Розділ «Частина третя. Московіада»

Генерал Коротков перед зустріччю ще раз переглянув справу на агента. Ясна річ, у ній була фотографія та ім’я, причому не одне: Йозеф Леман у Східній Німеччині, Зіґфрід Драґер і Ганс Йоахім Будайт у Західній, Александр Крылов у Радянському Союзі. Значилося там і справжнє ім’я людини, з якою генерал мав зустрітися, – Богдан Сташинський, 1931 року народження. Сташинському виповнилося двадцять вісім років.

Судячи з усього, кар’єра агента у нього розвивалася ще краще, ніж у Короткова, – на його рахунку було вже два успішних епізоди. А Коротков спланував перше убивство і взяв у ньому участь у двадцять дев’ять років – це була операція з ліквідації радянського агента-втікача Георгія Агабекова. Були в кар’єрі генерала і злети, і падіння. 1939 року, коли було підписано пакт Молотова – Ріббентропа, Червона армія увійшла в Польщу і Сташинський став громадянином СРСР, Короткова звільнили з роботи в НКВД за фальшивим звинуваченням. Життя і кар’єру майбутнього генерала врятував лист, адресований Лаврентію Берії. Невдовзі Короткова поновили на роботі і напередодні війни поставили керувати великою шпигунською мережею в Німеччині. А по завершенні Другої світової він провадив нелегальні операції по всьому світові, зокрема координував у США діяльність радянських шпигунів, які добули Сталіну секрет атомної бомби. Тепер він працював у Карлсхорсті і керував найбільшим закордонним відділом КДБ. Коротков був для молодих агентів живим прикладом, адже він встановив планку службових рекордів[135].

Одним із перших «мокрих» досягнень Короткова після повернення до Берліна навесні 1957-го була ліквідація агента-перебіжчика на ім’я Ніколай Хохлов, чия доля свого часу зворушила Богдана Сташинського. Це був досвідчений розвідник, діяльність якого під час війни лягла в основу популярної радянської кінострічки «Подвиг розвідника» (1947). Хохлов пішов у розвідку під час війни з нацистами. Його перше завдання було по суті самогубством: він мав виступити у складі групи артистів перед німецькими офіцерами, коли нацисти візьмуть Москву. Посеред виступу Хохлов мав дістати заховану зброю і стріляти в офіцерів у першому ряду партеру. Німці Москву не взяли, чим, можливо, і врятували Хохлову життя.

У роки війни його закидатимуть за лінію фронту. Завдяки приємним манерам й артистизму (Хохлов був красивий блакитноокий блондин) йому вдавалося вербувати жінок, які мали виходи на німецьких офіцерів. У результаті операції за участі Хохлова у вересні 1943 року було убито генерал-комісара Білорусі Вільгельма Кубе. Німецького бонзу, що мав репутацію справжнього різника, підірвала в ліжку завербована Хохловим покоївка. Він ніколи не шкодував про кров, пролиту на війні, але інша справа – убивати людей, до того ж росіян, у мирний час. Хохлов вирішив вийти з гри під час завдання в Німеччині. У березні 1954-го він мав ліквідувати Георгія Околовича, лідера емігрантського Народно-трудового союзу російських солідаристів. Замість цього Хохлов заявився до Околовича у Франкфурті і розповів про своє завдання. Околович керував розвідувальними операціями Народно-трудового союзу проти СРСР, він вислухав свого «убивцю» і доповів про все своїм контрагентам у ЦРУ.

Хохлов потім розповідав, що оперативники ЦРУ затримали його силою. Згодом він зізнавався, що відкрився Околовичу, бо не хотів ставати вбивцею, рішення він нібито прийняв під впливом дружини-католички. На його рішення також нібито вплинула російська патріотична література, яку видавав Околович. Він прагнув встановити контакт з російськими емігрантами, які допомогли б йому вивезти дружину й сина з Радянського Союзу. Його колишній начальник Павло Судоплатов вважав, що Хохлов не відкривався Околовичу, а просто попався агентам ЦРУ через фальшиві документи, під якими йшов на завдання.

