Розділ X

— Я погоджуся з усім, чого ти захочеш. Справді погоджуся, — сказав я, засунувши руки в кишені й дивлячись убік, доки вона стояла, шанобливо блимаючи на мене очима.

— Ти здаєшся дуже нервовим. Я хочу, аби ти сказав мені, що тобі подобається.

— Так, але…

Я розпакував так багато порцеляни з розпродажів після похоронів та розлучень, що був якийсь невимовний смуток у цих осяйних новісіньких вітринах, які мовчки запевняли, нібито блискучий новий столовий посуд обіцяє таке саме блискуче і вільне від трагедій майбутнє.

— Китайський посуд? Чи «Птахи Нілу?» Скажи, Тео, я знаю, один із них тобі більше подобається.

— Ви не помилитесь, вибравши будь-який з них. Обидва вони яскраві й незвичайні. Проте цей ось простіший, на повсякдення, — сказала консультантка підбадьорливо, у її свідомості, либонь, простіший було ключовим словом для спілкування з розгубленими й вередливими женихами. — Він справді простий і дуже нейтральний.

Здавалось, у її протоколі записано, що нареченому дозволено обирати тільки порцеляну для щоденних потреб (очевидно, для пиятик з нагоди Супербоулу[146], які я влаштовуватиму з хлопцями, ха-ха!), тоді як посуд для «врочистих випадків» було дозволено обирати лише справжнім експертам — дамам.

— Годиться, — сказав я сухішим тоном, аніж хотів, коли зрозумів, що вони чекають, аби я що-небудь сказав.

До примітивного білого сучасного посуду я не міг відчути великого ентузіазму, а надто коли його продавали по чотириста доларів за тарілку. Це нагадало мені про милих стареньких бабусь в одязі від «Мерімекко»[147], яких я іноді зустрічав у «Ріц Тавері»[148]. Вдови в тюрбанах, із леопардовими браслетами та скрипучими голосами, що мріють переселитися до Маямі, чиї квартири наповнені меблями з тонованого скла та хромованої сталі, які в сімдесятих роках їхні декоратори купували для них за вартістю доброї «королеви Анни», але (я мусив неохоче повідомляти їм це) які не зберегли своєї ціни й тепер не можуть бути продані навіть за половину тих грошей, що було за них заплачено.

— Порцеляна. — Весільна консультантка провела по краю тарілки нігтем із нейтральним манікюром. — Знаєте, як я хочу, щоб мої подружжя думали про срібло, кришталь і порцеляну? Як про складник ритуалу завершення дня. Це вино, розваги, ніжність родинного життя. Сервіз із вишуканої порцеляни — це прямий шлях до того, щоб надати вашому шлюбу стилю й романтики.

— Я згоден, — сказав я.

Але ця думка мене вжахнула. Й усунути її неприємний смак не змогли навіть дві порції «Кривавої Мері», які я випив у «Фреда».

Кітсі дивилася на сережки з сумнівом, як мені здалося.

— Гаразд, я надіну їх на весілля. Вони чудові. І я знаю, що вони належали твоїй матері.

— Я хочу, аби ти наділа те, що тобі до вподоби.

— Я тобі скажу, що я думаю. — Вона грайливо потяглася через стіл і взяла мою руку. — Я думаю, тобі треба передрімати.

— Однозначно, — сказав я, притиснувши її долоню до свого обличчя і згадавши про те, як мені пощастило.

Це сталося дуже швидко. Не минуло й двох місяців після мого обіду в Барбурів, а ми з Кітсі вже бачилися практично щодня — ходили на тривалі прогулянки, обідали (іноді в «Матч 65» або в «Ле Більбоке», іноді сандвічами на кухні) і розмовляли про давні часи: про Енді та дощові неділі, коли ми грали в «Монополію» (ви двоє були такими підлими… я проти вас була наче Ширлі Темпл[149] проти Генрі Форда й Джей Пі Моргана…), про ту ніч, коли вона плакала, бо ми примусили її дивитися «Хеллбоя» замість «Покагонтас»[150], і наші стражденні вечори в строгих костюмах — для двох малих хлопчиків, звичайно ж, було справжньою мукою сидіти, наче скуті, в яхт-клубі, цмулячи кока-колу з лаймом, тоді як містер Барбур нишпорив неспокійним поглядом по залі, видивляючись свого улюбленого офіціанта Амадео, з яким він полюбляв практикувати свою кумедну іспанську мову в дусі Шав’є Кугата[151]… шкільні друзі, вечірки, нам із нею завжди було про що поговорити, чи пам’ятаєш те, чи пам’ятаєш се, чи пам’ятаєш, коли ми… не те що з Керол Ломбард, де були тільки пиятика й секс і не було чого сказати одне одному.

Не те щоб ми з Кітсі також не були дуже різними людьми, але це й нормально: зрештою, як вельми розумно зауважив Гобі, хіба шлюб не має бути поєднанням суперечностей? Хіба я не мав принести нові починання в її життя, а вона — в моє? А крім того (переконував я себе), хіба для мене не настав час Рухатися Вперед, Змінити Ситуацію, відійти від саду, який був для мене закритий? Жити Теперішнім, Зосередитися на Сьогодні замість тужити за тим, чого я ніколи не зможу мати? Протягом років я нидів у теплиці руйнівної туги: Піппа, Піппа, Піппа, збудження й розпач, які ніколи не закінчувались, якісь не варті уваги події підкидали мене до зірок або занурювали в безмовну депресію; побачивши її ім’я на екрані мобілки або прочитавши надісланий нею мейл, підписаний «з любов’ю» (так Піппа підписувала кожне своє послання, хоч би кому вона його надсилала), я по кілька днів почувався на сьомому небі від щастя, а коли, телефонуючи Гобі, вона не просила покликати мене (а чом би вона мала мене кликати?), я впадав у глибокий розпач. Я був жертвою ілюзії, і я це знав. Гірше того, моє кохання до Піппи було перемішане нижче ватерлінії з моєю матір’ю, зі смертю моєї матері, з утратою матері й неможливістю її повернути. Сліпе дитяче бажання врятувати й бути врятованим, повторити минуле й зробити його інакшим жадібно присмокталося до неї. У цьому бажанні була розхитаність, була хвороба. Я бачив речі, яких не існувало. Я був лише за крок від якогось самотнього невдахи з трейлера замість власного помешкання, що волочиться за дівчиною, яку зустрів десь у торговельному центрі. Бо істина була в тому, що ми з Піппою бачилися хіба що двічі на рік; обмінювались електронними посланнями й есемесками, хоч і не дуже регулярно. Коли вона приїздила до Нью-Йорка, ми обмінювалися книжками і ходили разом у кіно; ми були друзями — й більш нічого. Моя надія на близькі взаємини з нею була цілком нереальною, тоді як мій смуток, моє розчарування були занадто моторошною реальністю. Але хіба можна було дозволити безнадійній, позбавленій будь-яких шансів на взаємне почуття одержимості отруїти всю решту мого життя?

Визволитися з-під її гніту було моїм свідомим рішенням. Я мусив багато чого втратити, як тварина, готова відгризти собі лапу, щоб визволитися з пастки. Але ж я досяг успіху, і на протилежному боці на мене чекала Кітсі, дивлячись своїм зацікавленим аґрусово-сірим поглядом.