Розділ «Поза зоною досяжності»

Тепер я міг спокійно займатися написанням книги, водночас на мене накотило справжнє, всеосяжне, майже божевільне відчуття навислого наді мною терміну завершення роботи. Мене не задовольняв рукопис 1967 року, і я вирішив переписати книгу. Першого вересня я сказав собі: «Якщо до 10 вересня я не передам готовий рукопис Фаберу, доведеться накласти на себе руки». Пригрозивши собі таким чином, я розпочав писати. Минув день-другий, і відчуття небезпеки зникло, змінившись на радість від писання. Наркотиків я більше не вживав, та все одно це був для мене час енергійності й піднесеного настрою. Таке враження, що книгу мені хтось надиктовував — настільки швидко, до автоматизму все упорядковувалося. Я спав усього по кілька годин на добу. За день до кінцевого терміну, 9 вересня, я надіслав книгу у видавництво. Їхні офіси розташовувалися на Ґрейт-Рассел-стрит, біля Британського музею, тож, відправивши рукопис, туди я і подався. Розглядаючи витвори людини — гончарні вибори, скульптури, знаряддя праці й приділяючи особливу увагу книгам і рукописам, що на довгі роки пережили своїх творців, я відчував, що також став творцем. Можливо, моє творіння дуже скромне, але воно тепер має власну дійсність, живе своїм окремим життям і, можливо, житиме й після мене.

Я ніколи раніше не відчував чогось настільки сильно, не мав відчуття, що створив щось справжнє та цінне, як ця перша книга, яку я написав перед лицем Фрідменових погроз і, коли вже на те пішло, і своїх власних. Повернувшись до Нью-Йорка, я почувався щасливим і майже благословенним, хотілося кричати «Алілуя!», проте я був надто сором’язливий для цього. Натомість я щовечора ходив на концерти: слухав опери Моцарта, а також Шуберта у виконанні Фішера-Діскау.[184] Я був наповненим і живим.

Упродовж цих піднесених і плідних шести тижнів чи близько того восени 1968 року я і далі писав, гадаючи, що варто було б додати до книги про мігрень докладніший опис геометричних візерунків, які можна побачити під час візуальної аури, і деякі міркування щодо того, що може відбуватися у мозку. Я надіслав цей натхнений додаток Вільяму Ґудді, англійському неврологу, який написав до моєї книги прекрасну передмову. «Ні, — відповів Ґудді. — Нічого не чіпайте. Книга добра, як вона є. Там є міркування, до яких ви неодноразово повертатиметеся в майбутньому». Я радий, що він уберіг книгу від моєї нестримності та надмірностей, що тоді, здається, переросли у манію.[185]

Я напружено працював із редактором, упорядковуючи ілюстрації та список літератури, і до весни 1969 року все було готово. Проте коли 1969-й, а за ним і 1970 рік минули, а книга так і не побачила світ, у мені почало наростати розчарування і лють. Зрештою у мене з’явився літературний агент, Іннес Роуз, яка трохи натиснула на видавців — врешті-решт книгу видали в січні 1971 року (хоча у вихідних даних на титульному аркуші зазначений 1970-й).

Із нагоди виходу книги у світ я поїхав до Лондона. Як завжди, перебував на Мейпсбері, 37, і в день публікації до мене у спальню увійшов батько з останнім номером «Таймс» у руках. Він був блідий і увесь тремтів. Налякано промовив: «Про тебе пишуть у газетах». Там був дуже хороший огляд-рецензія, у якому мою книгу назвали «продуманою, авторитетною, блискучою» чи ще якось так. Однак якщо батька щось непокоїло, це все не мало значення: я вчинив щось неприпустиме, безрозсудне, таке, що ледь не межує з криміналом, своєю появою на газетних шпальтах. У ті часи з медичного реєстру Великої Британії могли виключити за будь-які потурання таким чотирьом «гріхам»: пиятиці, згубним звичкам, подружній зраді й рекламі. Батько вирішив, що рецензію на «Мігрень» у неспеціалізованій пресі можна розцінювати як рекламу. Я відкрився ширшому загалу, вийшов із тіні. Водночас він завжди відігравав, чи принаймні так йому здавалося, «скромну роль». Його знали й любили пацієнти, сім’я, друзі, але ця пошана та визнання ніколи не виходили у зовнішній світ. Я ж перетнув межу, порушив кордони, і він хвилювався за мене. Власне, я мав подібні відчуття, і тоді часто прочитував слово «видання» як «вигнання». Я побоювався, що при спробі щось видати мене виженуть із медичних кіл, але писати я мусив. Ця суперечність фактично розривала мене навпіл.