Коли Хохлова відправили на Захід, Судоплатова вже прибрали з посади і він сидів під арештом як співучасник численних злочинів Берії. Операцією Хохлова керував особисто начальник радянської розвідки Олександр Панюшкін, який мав прямий вихід на ЦК партії. Проблему зі зрадою досвідченого агента керівництво КДБ вирішило розв’язати викраденням – цей спосіб чекісти часто використовували в Німеччині. У квітні комітет наказав викрасти соратника Околовича доктора Алєксандра Трушновича, етнічного словенця, який вважав себе росіянином і керував організацією, що допомагала радянським перебіжчикам освоїтися в Західній Німеччині.

Судячи з пізніших повідомлень, операцію здійснили оперативники з відділу по роботі з еміграцією в Карлсхорсті. Чекісти планували вивезти Трушновича у Східний Берлін і використати у пропагандистській кампанії проти можливих зливів з боку Хохлова. Чекісти заманили Трушновича у квартиру радянського агента й схопили. Той почав чинити опір, і оперативники мусили застосувати силу. У результаті в Карлсхорст привезли не потенційного пропагандиста, а тіло 61-річного лікаря-словенця, колишнього російського націоналіста. Роль КДБ у викраденні і вбивстві Трушновича російські спецслужби визнали аж після розпаду СРСР[136]. Через кілька днів після зникнення Трушновича в Західному Берліні, оперативники ЦРУ переконали Ніколая Хохлова дати прес-конференцію і викрити радянські плани щодо ліквідації чільних фігур російської еміграції на Заході. Наступного дня чекісти заарештували його дружину в Москві, її засудили до п’яти років заслання. Хохлов став об’єктом полювання, КДБ нарешті дістало його у вересні 1957-го.

На той момент генерал Коротков уже керував апаратом спецслужб у Карлсхорсті. Це була перша публічна поява Хохлова після повернення із США, де його інтенсивно допитували. Він виступав на емігрантській конференції у Франкфурті, саме в цьому місті він відмовився від ролі убивці. Після виступу Хохлов вийшов подихати свіжим повітрям і подивитися на природу – конференційна зала розташовувалася у Пальменгартені, найбільшому ботанічному саду в Німеччині. Хтось запропонував йому горнятко кави. Хохлов, за його спогадами, випив півгорнятка. Але замість бадьорості і свіжості відчув сильну втому.

Невдовзі він знепритомнів. Друзі Хохлова, зокрема Георгій Околович, чиє життя він урятував три з половиною роки тому, привезли його в лікарню. Обличчя Хохлова вкрилося червоно-синіми плямами, він перестав бачити, з очей текла якась липка рідина, почало випадати волосся. Німецькі лікарі припустили харчове отруєння і не знали, що робити. Хворого перевезли до американського військового госпіталю. Американські лікарі дійшли висновку, що Хохлова отруїли талієм. Хохлов підслухав розмову одного лікаря, який сказав, що в його організмі є якийсь інший чужорідний елемент, який саме – покаже розтин. Та до цього не дійшло. Хохлов вижив і дізнався, що його отруїли радіоактивним талієм, отриманим у лабораторії, яку міг організувати тільки КДБ[137].

Якби Хохлов допив свою каву, чекісти, ймовірно, досягли б мети. Але він не допив. Удача й зусилля американських лікарів врятували Хохлову життя, а КДБ провалило ще одну операцію, як з Околовичем і Народно-трудовим союзом. У грудні 1955 року чоловік на ім’я Вольфґанґ Вільдпрет, професійний кілер, повідомив західнонімецькій поліції, що КДБ найняло його ліквідувати лідера Союзу Владіміра Поремського, але він вирішив не виконувати замовлення. Карлсхорсту явно не щастило з кандидатурами вбивць. З національних, релігійних чи інших причин вони не виконували наказів[138].

