Розділ «Частина третя. Московіада»

Коли Деймон запропонував йому взяти на побачення з Інґе мікрофон, Богдан охоче підхопив цю ідею, але зазначив, що є проблема. Жучок передає сигнал на відстань до 200 метрів, тому доведеться припаркувати машину прослушки десь під будинком Полів, а він стоїть на віддалі від сусідніх. Машина одразу приверне увагу. Деймон мусив погодитися, і розмова Сташинського з Інґе пройшла без радіосвідків.

Інґе зраділа поверненню свого Йоші. Він казав, що їде у Варшаву аж до літа, і от вирвався додому на Різдво. Це був приємний сюрприз. Доти він надсилав тільки листи, судячи зі штемпелів, з Варшави. (Богдан написав два листи, але перший, переданий кураторам у Москві, щоб його відправили з Варшави, загадковим чином зник і до Берліна так і не дійшов.) Богдан зустрів Інґе після роботи, Святвечір вони провели в товаристві її батьків у селі Дальгов під Західним Берліном. Усім було цікаво послухати про життя у Варшаві, але хлопець не виявляв бажання про це говорити. Після вечері Богдан з Інґе прогулялися до будинку, де вона винаймала кімнату. Там Богдан збирався поговорити з нареченою. Дорогою він спитав Інґе, чи не просив її хтось останнім часом потримати в себе який-небудь пакунок. Вона сказала, що ні. Богдан не хотів, щоб начальство знало, як дівчина відреагує на новини.

Сташинський почав із себе і зізнався, що він не той, за кого себе видавав. Його звати не Йозеф Леман. Насправді він навіть не німець. Він – росіянин. Дівчина була шокована. Богдан хотів пом’якшити удар і уточнив, що не зовсім росіянин – українець. Він так і розраховував: багато німців вважали росіян історичними ворогами й окупантами, а українців сприймали як один зі східноєвропейських народів, завойованих радянською владою. І тут Богдан назвав своє справжнє українське прізвище. Він порушував всі мислимі основи конспірації і йшов всупереч інструкціям – скомпрометував легенду Лемана й назвався справжнім іменем. Замість історії про Штазі Богдан розповів, що працює на КДБ і приїхав не з Варшави, а з Москви. Що там він бачився з самим шефом КДБ і той погодився на їхній шлюб. А підступ у тому, що вона теж має співпрацювати з КДБ.

Інґе розридалася. Те, що вона з родиною пережила під час війни, не викликало любові ні до росіян, ні до Радянського союзу. ЇЇ батька Фріца Поля призвали в німецьку армію, і на початку 1945 року, боячись близького наступу на Берлін, Інґе з матір’ю переїхали в мекленбурзьке містечко Фельдберг на північний схід від столиці. Фельдберг потрапив в радянську окупаційну зону. Міським головою призначали відомого письменника-антифашиста Ганса Фалладу. Радянська сторона часто цитувала його слова: «Мене вразив російський народ… Де і коли армія переможців бувала настільки щедрою і доброю до переможених». Реальна ситуація дуже відрізнялася від романів Фаллади. Інґе пам’ятала, як радянські солдати масово ґвалтування жінок у Фельдберзі. «Найгіршими були монголи, – згадувала вона, – вони ходили в козацьких папахах і носили маленькі батоги». Ймовірно, вона мала на увазі радянських солдат, призваних із Середньої Азії і південного Сибіру, нацистська пропаганда називала таких «азіатів» недолюдьми. Тепер здалося, що Гебельс мав рацію. Матір Інґе зґвалтували тричі. «Не жаліли нікого», – згадувала Інґе. Багато жінок помирали від наруги, але Інґе з матір’ю пережили цю навалу. В переддень Різдва 1945 року Фріц Поль повернувся додому. Його звільнили з британського табору військовополонених. Вдома його чекав сюрприз: кілька місяців тому дружина народила сина, якого назвали теж Фріцем. Фріц-старший не мав жодних причин любити новий режим[164].

