Розділ «Поза зоною досяжності»

У вересні 1965 року я переїхав до Нью-Йорка для навчання за стипендією з нейрохімії та невропатології в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна. Я ще сподівався стати справжнім, кабінетним науковцем, попри те, що моя науково-дослідна робота в Оксфорді зазнала цілковитого фіаско, й це мало послужити попередженням супроти повторення подібних ситуацій. На позір відмовляючись, я все ж таки вирішив, що маю зробити ще одну спробу.

Запальний Роберт Террі, чиї блискучі дослідження хвороби Альцгеймера за допомогою електронного мікроскопа так захопили мене під час його виступу в Каліфорнійському університеті, саме перебував у творчій відпустці, і на час його відсутності кафедрою завідував Іван Герцог, м’який, спокійний емігрант з Угорщини, навдивовижу стриманий і терплячий у ставленні до свого метушливого колеги.

Станом на 1966 рік я вживав дуже значні дози амфетаміну і став… психічно хворим? несповна розуму? «без гальм»? вдосконаленим? Я заледве можу підібрати вдале визначення, та воно супроводжувалося неабияким підсиленням чуття нюху, а також поліпшенням здібностей, якими я раніше похвалитися не міг — уяви та пам’яті.

Щовівторка у нас проводилися навчальні вікторини, під час яких Іван показував мікрофотографічні знімки різних нетипових невропатологічних станів і явищ, а ми мали зрозуміти, яких саме. Зазвичай я дуже кепсько з цим справлявся, але якось Іван показав деякі знімки зі словами:

— А ось тут — дуже рідкісний стан. Не думаю, що хтось із вас його впізнає.

І тут я вигукнув:

— Мікрогліома!

Усі вражено обернулися в мій бік: зазвичай під час цих вікторин мене було чути найменше.

— Саме так, — продовжував я. — У літературі всього світу описано лише шість подібних випадків. — І я детально їх процитував.

Іван з цілковитим здивуванням витріщився на мене:

— Звідки ви це знаєте?

— А… Просто натрапив у якійсь книзі, — недбало відповів я, проте насправді здивувався не менше за нього. Я не мав жодного уявлення, яким чином, чи, радше, коли саме я так стрімко й неусвідомлено всотав цю інформацію. Це було наслідком дивного стимулювання амфетаміном.

Під час навчання в резидентурі моє особливе зацікавлення викликали рідкісні, часто спадкові захворювання — ліпідози, пов’язані з порушенням ліпідного обміну, коли в клітинах мозку накопичується надмірна кількість жирів. Мене дуже схвилювало відкриття, згідно з яким ці ліпіди можуть накопичуватися ще й у нервових клітинах на стінках травного каналу. Воно уможливлювало діагностику подібних хвороб навіть до появи щонайменших симптомів шляхом біопсії не мозку, а прямої кишки, що є набагато менш травматичною процедурою. (Я читав перший звіт про це у «Британському хірургічному часописі»). Для того, щоб поставити діагноз, потрібно було лише дослідити один нейрон, насичений жирами. Я зацікавився, чи можуть інші захворювання, наприклад хвороба Альцгеймера, спричинити зміни у нервових клітинах травного каналу, і чи можна їх у такий самий спосіб виявити на дуже ранніх стадіях. Я розвинув (адаптував) спосіб «очищення» стінок прямої кишки так, щоб вони ставали майже прозорими, а забарвлюючи нервові клітини у метиленовий синій[173] можна було побачити десятки нервових клітин під час слабкого збільшення у мікроскопі, примножуючи шанси на віднаходження якихось аномалій. Розглядаючи предметні скельця, я схилився до думки і переконав керівника, Івана, що можна зафіксувати зміни у нервових клітинах прямої кишки — сплетіння нервових волокон і тільця Леві,[174] що слугували ознакою хвороб Альцгеймера й Паркінсона. Я честолюбно міркував про важливість наших відкриттів, гадав, що це стане проривом у неврології, неоціненним способом діагностики. У 1967 році ми подали на розгляд реферат доповіді, яку розраховували представити на конференції Американської неврологічної академії, що мала невдовзі відбутися.

На жаль, на цьому етапі усе пішло не так, як гадалося. Виявилося, що нам потрібно ще чимало інших матеріалів, окрім кількох біопсійних аналізів прямої кишки, але ми не мали змоги їх роздобути.

Продовжувати дослідження ми не могли, тож разом з Іваном почали міркувати над тим, чи варто забирати попередньо підготовлений реферат. Зрештою вирішили не забирати, гадаючи, що дослідженням цієї теми займуться інші фахівці, і майбутнє все розставить на свої місця. Так і вийшло: «відкриття», яке, як я думав, дасть мені змогу заявити про себе як про невропатолога, виявилося артефактом.[175]

Я мав квартиру у Ґринвіч-Віллиджі, і якщо дороги не засипало снігом, їздив на роботу до Бронкса мотоциклом. Підсідельної сумки я не мав, але ззаду мотоцикла була міцна підставка, на якій я міг за допомогою еластичних пасів надійно закріпити потрібні речі.

У рамках свого проекту з нейрохімії я мав видобувати мієлін — жирову речовину, що вкриває великі нервові волокна, сприяючи швидшій передачі ними нервових імпульсів. Тоді лишалося багато відкритих питань: чи є мієлін у безхребетних (якщо його можна було видобути), чи відрізнявся він за структурою чи складом від того, що вкривав нервові волокна хребетних? За піддослідних тварин я обрав дощових черв’яків. Вони мені завжди подобалися, до того ж мали величезні нервові волокна, укриті мієліновою оболонкою, крізь які стрімко передавалися імпульси — це їм давало змогу у разі небезпеки пересуватися рвучкими широкими рухами. (Через це я десять років тому вирішив працювати саме з дощовими черв’яками для вивчення демієлінізувальних наслідків ТОКФ).

У саду коледжу я влаштував черв’якам справжній геноцид: для отримання пристойної проби мієліну потрібні були тисячі піддослідних тварин. Я почувався немов Марія Кюрі, яка обробляла тонни уранініту, щоб отримати дециграм чистого радію. Став справжнім експертом у розсіканні нервового стовбура та церебрального вузла єдиним швидким рухом, готуючи густу драглисту масу, багату на мієлін, до розділення на фракції та центрифугування.

Я ретельно нотував усе в лабораторному журналі — грубому зеленому фоліанті, який я часом брав із собою додому, щоб увечері над ним помізкувати. Це стало для мене фатальним. Якось уранці я проспав і, поспіхом збираючись на роботу, недостатньо міцно закріпив на багажнику свій дорогоцінний журнал, у якому містилися докладні експериментальні дані за дев’ять місяців, і коли я мчав швидкісною автомагістраллю Крос-Бронкс, він вислизнув з-під ослаблених пасків і злетів з підставки. Зупинившись на узбіччі, я побачив, що шаленим потоком журнал аркуш за аркушем рве на шмаття. Я зробив дві чи три спроби метнутися на проїжджу частину, щоб дістати його, та зважаючи на щільність і швидкість транспортного потоку, це було божевіллям. Тож усе, що мені лишалося, — безпорадно спостерігати, як вилітають останні аркуші з мого журналу.