Але з Богданом Сташинським була зовсім інша справа. Цей агент вів Карлсхорст, а це в першу чергу значило, що вів Короткова, від одного успіху до іншого. На зустріч з Коротковим Сташинського супроводжував його куратор Сергій, як його знав Сташинський, а насправді Олексій, Деймон. Він сказав, що вони зустрічаються з шефом КДБ у Карлсхорсті, і Сташинський мав причину трохи нервуватися. Коротков грав роль гостинного господаря. Вітаючись з агентом, він водночас оцінював його. Сташинський був на вигляд акуратний і доглянутий. Погляд серйозний, твердий. Коротков почав невимушену розмову. Він розпитував агента про враження від Заходу, ворожої території по той бік залізної завіси, яку сам він побачити вже не міг. Питав Сташинського про враження від Мюнхена. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять, потім генерал запросив гостей у сусідню кімнату, де було накрито стіл. Вони збиралися відсвяткувати успіх й обговорити плани на майбутнє.

Генерал Коротков запропонував гостям коньяк і перейшов до головної новини. Він має честь повідомити, що за виконання важливого завдання радянського уряду Президія Верховної Ради СРСР нагородила Сташинського орденом Червоного Прапора. Це найстаріша радянська військова нагорода, вона існувала ще з перших років радянської влади. Орденом нагороджували за героїзм, проявлений у битвах, і військову доблесть. Що більше нагород створювала радянська влада, то престижнішим вважався орден Червоного Прапора. Згодом було створено його цивільний аналог – орден Трудового Червоного Прапора. Ним відзначали видатні досягнення у мирний час, але первісниий орден Червоного Прапора вважався найпрестижнішим. Вище за нього стояла тільки Золота Зірка Героя Радянського Союзу, запроваджена напередодні Другої світової. Коротков пояснив, що в мирний час орденом Червоного Прапора нагороджують дуже рідко, і це свідчить про те, яке велике значення радянський уряд надає заслугам молодого агента[139].

Рішення про нагороду ухвалили на найвищому рівні і в рекордно короткий термін. 3 листопада 1959 року (не минуло й трьох тижнів після вбивства Степана Бандери) Президія Політбюро ЦК КПРС під керівництвом Микити Хрущова затвердила проект таємної постанови Верховної Ради СРСР про нагородження Богдана Сташинського орденом Червоного Прапора. До нагороди його представив генерал Петро Івашутін, перший заступник голови КДБ, який відповідав за зовнішню розвідку. У поданні Івашутіна партійному й державному керівництву було сказано, що «в течение ряда лет [Сташинский] активно использовался» «в мероприятиях по пресечению антисоветской деятельности украинских националистов за границей» и «выполнил несколько ответственных заданий, связанных с риском для жизни». Президія знала, кого ліквідували і чому за це представляють до нагороди, і проголосувала «за». Через три дні постанову підписав маршал Климент Ворошилов, член Президії Політбюро ЦК і голова Верховної Ради СРСР (тобто формальний голова радянської держави)[140].

Богдан Сташинський не сподівався такої нагороди, але й надто здивований не був. Він знав, що радянська влада нагороджує чекістів за успішні операції. За попереднє завдання його нагородили фотокамерою «Контакс». Тепер орден. Важливість нагороди підкреслювало й те, що на вручення він мав особисто поїхати у Москву. Генерал також говорив про майбутнє: Сташинському краще зникнути з Берліна – вбивство Бандери, на відміну від ліквідації Ребета, здійняло шум на Заході, треба перечекати, поки все вгамується. Замість того, щоб марнувати час у Східному Берліні, краще пройти рік додаткової підготовки в Москві. Судячи зі слів генерала, ця нагорода стала поворотним моментом у кар’єрі Сташинського. Він ішов угору. Куратор припустив, що після підготовки в Москві його відправлять до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни. Якось Деймон напівжартома сказав, що Сташинський замінить його в Карлсхорсті.

