Розділ «Поза зоною досяжності»

Цей лист, як і всі листи від неї, розпочинався словами «Дорогий Боле» (часом «Болівере»), тоді як батьки писали стриманіше — «Дорогий Олівере». У мене не виникало сумнівів, що слово «дорогий» вона вживає для годиться — я відчував, як сильно вона мене любить, і також міцно її любив; це була любов зовсім несуперечлива, цілком безумовна. Що б я не говорив, мої слова не могли відштовхнути чи обурити її, здатність Ленні до співчуття та розуміння, її чуйність і сердечність здавалися безмежними.

Під час подорожей вона надсилала мені листівки. «Отут я насолоджуюся сонячним сяйвом у саду Ґріґа, — писала вона у 1958 році. — Дивлюся на зачарований фіорд. Зрозуміло, звідки він черпав натхнення, щоб створювати музику. (Жаль, що тебе тут немає. У цій компанії є деякі милі молоді люди… У нас тут дуже культурне збіговисько представників різного віку та статі).»

Так склалося, що у 1958 році я теж поїхав до Норвегії і зупинився на крихітному острові Крокголмен у затоці Осло-фіорд (мій друг Ґен Шарп мав там невеликий будиночок). «Коли я отримала твою ідилічну листівку з Крокголмена, мені захотілося приїхати туди й стати П’ятницею для твого Робінзона Крузо», — написала Ленні. У кінці листа вона побажала мені «блискуче скласти випускні іспити у грудні».

Роком докорінних змін став для нас 1960-й. Після сорока п’яти років на чолі школи Ленні полишила Деламер, а я поїхав з Англії. Мені було двадцять сім, їй — шістдесят сім, але ми обоє відчували, що для нас розпочинається нове життя. Ленні, перш ніж оселитися у Лондоні, вирішила податися у неквапну подорож довкола світу, і коли я вже був у Канаді, надіслала мені листа з корабля «Стретмора».

«Сьогодні прибуваємо до Сингапура, — писала вона. — Останніми днями [194], окрім дельфінів, які бавилися довкола, нас супроводжують прекрасні альбатроси… Вони надзвичайно граційно змахують величезними крилами, то опускаючись, то зринаючи увись». У жовтні, коли я розпочав працювати у Сан-Франциско, вона написала: «Тішуся, що отримала твого листа… Гадаю, ти, безперечно, знайшов, як краще задовольнити свою невгамовну, допитливу натуру… Я так сумую за тобою». Передаючи звісточку від мами, вона додала: «Її улюбленим видом спорту у приміщенні лишається пакування посилок для тебе!».

У 1961 році Ленні писала про ситуацію з моїм братом Майклом, що постійно загострювалася: «Майклів стан ще ніколи не викликав у мене такої тривоги, і тепер (я сама собі огидна через це) жаль змінився відразою і страхом. А з тим, як затято його захищає твоя мама (хоча я сподіваюся, що не видала своїх почуттів), здається, що всі, крім Майкла, несповна розуму».

Коли Майкл був маленьким, Ленні мала до нього найніжніші почуття. Як і тітонька Енні, вона була у захваті від його не за віком розвиненого інтелекту і приносила йому всі книги, які він тільки бажав. А тоді, як вона гадала, мої батьки заперечували серйозність і небезпеку ситуації. «Останніми тижнями перед тим, як він повернувся до Барнета [195], я боялася за його життя. Наскільки ж утрачене, поруйноване життя». Йому було тридцять два роки.

Після тривалих пошуків — орендна плата у Лондоні була високою, а Ленні ніколи не вміла багато заощаджувати («Гроші прослизають крізь мої пальці, як і в тебе») — вона знайшла помешкання у Вемблі: «Гадаю, тобі сподобається ця квартирка. Люблю мати власну оселю, і тепер вона частково замінює мені втрачений Деламер. Я пишу цього листа, а за вікном квітнуть мигдальні дерева, витикаються крокуси, проліски, ранні нарциси, навіть зяблики вдають, що весна вже настала».

Маючи житло в Лондоні, Ленні стало значно простіше відвідувати вистави. «Тішуся, що цього вечора піду на «Сторожа» Гарольда Пінтера[196]… Ці нові молоді автори не вживають гладеньких відточених зворотів, властивих моєму поколінню, проте говорять про справжнє, щиро й натхненно». Так само, як і нас, вона обожнювала молоде покоління троюрідних племінників і племінниць, особливо дітей мого брата Девіда.