Тут уже Інґе охопив не шок, а страх. Богданові запевнення, що це умови його начальства, дівчину не втішили. Інґе одразу відповіла, що про це не може бути й мови – Богдан прекрасно знає, як вона ставиться до комуністичної системи. Та він не відступав: «…Якщо ми будь-що хочемо жити разом, ти мусиш це зробити. Ти мусиш поводитися так, ніби ти пристаєш на їхні пропозиції і згоджуєшся співпрацювати». Інґе не хотіла втратити Богдана, але й співпрацювати з КДБ бажанням не горіла. Вона запропонувала інший план: слід негайно тікати на Захід. Від Дальгова до Західного Берліна кілька кілометрів, і цей варіант не виглядав безглуздим. Але Богдан відмовився: «Я їй сказав, що я цього тепер не можу зробити, але ця можливість залишається для нас у майбутньому. Ми повинні виграти час». Богдан вважав, що підготовка в Москві допоможе їм влаштуватися на Заході. «Я знав, що після нового вишколу мене знову вишлють до Західної Німеччини або до іншої західноєвропейської країни», – розповідатиме він згодом. Богдан запевнив дівчину, що його робота на Заході – справа вже вирішена.

Говорили вони довго. Інґе врешті-решт заспокоїлася. Богдан запевнив, що вона не працюватиме в штаті КДБ і він зробить усе можливе, щоб прикрити її від чекістської роботи. Усе, що від неї треба, – зіграти театральну роль. Він розповів багато правди про себе, але нічого про характер своєї роботи і вбивства. Вбивства все ще лежали тягарем на його душі, але після тривалих роздумів він вирішив не говорити їй всієї правди. Сташинський більше переживав не за себе (вона могла його мимохіть видати), а за Інґе – їй безпечніше було нічого не знати. Врешті-решт дівчина погодилася поїхати з Богданом до Москви й зіграти роль прихильниці радянської влади, готової підтримати чоловіка у важкій, але почесній роботі на варті миру. Вони домовилися нічого не казати батькам і триматися старої легенди – розмова мала лишитися в секреті[165].

9 січня 1960 року Богдан з Інґе сіли на поїзд у Москву. Деймон видав їм радянські паспорти. За кілька днів до того він попросив Інґе сфотографуватися, і тепер в її сумочці лежав новенький радянський паспорт на ім’я Інги Федорівни Крилової. Богдана, як завжди в поїздках в СРСР, звали «Олександр Антонович Крилов». За документами Крилови вже були подружньою парою. У Москві їх зустрів оперативник КДБ і поселив у готелі «Україна», де Богдан уже зупинявся у квітні 1959-го. Він мусив не виказувати знайомства з готелем і містом. Начальство веліло сказати Інґе, що Богдан у Москві вперше, а ця поїздка, мовляв, нагорода за роботу на східнонімецьку розвідку.

Куратори Сташинського ретельно придивлялися до його нареченої. Чекіста, який супроводжував пару на прогулянки й закупи, цікавили враження дівчини від Москви й радянського життя загалом. Він питав її думку про все. Інґе не сказали, хто цей чоловік, але здогадатися було неважко – кадебіст ходив з ними скрізь, як тінь. Вона цілком добре грала роль захопленої туристки, але час від часу питала Богдана, чи треба виказувати обізнаність щодо якоїсь конкретної деталі. КДБ стежило за парою і поза тим. Богдан помітив, що їхні речі в готелі обшукували. Він також підозрював, що в кімнаті готелю «Москва», куди чекісти переселили їх з «України», стоять «жучки»[166].

Богдан з Інґе провели в Радянському Союзі два місяці, переважно в Москві. На два тижні вони з’їздили в Ленінград. За кілька днів після їхнього приїзду в Москву Хрущов пообіцяв догнати й перегнати Сполучені Штати. Він порівнював цифри промислового виробництва в СРСР і США, це вважалося головним показником економічного розвитку країни. У 1953–1959 роках, зазначив генсек, виробництво чавуну й сталі збільшилося в СРСР на 57 відсотків, а в Америці впало на 16. Судячи з гордості за таке «досягнення», Радянський Союз застряг у довоєнних світоглядних кліше.

