Розділ X

Нам із нею було весело. Нам було добре. Вона вперше залишилася на все літо в Нью-Йорку, «вперше за все своє життя» — будинок у штаті Мен був замкнений, дядько Гаррі та кузени поїхали в Канаду на Мадленські острови, «а я тут трохи знудилася з мамою — о, будь ласка, забери мене куди-небудь. Чи не хочеш поїхати зі мною на пляж на ці вихідні?» Отож на вихідні ми поїхали до Іст-Гемптона, де заночували в домі її друзів, які проводили літо у Франції. А протягом тижня ми зустрічалися в центрі міста, коли в мене закінчувалася робота, пили ледь тепле вино на літніх верандах — безлюдні вечори в Трайбеці, хідники дихають жаром, і гарячий вітер із метро здуває іскри з кінчика моєї сигарети. Зате в кінотеатрах завжди панувала прохолода, як і в залі Кінга Коула[152], й в «Устричному барі» біля центрального вокзалу. Двічі на тиждень — у капелюшку, рукавичках, у кедах-перселлах та акуратній спідничці, натершись від голови до ніг кремом проти засмаги (бо в неї, як і в Енді, була алергія на сонце), вона сідала у свій чорний «міні-купер», багажник якого був спеціально перероблений так, щоб у ньому поміщалася сумка з ключками для гольфа, і їхала до Шиннекока або Мейдстоуна. Та, на відміну від Енді, вона щебетала й пурхала, нервово сміялася з власних жартів, здавалося, привид батька витав над нею, передаючи їй свою енергію, але без його відстороненості та іронії. Її досить було напудрити й наліпити їй на обличчя мушку, і ви побачили б перед собою версальську фрейліну з білою шкірою та рожевими щоками, гарненьку сміхотливу дівчину. І в місті, і за містом вона носила коротенькі лляні сукні, урізноманітнюючи їх вінтажними крокодиловими сумочками бабусі, і вкладала папірці зі своїми ім’ям та адресою в «лубутени» на височезних підборах, у яких шкутильгала, долаючи біль, — на той випадок, якщо скине їх, щоб потанцювати або поплавати, й забуде, де їх залишила: сріблясті черевички, гаптовані черевички, гостроносі й прикрашені стрічками, по тисячі доларів за пару. «От мурло!» — кричала вона зі сходів мені навздогін, коли о третій годині ранку, наковтавшись по саму зав’язку рому з кока-колою, я нарешті вибігав від неї на вулицю, щоб упіймати таксі, бо наступного дня мене чекала робота.

Вона першою запропонувала, щоб ми одружилися. Ми з нею їхали на вечірку. «Шанель № 19», світло-блакитна сукня. Ми вийшли на Паркову авеню, трохи сп’янілі від коктейлів, які вже випили вдома, й вуличні ліхтарі спалахнули в ту мить, коли ми вийшли на вулицю, і ми завмерли на місці й подивились одне на одного: то це ми зробили? Ця мить була такою несподіваною, що ми обоє істерично зареготали — враження було таке, ніби світло виливалося з нас, ніби ми були тим двигуном, який давав електричний струм Парковій авеню. І тоді Кітсі схопила мене за руку й сказала:

— Ти знаєш, що нам треба зробити, Тео?

Я точно знав, що вона хотіла мені сказати.

— Ти в цьому переконана?

— Так, переконана! А ти так не вважаєш? Я думаю, мама буде щасливою!

Ми навіть не призначили дату. Ми знову й знову змінювали її залежно від завантаженості церкви, зайнятості певних учасників урочистості, без яких годі було обійтися, ще в когось там то важливий турнір, то пологи, то біс його знає що. Таким чином наше весілля стало розростатися до велетенських розмірів — чисельністю в кількасот гостей, вартістю в багато тисяч, костюми й хореографія, як на бродвейській виставі, — я не міг збагнути, як наше весілля набуло таких грандіозних масштабів. Я знав, що іноді за весілля, яке виходить із-під контролю, звинувачують матір нареченої, а проте місіс Барбур не мала до цього жодного стосунку, вона тепер майже не виходила зі своєї кімнати й від свого кошика з рукоділлям, ніколи не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала запрошень і навіть більше не ходила до перукаря — і це вона, яка раніше відвідувала перукаря через день рівно об одинадцятій годині, перед тим як вирушити на званий обід.