У травні 1961-го я надіслав тітоньці рукопис «Канада: перепочинок (1960)», де змальовував подорожі Канадою, а також нотатки («99») про нічні прогулянки мотоциклом із Сан-Франциско до Лос-Анджелеса. Певною мірою це були мої перші «твори» — сором’язливі й вигадливі за стилем, та я мав надію, що вони колись побачать світ.

«Отримала уривки з твоїх щоденників. Вони — дивовижні, — написала Ленні. — Від них просто дух перехоплює. Читаючи їх, я раптом усвідомила, що мені фізично стало важче дихати». Ці свої літературні спроби я не показував нікому, окрім Тома Ґанна, а захват тітоньки, не позбавлений критичних зауважень, був для мене надзвичайно вагомим.

Особливо ніжними почуттями тітка Ленні пройнялася до Джонатана Міллера і його дружини Рейчел. Вони відповідали їй взаємністю. Вона писала, що Джонатан «лишається таким само незіпсованим, скромним, непростим, видатним, приємним, зухвалим генієм, як і ти… Якось у Мейспбері ми довго теревенили… Як він проживає своє життя! Усе, що він робить, викликає захоплення».

Їй сподобалися світлини з Каліфорнії, які я надсилав. Я далеко роз’їжджав на своєму мотоциклі й завжди возив із собою фотоапарат, тож відправляв їй знімки каліфорнійських пейзажів. «Чудові світлини, — ділилася вона враженнями у листах. — Надзвичайно схожі на грецькі краєвиди, які я споглядала під час своїх дражливо коротких відвідин цієї країни, коли поверталася з Австралії… Будь обережним на своєму коні!»

Лен вподобала «Мандри щасливця», які я надіслав їй на початку 1962 року, проте, на її думку, я занадто зловживав там «чортами» і «лайном» з лексикону далекобійників. Мені здавалося, що це дуже екстравагантно й по-американськи — в Англії ми ніколи не вдавалися до висловів, міцніших за «мерзоту», та Лен вважала, що «таке часте їх уживання надокучає».

У листопаді 1962-го вона написала мені: «Твоя мама знову взялася проводити операції [197]. Вона тішиться з цього і вже не почувається зневіреною. Татусь такий же милий, фанатичний, неспокійний, скрізь, куди б він не йшов — розсіює частинки доброти у формі окулярів, шприців, записників тощо. А енергійні й завзяті руки збирають і розносять їх, немовби це найбільша у світі нагорода».

Ленні була в захваті, що я зробив доповідь на науковій конференції — це моя перша поява у наукових колах, але «не в захваті, що ти знову хочеш накачати величезні м’язи — ти такий гарний хлопчина, коли нормальний».

За кілька місяців я обмовився їй, що почуваюся вкрай пригнічено. «Я знаю. З нами усіма таке часом трапляється, — відповіла Лен. — Але більше не занепадай духом. Ти ж маєш стільки переваг — розум, привабливість, поважність, почуття гумору та ціле збіговисько нас — людей, які в тебе вірять».

Віра Лен у мої сили змалку багато для мене важила, оскільки, як мені здавалося, батьки не вірили в мене, а власна віра в себе була дуже слабкою.

Оговтавшись від депресії, я надіслав Ленні пачку книг, і вона, хоч і сварила мене за «марнотратство», відписала: «Дуже вдячна своєму улюбленому племіннику». (Я зрадів цим словам, оскільки Ленні, безперечно, була моєю улюбленою тіткою). «Уяви, як я зручно вмощуюся біля вогню з тарілкою жовтогарячого ренету, занурена у вишукане багатство стилю Генрі Джеймса, а тоді раптово усвідомлюю, що вже кілька годин, як перевалило за північ». Місцями складно було розібрати, що там написано. «Ні, це не почерк у мене став старечим — це я намагаюся приборкати нову перову ручку, бо загубила свою улюблену, що була зі мною п’ятдесят років».

Вона завжди писала перовою ручкою з широким кінчиком (як я тепер, п’ятдесят років по тому). «Дорогий Боле, — завершила вона. — Будь щасливий».