Для батька було вкрай важливо мати добре ім’я, «шем — тов», і мати повагу серед інших людей — важливіше за будь-яке світове визнання чи владу. Він завжди був дуже скромним і навіть недооцінював себе, применшував той факт, що серед інших був непересічним діагностом, і фахівці часто запитували його думку з приводу найзаплутаніших випадків, знаючи, що він має надзвичайну здатність ставити неочікувані діагнози.[186] Але він почувався захищеним і спокійно-щасливим, виконуючи свою роботу, займаючи свою нішу в цьому світі, користуючись доброю репутацією, добрим іменем. Він сподівався, що всі його сини, чим би ми не займалися у житті, також заслужать собі добру славу й не зганьблять ім’я Саксів.

Попри те, що батько так стривожився, прочитавши рецензію у «Таймс», його думка поступово почала змінюватися, коли він побачив схвальні відгуки також у медичних виданнях — зрештою, у «Британському медичному журналі» та «Лансеті», заснованих ще у XIX столітті лікарями й для лікарів. Гадаю, на цьому етапі він почав розуміти, що, напевно, я написав пристойну книгу й недарма так наполегливо домагався, щоб вона побачила світ, хоч це й вартувало мені роботи (а якби Фрідменові повноваження були сумірні його погрозам, то й будь-якої неврологічної посади в усій Америці).

Мамі книга сподобалася від самого початку, і вперше за багато років я відчув, що батьки на моєму боці, і вони визнають: їхній навіжений син-відступник після стількох років безрозсудного неналежного способу життя ступив нарешті на правильну лікарську стежку — все ж таки є у мені щось хороше.

Батько, який раніше, применшуючи власну важливість, у жартівливій манері говорив про себе як про «чоловіка видатного гінеколога Елізи Ландау» або «дядька Абби Евена», тепер почав називати себе «батьком Олівера Сакса».[187]

Гадаю, я недооцінив батька так само, як він сам себе недооцінював. Я був здивований і глибоко зворушений, коли за кілька років після його смерті головний рабин Британії Джонатан Сакс (він не має стосунку до нашої родини) написав мені:

Я знав вашого нині покійного батька. Бувало, ми разом сиділи у синагозі. Він був справжнім цадиком[188] — я думав про нього як про одного з… тридцяти шести «таємних праведників», на чиїй доброчесності тримається світ.

Навіть тепер, за багато років після його смерті, люди приходять або ж пишуть мені, згадуючи про батькову доброту, сповіщаючи, що вони (або ж їхні батьки чи діди) були його пацієнтами упродовж сімдесяти років його діяльності. Інші невпевнено уточнюють, чи маю я стосунок до Семмі Сакса, як його кликали у Вайтчепелі. І я щасливий та гордий з того, що можу відповісти ствердно.

Після виходу «Мігрені» мені надійшло кілька листів від колег, які спантеличено перепитували, чому я опублікував більш ранні версії деяких розділів під псевдонімом А. П. Фрідмен. Я відписав їм, що нічого подібного не робив, і їм варто переадресувати ці запитання доктору Фрідмену у Нью-Йорк. Фрідмен по-дурному спекулював на тому, щоб я не публікував книгу, а коли я все ж таки її надрукував, він, вочевидь, зрозумів, у яку халепу втрапив. Я ніколи з ним більше не говорив і більше ніколи його не бачив.

