Розділ «Поза зоною досяжності»

— Можемо призначити вам щось від астми, — запропонував я.

— Ні, — відмовився пацієнт. — У мене дещо інше… Гадаєте, я маю хворіти щонеділі?

Його слова ошелешили мене, проте я відповів:

— Проаналізуймо це питання.

Після цього ми два місяці провели над дослідженням його уявної потреби хворіти щонеділі. Поки ми цим займалися, мігрені пішли на спад, стали менше надокучати йому і зрештою практично зникли. Для мене ця ситуація стала прикладом того, як несвідомі спонуки можуть часом поєднуватися з фізіологічними схильностями, а також свідченням того, що не можна висмикувати окрему недугу чи її лікування із загальної картини, середовища, способу життя людини.

Ще один пацієнт у клініці головного болю був молодим математиком, який також страждав від щонедільних мігреней. Щосереди в нього починали проявлятися перші ознаки знервованості й роздратування, до четверга вони посилювалися, а по п’ятницях він уже взагалі не міг працювати. По суботах він почувався вкрай замученим, а по неділях потерпав від жахливих нападів мігрені. Проте після обіду біль повністю вщухав. Іноді після зникнення болю людина може вкритися потом чи помочитися, немовби досягнувши катарсичного стану на фізіологічному та емоційному рівнях. Коли мігрень і напруга, пов’язана з нею, зникали, цей чоловік почувався оновленим і збадьореним, спокійним і налаштованим на творчість — недільними вечорами, а також щопонеділка та щовівторка він виконував непересічну математичну роботу, а потім знову починав дратуватися.

Коли я прописав йому необхідні препарати й вилікував від мігрені, то водночас «вилікував» і від математичного обдарування — розірвав це дивне щотижневе коло хвороби й страждань, що змінювалися періодом виняткової життєздатності й прагнення до творчості.

На чолі клініки головного болю стояла доволі відома людина — Арнольд П. Фрідмен. Він написав чимало праць на цю тему й очолював клініку, першу у своєму роді, упродовж понад двадцяти років. Здається, він пройнявся до мене симпатією. Вважав тямущим і, як на мене, хотів, щоб я став кимось на кшталт його протеже. Був до мне дружелюбно налаштований і зробив так, щоб я виконував більше за всіх лікувальної роботи й отримував дещо більшу зарплатню. Познайомив мене зі своєю донькою — я навіть подумав, що він розглядає мене як свого потенційного зятя.

А потім трапилося дещо дивне. Щосуботи ми з ним зустрічалися вранці, і я розповідав йому про цікаві випадки, з якими стикався упродовж тижня. Однієї суботи на початку 1967 року я розповів йому про пацієнта, у якого виникнення мерехтливих зиґзаґів (що передує багатьом різновидам мігреней) викликало не головний біль, а нестерпні черевні болі й блювоту. Я сказав, що до мене зверталися ще деякі пацієнти, у яких головний біль змінився черевним, і поцікавився, чи не варто було б відновити використання старого терміна вікторіанської епохи — «черевна мігрень». Коли я озвучив Фрідмену цю думку, його ніби підмінили. Він почервонів і закричав: «Що ти маєш на увазі під „черевною мігренню“? Це клініка головного болю. Слово «мігрень» походить від гемі-кранія! Це означає „головний біль“! Я не потерплю розмов про мігрені без головного болю!».

Я вражено відсахнувся. (Це була одна з причин, чому в першому ж реченні книги, яку я пізніше написав, наголосив, що головний біль ніколи не є єдиним симптомом мігрені, і чому другий розділ «Мігрені» був цілковито присвячений формам цієї недуги без головного болю.) Але це був ще маленький спалах гніву. Більший вибухнув улітку 1967 року.

У «Галюцинаціях» я розповідав, як під час одного з амфетамінових «прозрінь» від палітурки до палітурки прочитав книгу Едварда Лівінга[182] «Про мігрень», що була надрукована у 1873 році, і вирішив написати свою власну «Мігрень», більш актуальну для 1960-х, що містила б численні приклади з життя моїх пацієнтів.

Улітку 1967-го, пропрацювавши упродовж року в клініці головного болю, я поїхав у відпустку до Англії і, на мій величезний подив, упродовж кількох тижнів узявся продовжувати книгу про мігрені. Вона вихлюпнулася раптово, без свідомого наміру її завершити.

Із Лондона я надіслав Фрідмену телеграму, повідомляючи, що так чи інакше книга зринула у світ і я запропонував її британському видавництву Faber & Faber (там побачила світ книга моєї мами), яке нею зацікавилося.[183] Я сподівався, що Фрідмен вподобає книгу й напише мені передмову. У відповідь він телеграфував: «Стій! Призупини все».

Коли я повернувся до Нью-Йорка, Фрідмен зовсім не видався дружелюбним. Навпаки, був дуже схвильованим. Він практично вирвав з моїх рук рукопис книги. «Ким я себе уявляю, щоб писати книги про мігрень? — запитував він. — Просто неабияка зухвалість!» Я відповів: «Вибачте, просто так вийшло». Він заявив, що відправить рукопис на розгляд якомусь світилу з питань мігрені.

Така реакція мене надзвичайно приголомшила. За кілька днів я побачив, як Фрідменів помічник робить фотокопію мого рукопису. Я це зауважив, хоча й не надав великого значення. Минуло близько трьох тижнів, і Фрідмен передав мені листа від рецензента, з якого були ретельно вилучені всі елементи, що за ними можна було б упізнати відправника. У листі не було жодної конструктивної критики, але він ряснів особистими й часто злобними нападками на стиль і автора книги. Коли я вказав на це Фрідмену, то почув у відповідь: «Навпаки, він цілком має рацію. Твоя книга саме такою і є — там одні дурниці». Він заявив, що надалі позбавить мене доступу до моїх записів про пацієнтів, яких я раніше оглядав — усе буде заховано під замок. Також він попередив, щоб я навіть не думав повертатися до роботи над книгою, а якщо я таки повернуся до неї — він не лише мене звільнить, а й зробить усе для того, щоб я ніколи не зміг влаштуватися на жодну неврологічну посаду в усій Америці. Тоді він очолював відділ головного болю Американської неврологічної асоціації, і для мене дійсно було б неможливо отримати іншу роботу без його рекомендації.

Я розповів про Фрідменові погрози батькам у надії на підтримку, та мій батько (як мені здалося, досить малодушно) сказав: «Краще б ти не злив цю людину, бо ще зруйнує тобі життя». Тож я на багато місяців придушив свої почуття — ці місяці були одними з найгірших у моєму житті. Я і далі приймав пацієнтів у клініці, але зрештою у червні 1968 року вирішив, що не здатен більше це терпіти. Я домовився зі сторожем, щоб він уночі пустив мене всередину, висмикнув свої записи й з півночі до третьої години ранку ретельно й напружено переписував усе, що міг. Потім сповістив Фрідмену, що хотів би податися у довгу відпустку до Лондона. Він одразу ж запитав:

— Збираєшся продовжити ту книгу?

— Мушу, — відповів я.

— Це буде останнє, чим ти займатимешся, — сказав він.

Я почувався украй напружено, буквально трусячись, повернувся до Англії, а за тиждень отримав телеграму: він звільняв мене. Спершу від цієї звістки мене затрусило ще більше, але потім раптом охопило зовсім інше почуття: «Ця мавпа більше не висить у мене на плечах. Я вільний робити усе, що хочу».