— Хіба мама не буде щасливою? — прошепотіла Кітсі, штовхнувши мене під ребра своїм маленьким гострим ліктем, коли ми поквапно поверталися до кімнати місіс Барбур.

І спогад про те, з якою радістю зустріла місіс Барбур наше повідомлення («Скажи їй ти, — порадила мені Кітсі, — вона буде вдвічі щасливіша, якщо почує це з твоїх уст»), був тією миттю, яку я знову й знову повторював у своїй пам’яті, і вона ніколи мене не стомлювала: її приголомшений погляд, а потім радість, яка розквітла на її холодному, стомленому обличчі. Вона простягла одну руку до мене, а другу до Кітсі, але чудова усмішка — я ніколи цього не забуду — призначалася тільки мені.

Хто б міг подумати, що я можу зробити когось таким щасливим? Чи що сам я можу бути таким щасливим? Я вистрілював почуттями, наче з рогатки; після буття замкненим та анестезованим протягом стількох років моє серце дзвеніло й стукало, літаючи, наче бджола під склом, усе було для нього яскравим, гострим, плутаним, хибним — але це був чистий біль, на відміну від тупого смутку, що гнітив мене протягом років, коли я жив на пігулках, наче гнилий зуб, хворе, брудне ниття чогось зіпсованого. Ясність збуджувала мене; це було так, ніби я зняв забруднені окуляри, які затуманювали все, що я бачив. Усе літо я прожив у практично гарячковому стані: я дзвенів, божеволів, вибухав енергією, харчувався самим лише джином із креветками й надихався стуканням тенісних м’ячиків. І міг думати лише про Кітсі, Кітсі, Кітсі!

Але ось минуло чотири місяці, настав грудень, прийшли холодні ранки, у повітрі дзвеніло Різдво, а ми з Кітсі були заручені, і хіба не щасливим я себе почував? Та хоч усе було надто досконалим, серця й квіти, як у кінці музичної комедії, мене раптом опанувала нудьга. З невідомих причин потік енергії, який проніс мене через усе літо, десь у середині жовтня викинув мене у мряку смутку, що нескінченно простягалася в усіх напрямках: за рідкісними винятками (Кітсі, Гобі, місіс Барбур), я зненавидів усіх людей, що оточували мене, не звертав уваги на те, що вони казали, не міг розмовляти з клієнтами, не міг чіпляти етикетки на свої товари, не міг їздити в метро, уся людська діяльність здавалася мені безглуздою, незрозумілою, таким собі чорним ворушінням мурах у пустельному місці, ніде не було жодного зблиску світла, хоч би куди падав мій погляд; антидепресанти, які я ретельно ковтав вісім тижнів, анітрохи мені не допомогли, не допомогли мені й ті, які я приймав раніше (на той час я вже перепробував їх усі; мабуть, я належав до тих двадцяти відсотків нещасних, у яких виникали не квітучі поля та барвисті метелики, а головний біль та суїцидальні думки); і хоч темрява іноді прояснювалась і я міг бачити своє оточення, знайомі контури поновлювали свої форми, наче меблі в спальні перед світанком, — моя полегкість завжди була тимчасовою, бо цілковитий світанок ніколи не приходив, речі завжди затягувалися темрявою, перш ніж я встигав зорієнтуватись, і я знову відчував, як мої очі наповнюються чорнилом і я провалююсь у пітьму.