Хрущов, однак, бачив у рекордних цифрах свідчення радянської переваги. Запуск супутника та інші успіхи в освоєнні космосу дозволяли говорити, що СРСР виграє технологічні перегони зі Сполученими Штатами. Саме цим у липні 1959-го бив Хрущов опонента на «кухонних дебатах» з віце-президентом Ричардом Ніксоном, який приїхав у Москву відкривати американську виставку. Дискусія відбулася прямо в експозиції, на кухні, обладнаній найновішою американською побутовою технікою. Хрущов сказав Ніксону, що Радянський Союз випереджає США в розвитку технологій, а у виробництві споживчих товарів наздожене конкурента за сім років. Цю розмову не раз показали по телевізору в США і один раз пізно вночі в СРСР[167].

Навряд чи Інґе чула про кухонні дебати, які відбулися за півроку до її приїзду в Москву. Але немає сумнівів, що дівчина не вірила Хрущову. Інґе вразило побачене в Радянському Союзі. Наодинці з Богданом вона завважувала разючий контраст між офіційними заявами й реаліями радянського життя. На початку їхніх стосунків Богдан силкувався захистити радянську лінію, але тепер у нього закінчилися аргументи. Порожні полиці московських магазинів і довжелезні черги за найпростішими товарами говорили самі за себе. Москва поступалася не тільки Західному Берліну, де працювала Інґе, а й Східній Німеччині, де вона жила. Дівчина сказала Богданові, що дивується, як такий розумний чоловік міг купитися на радянську пропаганду. «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина і все ж таки такий дурний? Подивись навкруги, – казала вона йому, – все не так, як ти вбив собі в голову». Вона мала слушність.

Перед тим як дозволити Сташинському розповісти Інґе про свою роботу на КДБ, начальство востаннє спробувало переконати його кинути дівчину. З Богданом поговорив полковник Георгій Іщенко, начальник відділу по роботі з еміграцією в управлінні зовнішньої розвідки. Вони зустрілися в номері готелю «Москва», куди мали заселитися Богдан з Інґе. Іщенко поцікався, чи досі Богдан хоче одружитися з цією дівчиною, і застеріг, щоб тому не довелося пошкодувати про своє рішення в майбутньому. Потім полковник сказав, що тепер Богдан може поговорити з Інґе про свою (а в перспективі і її) роботу в КДБ. Іщенко запропонував Богдану поговорити з Інґе в цій самій кімнаті, де вони зараз розмовляють, тут мовляв, нема прослушки. Богдан же знав, що там є жучки. Потім він скаже начальству, що розмова відбулася в іншому місці: він обережно увів Інґе в курс справи, і дівчина готова йому допомагати. На вулиці, де їх не могли підслухати, Богдан попередив Інґе, що вона вже знає «це»[168].

Згода Інґе на співпрацю з КДБ, про що Богдан доповів начальству в кінці лютого, мала відкрити шлях до повернення у Східний Берлін й одруження. Але затримки їх виснажували. КДБ веліло повернути вже куплені було квитки на Берлін і продовжило термін дії виїзних віз. Пара почала нервуватися. Невже КДБ щось запідозрив?.. За наполяганням Інґе Богдан вирішив поїхати з Москви без згоди комітету. Але щойно він зайнявся авіаквитками, як їм дали дозвіл на виїзд. Чекісти не хотіли, щоб важливий агент лишився незадоволений або розчарований. Йому дозволили виїхати до Берліна й одружитися[169].

