Розділ X

— Ну, розумієш, — кран зашумів, і я підставив під нього склянку, — розумієш. — Я обернувся, витер лоба. — Цілковита нісенітниця. Я вже тобі казав, що виписав йому чек на ту річ, яку йому продав. На більшу суму, аніж він заплатив за комод.

— То в чому ж проблема?

— На жаль, — я випив ковток води, — у нього щось інше на думці. Він думає, ми тут улаштували справжній підпільний конвеєр з продажу меблів, і хоче, щоб ми ділилися з ним прибутками. Замість зняти гроші з мого чека він знайшов літню жінку, улещує її по двадцять чотири години на добу, і він хоче, щоб ми використали її квартиру на…

Брови Гобі підскочили вгору.

— Підсадку?

— Атож, — підтвердив я, радий, що це сказав він, а не я. «Підсадкою» називали шахрайство, коли меблі фальшивого або дешевого антикваріату розміщували в приватних будинках — часто там, де жили літні люди, — щоб потім продати їх стерв’ятникам, які юрмляться біля смертного ложа, любителям легкої наживи, які так мріють пограбувати стареньку, котра конає біля кисневої подушки, що не розуміють: вони дозволяють пограбувати самих себе. — Коли я запропонував повернути його гроші, він звернувся до мене з такою контрпропозицією. Ми постачаємо меблі. Прибуток ділимо навпіл. Він приліпився до мене відтоді.

Гобі зблід.

— Але це ж абсурд.

— Так, — погодився я, заплющивши очі й ущипнувши себе за ніс. — Але він дуже наполягає. Тому я й раджу тобі…

— Хто ця жінка?

— Можливо, якась стара родичка абощо.

— Як її звуть?

Я притиснув склянку до скроні.

— Не знаю.

— Вона живе тут? У місті?

— Мабуть, що тут. — Мене не вельми влаштовувала ця лінія розпитувань. — Але хай там як, а ти викинь цього листа в сміття. Пробач, що я не сказав тобі цього раніше, але я справді не хотів турбувати тебе. Він стомиться від своїх спроб, якщо ми не будемо звертати увагу.

Гобі подивився на картку, потім на мене.

— Я її збережу. Ні, — різко заперечив він, коли я спробував урвати його, — цього більш ніж вистачить, щоб піти до поліції, якщо в нас виникне така потреба. Я більше не турбуюся за комод — ні, ні, — сказав він, піднявши руку, щоб мене зупинити, — це в нього не пройде, ти спробував залагодити свою помилку, а він хоче штовхнути тебе на кримінальний шлях. Чи давно це триває?

— Я не знаю. Думаю, місяців два, — сказав я, коли побачив, що він не відриває від мене погляду.

— Рів. — Він подивився на картку, зсунувши брови. — Я запитаю в Мойри. — Мойра було ім’я місіс Дефріз. — Ти мені скажеш, якщо він знову напише.