Я не знав, чому раптом настрій у мене так зіпсувався. Я не зміг подолати свої почуття до Піппи і знав, що, мабуть, ніколи їх не подолаю, й виходило, з ними мені доведеться жити, зі смутком любити жінку, з якою я ніколи не зможу бути поруч; але більш нагально переді мною постали труднощі (які я раптом виявив), пов’язані з тим, що мене все глибше затягувало у водоверть спілкування. Ми з Кітсі більше не втішалися приємними вечорами à deux[153], тримаючись за руки, самі на диванчику в напівтемряві ресторану. Натомість тепер майже щовечора відбувалися гулянки з її друзями, сповнені гамірних веселощів, коли (засмиканий, не підтриманий наркотиками, напружений до останнього синапса) я був неспроможний виявити достатній соціальний запал, а надто коли почувався стомленим після роботи — а потім до цього ще й додавалися підготовчі заходи до весілля, лавина дрібниць, у яких я мусив брати участь із таким самим ентузіазмом, як і вона, яскравий шквал брошурок і товарів. Цей клопіт вона сприймала як повноцінну роботу: відвідати продавців канцелярських товарів та квітів, вибрати компанію з обслуговування бенкету й постачальників, назбирати зразки тканин і коробок із птифурами та зразками тістечок, хвилюватись і постійно просити мене допомогти їй зробити вибір між практично однаковими відтінками на кольоровій шкалі кремового й лавандового, скоординувати низку «дівочих вечірок» зі своїми дружками та «хлопчачих вікендів» — для мене з друзями друзів (чи, бува, не Платт їх організовуватиме? У такому разі я можу розраховувати принаймні на те, що не залишуся тверезим), — а потім зі стосиками яскравих буклетів обміркувати плани на медовий місяць (Фіджі чи Нантакет[154]? Міконос[155] чи Капрі?).

— Фантастично, — казав я своїм новим люб’язним, спеціально для Кітсі відрепетируваним голосом, — це все просто чудово. — Хоч якщо взяти до уваги стосунки її родини з водою, то здавалося дивним, що вона не виявляла цікавості ані до Відня, ані до Парижа, ані до Праги, ані до будь-якого місця призначення, що не було островом посеред паскудного океану.

Проте я ще ніколи так упевнено не дивився в майбутнє. І коли я нагадував собі про правильність мого курсу, а я нагадував про це собі часто, мої думки летіли не тільки до Кітсі, а й до місіс Барбур, чиє щастя вселяло мені впевненість і розтікалося приємними потоками по каналах мого серця, засушеного протягом багатьох років. Від наших новин вона помітно розквітла й випросталася; вона почала метушитися по квартирі, трохи підфарбовувати губи помадою, а її повсякденні взаємини зі мною стали осяяні постійним мирним світлом, яке збільшувало простір навколо нас і проникало в мої найтемніші закутки.

— Я ніколи не думала, що знову зможу бути щасливою, — зізналася вона мені одного вечора за обідом, коли Кітсі несподівано підхопилася на ноги й побігла до телефону, як мала звичку робити, і ми залишилися тільки вдвох за столом у її кімнаті, незграбно колупаючи паростки спаржі та стейки з лосося. — Бо ти завжди був таким добрим до Енді, підбадьорював його, підтримував його впевненість у собі. Він завжди був найкращим поруч із тобою. І я така рада, що ти станеш офіційним членом нашої родини, що ми тепер зробимо наш зв’язок законним, бо — можливо, мені й не варто це казати, але, думаю, ти не образишся, якщо я в цю мить відкрию своє серце, — я завжди думала про тебе як про власного сина, ти це знав? Навіть тоді, коли ти був зовсім малим хлопчиком.