Богдан з Інґе повернулися до Берліна 9 березня 1960 року, провівши в СРСР два місяці. Вони прекрасно зіграли роль і досягли своїх цілей. Весілля відбулося 23 квітня 1960 року. Вони зареєстрували шлюб у центральному бюро Східного Берліна, а потім, наперекір КДБ і таємно від Богданового начальства, обвінчалися в євангелістській Церкві Голготи на Борзігштрасе – готичному соборі кінця ХІХ століття, який дивом вцілів під час війни. На святковому обіді Інґе була у білому весільному платті й фаті. Богдан – у чорному костюмі, білій сорочці з білою краваткою. На фотографіях за весільним столом пара має задоволений вигляд, але без надмірної радості. Інґе випадково заплющила очі, ніби згадуючи напружені події останніх кількох місяців. Богдан дивиться прямо в камеру і має радше спокійний і впевнений, ніж щасливий вигляд. У Москві начальство веліло йому йти на релігійну церемонію, тільки якщо відмову категорично не сприймуть нові родичі. Але він навіть не намагався відмовити Інґе від церковного вінчання. «Я хотів, щоб усе було, як має бути, – згадував він. – Крім того, це сподобалося б моїм релігійним батькам». У Сташинського з’являлося дедалі більше секретів від начальства…[170]

Подружжя Сташинських-Леманів виїхало з Берліна до Москви 9 травня 1960 року, на п’ятнадцяту річницю радянської перемоги над нацистами. Вони зробили зупинку у Варшаві. Родичам Інґе молодята сказали, що житимуть саме там. Тамтешній оперативник дав Богдану польські поштівки, марки і список цін на продукти й товари. Тринадцятирічний брат Інґе просив прислати листівок і марок. Ціни були потрібні, щоб писати родичам Інґе про життя у Варшаві. КДБ видало подружжю поштову адресу у Варшаві, звідти листи переправляли до Москви. Листи в Берлін йшли в конвертах з варшавськими марками. Родичам вони сказали, що повернуться через рік[171].

На Білоруському вокзалі в Москві їх зустрів всюдисущий і підкреслено ввічливий Аркадій Фабрічніков. Він же познайомив їх із новим куратором – Сергієм Борисовичем Саркісовим. КДБ навіть виділило їм квартиру, але цей подарунок Інґе не вразив. Квартира була в новому, щойно зведеному будинку – ні дороги, ні тротуарів прокласти ще не встигли. В погану погоду чисти додому не доберешся. Ремонт у квартирі якістю не відзначався: щілини в паркеті і між кахлями у ванній, підлоги нерівні – все хитається, сантехніку встановлено абияк, кухонні двері клинить, вікна не закриваються, під час дощу стеля намокає. До того ж Інґе ненавиділа радянські шпалери. «Від шпалер у Росії голова обертом іде», – згадуватиме вона. Екстер’єр вганяв у депресію не менше за інтер’єр. Між сходами валялося сміття й об’їдки, скрізь лушпиння від зернят, ніхто навіть не намагався прибирати спільний простір. Здавалося, що у всіх сусідів є коти, і вночі вони хором починають нявчати так, що не заснеш. А як не коти, то самі сусіди по вечорах починали сваритися так, що люстра хиталася. Життя перетворилося на безкінечний кошмар і терпіння в Інґе закінчувалося. Вона не приховувала свого розчарування ні від Богдана, ні від його начальства. Керівництво намагалося якось зарадити ситуації, і Сташинському виділили іншу квартиру в хорошому районі ближче до центра, але загального ставлення Інґе до радянського життя це вже змінити не могло – надто пізно[172].