Гадаю, Фрідмен мав власницьку манію — вважав, що він не лише має у своєму розпорядженні все, що пов’язано з темою головного болю, але й усю клініку і всіх її працівників, і думав, що це дає йому право привласнювати їхні думки й напрацювання.

Ця болісна з обох боків історія не була чимось надзвичайним: старший чоловік, який умовно є батьком, і його юний «науковець-син» розуміють, що їхні ролі помінялися місцями, коли син починає затьмарювати батька. Так сталося з Гемфрі Деві[189] й Майклом Фарадеєм[190] — Деві спершу всіляко заохочував Фарадея, а потім намагався завадити його кар’єрі. Це саме трапилося і з астрофізиком Артуром Еддінґтоном[191] і його талановитим молодим протеже Субрахманьяном Чандрасекаром.[192] Я не Фарадей і не Чандрасекар, а Фрідмен не був Деві чи Еддінґтоном, проте, гадаю, тут на набагато скромнішому рівні спрацювала та сама згубна схема.

Гелена Пеніна Ландау, моя тітка Ленні, народилася у 1892 році, на два роки раніше за мою маму. У мого діда і його другої дружини було тринадцять дітей, усі вони були дуже близькі й часто листувалися, коли відстань розділяла їх, проте між мамою та Ленні існувала особлива близькість, яку вони пронесли через усе життя.

Четверо з семи сестер — Енні, Вайолет, Ленні і Дуґі — заснували школи.[193] (Моя мама, Елзі, стала лікарем, однією з перших жінок-хірургів в Англії). Ленні працювала шкільною вчителькою в Іст-Енді в Лондоні, а тоді у 1920-ті роки заснувала єврейську школу на свіжому повітрі для ослаблених дітей. («Ослабленість» могла означати все що завгодно від аутизму до астми чи простої надзбудливості). Школа розташовувалася у лісі Деламер у Чеширі, а оскільки вимовляти «Дім і школа на свіжому повітрі», або ж ДШСП, було досить незручно, ми називали її просто «Деламер». Я полюбляв там бувати, спілкуватися з «ослабленими» дітьми, які, як на мене, не здавалися аж такими ослабленими. Кожній дитині (навіть мені, просто гостеві) виділяли близько одного квадратного метра землі, огородженої невисокими кам’яними стінками, на яких можна було вирощувати все, що заманеться. Мені подобалося збирати гербарій у лісі Деламер з тіткою або іншими вчительками — особливо запам’яталися хвощі — і плавати у маленькому мілководному ставку Гетчмер («Гетчмер щасливих спогадів», як одного разу написала тітка, коли після Деламера минуло вже чимало часу). У моторошні воєнні часи, під час евакуації до Брефілда, я палко бажав повернутися до Деламера.

Ленні пішла на спочинок у 1959 році, пропрацювавши у Деламері майже сорок років. Під кінець 1960-го вона знайшла маленьку квартиру в Лондоні, проте тоді я вже поїхав до Канади, а згодом — до Штатів. Упродовж 1950-х ми написали одне одному усього чотири-п’ять разів, та лише коли між нами проліг океан, почали часто писати довгі листи.

У травні 1955 року я отримав від Ленні два листи — перший у відповідь на те, що надіслав їй примірник «Сід» — журнал, який ми з кількома друзями зробили на третьому курсі Оксфорда і який протягнув зовсім недовго — вийшов лише один номер.

«„Сід“ мені дуже до вподоби, — писала Ленні. — Мені подобається у ньому все: дизайн обкладинки, розкішний папір, приємний шрифт, а також чуття мови, яким ви, автори, володієте всі без винятку, чи то пишете про щось веселе, чи то про сумне. Сподіваюсь, я не збентежу вас, якщо скажу, наскільки ви всі напрочуд молоді й, звісно ж, сповнені життя».