Ці слова так мене шокували та розчулили, що я зреагував на них геть розгублено й став заникуватися, тож вона пожаліла мене і звернула розмову на іншу тему. Та щоразу, коли я їх згадував, я відчував, як мене овіює теплом. З не меншою втіхою (хоч і з певним відчуттям сорому) я пригадую, як була вражена Піппа, коли я повідомив їй новину телефоном. Знову й знову я пригадував, як вона приголомшено замовкла, сказавши:

— Що? — а потім, опанувавши себе, промовила: — О, Тео, як чудово! Як мені хочеться познайомитися з нею!

— О, вона дивовижна! — сказав я з отруйним підтекстом. — Я кохав її ще відтоді, як ми були дітьми.

І поступово до мене доходило, що це правда. Поєднання минулого з теперішнім було на диво еротичним: я переживав нескінченну втіху, пригадуючи, як дев’ятирічна Кітсі зневажала тринадцятирічного мене (закочувала очі, надувала губи, коли їй доводилося сідати поруч зі мною за столом). І мені будо ще приємніше спостерігати, з яким шоком сприймали повідомлення про наш шлюб люди, які знали нас від дитинства. Ти? І Кітсі Барбур? Справді? З нею? Я обожнював бешкетне баламутство неймовірної ситуації: прослизнути до її кімнати, коли її мати заснула, — до тієї самої кімнати, яку вона тримала замкненою від мене, коли ми були дітьми, кімнати з тими самими рожевими шпалерами, яка анітрохи не змінилася від часів Енді, з тими самими написами «НЕ ЗАХОДЬ», «НЕ ТУРБУЙ», — я спиною відчиняв двері, затягував її туди, Кітсі замикала за нами двері, притуляла палець до мого рота, і ми в солодкій знемозі падали на її ліжко, мама спить, тссс!

Щодня я мав не один привід нагадувати собі, як мені пощастило. Кітсі ніколи не стомлювалася. Кітсі ніколи не сумувала. Вона була лагідною, приязною, веселою. І дуже гарною, з осяйною білосніжною шкірою, яка примушувала чоловіків на вулиці обертатися. Я був у захваті від того, якою комунікабельною вона була, з якою веселою безпосередністю вміла з усіма спілкуватися, — «пір’їнка», як із великою ніжністю називав її Гобі, — ковток свіжого повітря! Усі любили її. І такою заразливою була легкість її серця, що я знав: із мого боку було великою дріб’язковістю прискіпуватися до того, що Кітсі, здавалося, ніколи нічого не хвилювало. Навіть моя люба Керол Ломбард іноді пускала сльозу, згадуючи про своїх колишніх бойфрендів або читаючи в газетах, як люди знущаються зі своїх домашніх тварин чи як закривають деякі бари біля шкіл у Чикаго, звідки вона родом. Але, схоже, Кітсі ніщо не здавалося надто важливим, ніщо не хвилювало й навіть не дивувало її. У цьому вона була схожа на матір і брата, а проте стриманість місіс Барбур та Енді дуже відрізнялися від звички Кітсі робити ущипливий коментар, коли хтось згадував про щось серйозне. («Їй не вельми весело», — якось сказала вона, іронічно зітхнувши і зморщивши носик, коли хтось запитав, як ведеться її матері.) Крім того — я почувався погано й нудотно, коли тільки думав про це, — я намагався знайти бодай якийсь доказ того, що вона засмучена смертю Енді та свого батька, і мене почало непокоїти, що нічого подібного я в ній не помічав. Невже її анітрохи не схвилювало, що вони обидва загинули? Невже вона ніколи не відчувала бажання бодай поговорити зі мною про це? З одного боку, я захоплювався її мужністю, умінням високо тримати голову перед лицем будь-якої трагедії. Можливо, вона й справді надзвичайно стримана, уміє не виявляти свої почуття й не змінювати виразу обличчя. Але в її осяйних синіх очах — таких чарівних на перший погляд — я досі не відкрив великих глибин, тож мене іноді опановувало прикре відчуття, що я блукаю у воді по коліна, сподіваючись, що мені пощастить десь натрапити на глибину і поплавати.