Розділ X

— Яким він був? — запитав я, а коли Гриша нічого не відповів, то уточнив своє запитання: — Чоловік літній? Кремезний? Сиве волосся?

Гриша сердито пирхнув.

— Ні, ні, ні! — Він рішуче похитав головою. — То був далеко не дід.

— На кого ж він був схожий?

— Він був схожий на чоловіка, з яким не варто встрявати в бійку, ось на кого він був схожий.

Запала мовчанка. Гриша закурив свій «кул» і запропонував сигарету мені.

— То що мені робити, мажоре?

— Тобто?

— Чи варто нам із Генкою тривожитися?

— Не думаю, — трохи незграбно вдаривши його по розкритій долоні, яку він мені підставив. — Гаразд, але ти зробиш мені одну послугу? Можеш прийти й повідомити мене, коли знову побачиш когось із цих двох?

— Нема питань. — Він подивився на мене критичним поглядом. — Ти переконаний, що мені з Генкою нема чого боятися?

— Пробач, але я ж не знаю, що ви там надумали робити, так же?

Гриша дістав із кишені брудну хусточку й витер нею свій сизий ніс.

— Мені не подобається така відповідь від тебе.

— Хай там як, але будь обережний. Про всяк випадок.

— Я пораджу тобі те саме, мажоре.

Я збрехав Кітсі, ніяких справ у мене не було. Біля «Барніз» ми на прощання поцілувались, і вона пішла назад до «Тіффані» подивитися на кришталь — ми з нею навіть не дійшли до кришталю, — а я поквапився на Шосту лінію. Але замість приєднатися до потоку покупців, які спускалися сходами до станції, я відчув себе таким спустошеним, стривоженим, таким розгубленим, стомленим і хворим, що натомість зупинився й зазирнув у брудне вікно бару «Підземка», якраз навпроти завантажувального майданчика «Блумінгдейла». Час ніби закрутився в петлю з фільму «Загублений вікенд», й бар залишився незмінним від запійних днів мого батька. Зовні: неон із фільму в стилі нуар. Усередині: ті самі брудно-червоні стіни, липкі столи, розбиті плити підлоги, сильний сморід дезінфекційного засобу «Клорокс», згорблений бармен із перекинутою ганчіркою через плече наливає випити самотньому клієнтові з червоними очима біля стійки. Я пригадав, як ми з мамою одного разу загубили тата в «Блумінгдейлі» і як — у таємничий для мене в той час спосіб — вона впевнено вийшла з крамниці, перейшла через вулицю і знайшла його тут, де татусь накачувався чарками по чотири долари за штуку в компанії з хрипким старим далекобійником і дідом у бандані, що здавався бездомним. Я чекав у дверях, задихаючись від запаху прокислого пива й зачарований теплою таємничою темрявою, яка панувала в закладі, поблискуванням музичного автомата, як у «Сутінковій зоні», і блиманням грального автомата «Мисливець на оленів» у глибині.

— Фу, пахне старістю й розпачем, — сказала мати, зморщивши ніс, коли виходила з бару зі своїми торбами. І схопила мене за руку.

Перехилити порцію «Джонні Вокер Блека» за татуся? А може, й дві порції? Чом би й ні? Темна глибина бару здавалася теплою, приязною, із такою сентиментальною алкогольною атмосферою, у якій на мить забуваєш, де ти є і як тут опинився. Але в останню мить, увійшовши в двері й упіймавши на собі погляд бармена, я розвернувся і пішов далі своєю дорогою.

Лексингтон-авеню. Вологий вітер. День був примарний і напоєний сирістю. Я проминув зупинку на П’ятдесят першій вулиці, потім на Сорок другій і все ще йшов і йшов, щоб провітрити собі голову. Квартали з сіро-білими житловими багатоповерхівками. Орди людей на вулиці, освітлені ялинки, що виблискують іскрами на балконах пентгаусів, і приємна різдвяна музика, що лунає з крамниць і переплітається з юрмами людей, — і раптом у мене виникло дивне відчуття, ніби я вже мертвий і йду по широкому сірому хідникові, якого не може вмістити ані вулиця, ані навіть місто, моя душа відокремилася від тіла й пливе разом з іншими душами в тумані між минулим і теперішнім, зелене світло й червоне, окремі пішоходи пропливають дивно самотні перед моїми очима, порожні обличчя, приєднані до навушників, дивляться прямо перед собою, губи мовчки ворушаться, а гуркіт міста приглушується, притуплюється й розчавлюється важким небом гранітного кольору, яке вбирає в себе вуличний шум, сміття, газети, бетон і мряку, брудну зимову сірість, важку, мов камінь.