Зустріч із Коротковим справді відкрила перед Сташинським нові горизонти. Нагорода підбадьорила його, існували плани на майбутнє. Ще перед цією зустріччю Деймон згадував про можливість працювати в Західній Європі, тепер це стало набагато реальнішим. Просування в ієрархії КДБ відкривало шлях і до завдань іншого характеру – після болісного кіножурналу про похорон Бандери Сташинський постановив собі більше нікого не вбивати. Підготовка в Москві дозволяла лишити цей епізод у минулому, не піддаючи ризику кар’єру у спецслужбі. Він розумів, що КДБ як мафія – виходу нема. Та й нічого іншого в житті робити не вмів. Тому-то він зрадів новині. Нарешті можна було примирити політичні погляді й моральні переконання. Зрештою, він нічого не мав проти життя і роботи на Заході. «Та обставина, що мене хотіли вишколити й застосувати в Західній Європі, була для мене, властиво, не такою вже неприємною», – згадуватиме він[141].

20 листопада 1959 року Сташинський сів на поїзд у Москву. Він мав великі сподівання – цей потяг мав привезти його у краще майбутнє.

Початок грудня в Москві, як завжди був напружений. 5 грудня свято – День конституції. Основний закон радянської держави було написано за участі Ніколая Бухаріна, одного з найліберальніших більшовиків в історії країни. Потім її поправив і ухвалив Сталін – злий геній і убивця Бухаріна. Конституція, чинна з грудня 1936 року, передбачала можливість добровільного виходу радянських республік із Союзу РСР, а також загальне й рівне виборче право – найдемократичніші норми у світі. Насправді радянські громадяни мусили брати участь у виборчому спектаклі, а кандидатів призначали парткоми, будь-яке слово за незалежність республік вело в ГУЛАГ. За демократичним фасадом робітничо-селянської держави ховалася суперцентралізована система, у якій кожну дрібницю вирішувала партія, і за всім стежив поліцейський апарат: спершу ДПУ, потім – НКВС, потім – КДБ[142].

Реформи Микити Хрущова, які почалися з промови про «культ особи Сталіна» на ХХ з’їзді партії в лютому 1956-го, ніяк не змінили природи радянської держави і її стосунків з громадянами. І вдома, і за кордоном радянське керівництво говорило одне, а робило інше. 4 грудня 1959 року міністр іноземних справ СРСР передав Організації Об’єднаних Націй два дарунки: статую «Перекуємо мечі на лемеші» відомого радянського скульптора Євгенія Вучетича і модель супутника – першого рукотворного об’єкта в космосі, що його запустив СРСР у жовтні 1957-го. Статуя символізувала прагнення країни Рад до миру – атлетичний коваль бив молотом по мечу, назву запозичили з Книги Ісаї 2:4. І цей подарунок зробила країна, у якій щойно почалася нова антирелігійна кампанія, – радянське керівництво явно шукало символічну мову, якою можна було приспати противника в окопах холодної війни. Супутник утілював радянські науково-технічні досягнення і був прикладом мирного використання ракетних технологій. Майже всі американці сприйняли запуск супутника як виклик, доказ, що радянські ракети спроможні долетіти до США. Якщо СРСР перевтілив традиційний і архаїчний меч у передову бойову техніку, це означало, що світ мав почуватися у ще більшій загрозі.

З радянського боку ситуація не здавалася такою похмурою. У космічних досягненнях радянське керівництво бачило можливість обігнати Сполучені Штати, які першими зробили атомну і водневу бомбу та оточили Радянський Союз ядерними боєголовками. Тепер Захід мусив рахуватися з Радянським Союзом, принаймні ставитися до нього з більшою повагою. На День конституції у грудні 1959-го радянські газети рапортували про економічні досягнення, а кінотеатри по всій країні показували перед сеансами кіножурнал про візит Микити Хрущова до Сполучених Штатів. «Радостно видеть замечательные плоды миролюбивой внешней политики Советского государства», – писала газета «Правда» про прем’єру кіножурналу, у якому Хрущов мірявся силою з американським президентом Ейзенхауером[143].