Інґе не хотіла їхати в СРСР і те, як їх там прийняли, її не вразило. Насправді її чекав шок. Ще на вокзалі Варшаві по дорозі в Москву дівчину охопило відчуття, що вона потрапила в пастку, що її зрадили і продали в неволю. В Москві це відчуття тільки загострилося. Їй показали шедеври дореволюційної архітектури, вона побачила розкіш московського метро, але була вражена контрастом між красотою будинків і убогим одягом людей. Бідні жінки в хустках, безформенних пальтах, валянках, які тягнуть торби з хлібом назавжди врізалися в її пам’ять. На вулицях було багато п’яних, вони заходили погрітися в під’їзди будинків, або й валялися при холоді на вулицях. В плані чистоти радянська столиця справляла жахливе враження. Смітники були переповнені і завжди брудні, хоч не підходь до них. Люди смітили і плювали скрізь. Вона назвала громадські туалети «трагедією»: іноді це була просто яма в землі, наповнена фекаліями. «Про туалети мені й згадувати не хочеться. Жахливо!» – згодом розповідатиме вона журналісту. Намагання чекістів сподобатися їй, зробити так, що вона оцінила Москву і радянське життя, були марні. І Аркадій Фабрічніков, якого вона знала під іменем «Александр», і його дружина (або жінка, яка видавала себе за його дружину, Інґе назвала її «німцененависницею»), здалися їй претензійними. На розкішній вечері в ресторані, куди запросили Богдана й Інґе, дружина Фабрічнікова навіть не доторкнулася до ікри та інших делікатесів, бо, мовляв, російські жінки багато їдять і тому схильні до зайвої ваги. Інґе не подобалося нічого. Навіть московські діти здавалися їх некрасивими. Вона постійно була не в настрої і часто плакала[173].

У Москві подружжя зустрілося з новим куратором-чекістом. Сташинського перевели в інший відділ. Життя під егідою еміграційного відділу закінчилося, його чекав статус нелегала. Новим найвищим начальником Сташинського став генерал Віталій Павлов, шеф відділу нелегальних операцій. Під час війни він працював під дипломатичним прикриттям у Сполучених Штатах і в Канаді, а 1945 року його вислали з Оттави внаслідок одного з перших шпигунських скандалів холодної війни – на Захід утік шифрувальник радянського посольства в Оттаві Ігор Гузенко. Він вийшов з посольства прямо на очах Павлова і виніс сотні документів радянської військової розвідки, які розкривали атомний шпіонаж СРСР у Сполучених Штатах та методи засилання нелегальної резидентури. «Справа Гузенка», як її назвали на Заході, не зруйнувала кар’єрних перспектив Павлова. Прямої відповідальності за провал він не ніс, крім того, мав впливово покровителя в особі Олександра Короткова – короля нелегалів.

Заступником Павлова був генерал Володимир Баришніков, до червня 1958 року – друга людина в Карлсхорсті. Саме при ньому Сташинський ліквідував Лева Ребета. Тепер Баришніков мав наглядати за підготовкою Сташинського в Москві. Безпосередньо за підготовку відповідав Сергій Саркісов, молодий чекіст, років трохи за тридцять. Він був однофамільцем і можливо родичем полковника Рафаеля Саркісова, сумнозвісного начальника особистої охорони Берії, який, крім усього іншого, постачав наркому дівчат і жінок, яким не пощастило потрапити наркому на око на московських вулицях. Слідом за Берією 1953 року арештували й Саркісова, йому дали десять років таборів. За кілька місяців до приїзду Сташинського у столицю його випустили. Поза відділом нелегальних операцій про Саркісова ніхто достеменно не знав: чи родич він охоронцеві Берії – невідомо[174].

Сергій Саркісов ознайомив Богдана з програмою підготовки. Він мав опановувати з репетитором німецьку й англійську, пройти німецьку шкільну програму й начитатися сучасної західної літератури, щоб успішно інтегруватися в нове середовище. Богдан мав опанувати радіосправу, фотографію і здобути якусь професію, щоб створити прикриття й заробляти на життя на Заході. До підготовки нелегальних агентів КДБ ставився дуже серйозно. «Радянський Союз вкладав колосальні ресурси в підготовку нелегальних агентів, – писав Вільям Гуд. – Агенти роками вивчали основи конспірації, підпільні канали зв’язку, мову і звичаї відповідних галузей. Нелегали мали опанувати професію і навички, потрібні для роботи за кордоном». Гуд писав, що КДБ використовував нелегалів, коли існував ризик засвітити оперативників, які працювали під легальним посольським прикриттям. Нелегали також служили каналами передання інформації в центр від агентів на місцях[175].