був зовні, — він кивнув головою на двері, — он там. Вантажив машину. Але я побачив, як він увійшов до крамниці. Мужик досить прикметний, на якого не можна не звернути увагу. Пристойно вдягнений, але не схожий на клієнта. Ти саме обідав, а Майк був сам-один у крамниці — мужик заходить і питає, ви Теодор Декер? Його немає, відповідає йому Майк. А де він? Він поставив безліч запитань про тебе, чи ти тут працюєш, чи ти тут живеш, як давно, де ти є, чого він тільки не запитав.

— А де був Гобі?

— Йому був не потрібен Гобі. Йому був потрібен ти. Потім, — він прокреслив пальцем лінію на стільниці, — він вийшов. Обійшов навколо крамниці. Роззирнувся довкола. Я бачив його звідти, з протилежного боку вулиці, де я був. Його поведінка здалася мені дивною. Але Майк нічого не згадав про його візит до тебе, можливо, сказав він, вони мають якісь особисті рахунки, ліпше нам не втручатись; але я також бачив того чоловіка й подумав, що буде ліпше тобі сказати. Бо гусак завжди впізнає гусака, ти розумієш, що я хочу тобі сказати?