Розділ «1. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАНЕПАД ГАЛИЧИНИ»

Розвій української літературної мови в Галичині йшов уже віддавна іншою дорогою, як в Україні Східній, так само йшов дорогою крутою й тернистою. За княжої доби до початку XIV ст. Галицьке князівство чи Галичина належала до соборного українського об’єднання з Великим Князем Київським на чолі, але це князівство завсіди виявляло великі сепаратистичні нахили, на що часто скаржиться Іпатський Літопис. По 1340-му році, коли Галичина була приєднана до Польщі, вона на довгий час відривається від України Східної й попадає під реальні сильні польські впливи. Коли року 1386-го польська королівна Ядвига вийшла заміж за литовського князя Ягайла, Польща об’єдналася з Литвою, а це дало змогу всім західноукраїнським землям бути в одній державі й спільно творити свою культуру. Коли з кінця XIV ст. поставали "руські" канцелярії, мовою в них була мова західноукраїнська, власне північно-західна, деякими ознаками (наприклад, з доброє волі) наближена до мови білоруської. Ось ця північно-західна українська ("руська") канцелярійна мова й розвинулася тут на мову літературну, й трохи пізніш, з Люблинської унії 1569 року стала всеукраїнською соборною мовою.

Берестейська релігійна унія 1596 року більше ста літ була унією паперовою, бо народ уперто за нею не йшов, але з початку XVIII віку, коли унія стала сильно католичитися, таки порвалася духова, а з нею й мовна соборність українського народу. Та ще й у другій половині віку XVIІ-го в усіх історичних рухах Хмельниччини й далі Руїни галичани брали малий уділ, а це дало змогу їхнім говіркам належно розвиватися та закорінятися. В Галичині не було таких нівеляційних народних рухів, як то було на Правобережжі та Лівобережжі за час татарщини, Хмельниччини (1648-1657) та Руїни (роки 1663-1687), коли східноукраїнські говірки сильно позатиралися в своїх різницях.

В Україні, як ми бачили, ніколи не переривалася жива народна течія в розвої літературної мови, чого не було в Галичині: тут стара літературна мова, поєднавшися з мовою канцелярійною, обернулася в півмертве "язичіє" й жила аж до кінця XIX віку, як мова "руська". Коли Польща валилася й коли вона опинилася в російських руках (17931795), розпочався й у Галичині великий російський вплив, який глибоко пішов у народну гущу та до духовенства. Ще перший губернатор Галичини гр. Перґен р. 1773-го писав про галичан: "Вони непевні навіть щодо віри, бо симпатизують з Росією".*

* M. Boзняк. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. Львів, 1924 р., с. 6. Про національне пробудження Галичини див. іще кн. 2 за 1928 р. "України", всю присвячену темі "Галицько-українські взаємини", з цінними працями М. Грушевського, К. Студинського, О. Макарушки, Ф. Колесси й М. Лозинського.

Польща ніколи не спиняла своїх дошкульних переслідувань українського народу, хоч тепер він і був у релігійній унії з Римом; навпаки, завзято робила все, щоб перевернути уніятів на чистих католиків, а тим самим і на поляків. Тому-то очі Галичини, як і інших слов’янських народів, усе зверталися до Москви, ніби "як до єдиної можливої визволительки з-під польського ярма". Уніятське духовенство охоче спроваджувало Богослужбові Книги московського видання, й по них і служило; і як це не дивно, це духовенство аж до сьогодні править Богослужби по передруках з книг московських, а не своїх старих українських, і аж до сьогодні в уніятських Богослужбових Книгах бачимо поставлений наголос російський;* недавно в Римі видано Літургію Івана Золотоустого, але цілком за текстом московським, а не нашим староукраїнським. Усі уніятські Богослужбові Книги — передрук з старих московських, а не староукраїнських видань.

* Див. про це мою рецензію в "Елпіс", 1931 р., т. V.

Отож, у половині XVIII віку в Галичині розпочався той політичний рух, що пізніш ще сильніше поширився й був названий "москвофільством". Воно, це москвофільство, сильно тут защепилося й спочатку мало за собою більшість народу та духовенства з єпископатом на чолі. І тільки в другій половині XIX віку, коли світська інтелігенція побільшилася, москвофільство почало трохи вивітрюватися, але все-таки було сильним аж до останніх днів. А все це дошкульно відбивалося на розвої української літературної мови, бо духовенство й інтелігенція довго були тут звичайно проти неї, і воліли вживати свого язичія. І це язичіє, убране в форми старого правопису, міцно защепилося в Галичині власне як мова "руська".

Але Польща робила своє, й на хвилю не спинялася в полонізації Галичини навіть по своїх розборах 1772-1793-1795 р. р., уже за австрійської влади. Уніятська ієрархія вся сполонізувалася, сполонізувалося й духовенство, й звичайною мовою по священичих родинах стала мова польська. Офіційне листування провадилося тільки мовою польською, по деяких Церквах польською ж мовою виголошувалися й проповіді. Таким чином, і в Галичині трапилося те саме, що й у Східній Україні: народ позостався сам зо своєю "хлопською " мовою...