Розділ «Частина третя. Московіада»

Деймон і його київські колеги недовго були розчаровані невдачею – перша спроба опублікувати лист і посіяти недовіру між ЦРУ та бандерівцями не вдалася. Цей самий лист невдовзі розіслали по інших адресах у Канаді. Адресант просив 2000 доларів за решту документів Бандери, якими він нібито володіє. Гроші слід було покласти під камінь в оттавському передмісті Рокліф – схованку, очевидно, підготували чекісти, що працювали в канадській столиці під прикриттям радянського посольства. ЦРУ звернулося до канадців, щоб ідентифікувати власника банківського рахунка і провести розслідування цієї справи[189].

У червні 1961-го, коли цеерушники все ще з’ясовували, справжній це лист чи ні і хто за ним стоїть, полковник Деймон отримав службовий подарунок – дорогий годинник із гравіруванням. Згідно з матеріалами його особової справи, подарунком його відзначили «за проведення активних заходів проти українських націоналістів за кордоном». Провал Червоного лишився в минулому. Начальство було задоволено тим, як використовують вбивство Бандери[190].

Другого травня 1960 року начальник мюнхенської бази ЦРУ відправив у Вашингтон довгоочікуваний звіт про розслідування смерті Бандери. Його підготував отець Майкл (Михайло) Коржан, головний агент ЦРУ по роботі з українською еміграцією в Європі у 1947–1961 роках. Він приїхав до Мюнхена з Парижа на запрошення не тільки ЦРУ, а й свого колишнього учня в мистецтві шпіонажу, а тепер начальника служби безпеки ОУН Івана Кашуби.

В ієрархії служби безпеки о. Коржан посідав виняткове місце. Під наглядом Коржана ще в 40-ві роки робив перші кроки в контррозвідці Мирон Матвієйко. На допитах у КДБ він характеризував свого колишнього начальника як «дуже досвідченого агента». Коржан користувався повагою і довірою обох націоналістичних фракцій. Він вступив до ОУН дуже давно, після розколу організації на мельниківців і бандерівців став на бік Бандери, але в боротьбі Бандери з Лебедем не підтримав жодної сторони. Багато хто вважав, що він більше симпатизує опозиції, ніж бандерівцям. Водночас ходили чутки, що Коржан настільки близький з Іваном Кашубою, що той дає йому на перегляд свої звіти, призначені проводу ОУН[191].

У Мюнхені Кашуба запропонував до послуг о. Коржана всіх своїх людей. Він знав, що Коржан має широкі зв’язки у світі розвідки і, можливо, працює на ЦРУ. Будь-які висновки Коржана у справі загибелі Бандери стали б відомі американцям, які з підозрою ставилися до мотивів і дій Кашуби. Справді Коржан приїхав у Мюнхен із дорученням ЦРУ провести розслідування й підготувати звіт. Бувши головною людиною ЦРУ по зв’язках з українськими націоналістами, Коржан збирав про них інформацію, розвідувальні дані про СРСР і перешкоджав інфільтрації чекістів в емігрантські організації й церковні кола. Він мав свій бюджет і багато «навідників», які виявляли потенційних інформаторів серед українських емігрантів, які їздили в СРСР або мали там родичів. Кількість кодових імен, якими ЦРУ позначало о. Коржана, вражає, і з цього можна зробити висновок про його роль в операціях управління: Capelin 1, Aecapelin 1, Aebath 1, Petroclus. В організації Гелена він числився як V 9460.9 and V-13611[192].

Михайло Коржан був священиком, що досить несподівано для спецслужб українських націоналістів. Багато провідників ОУН походили зі священицьких родин, але мало хто сам вибирав у житті церковну дорогу – найчастіше так траплялося тоді, коли родина не могла дати дітям іншої освіти, крім теологічної. Польська влада не пускала на адміністративні посади українців з вищою освітою, тому семінарія лишалася одним з небагатьох способів здобути освіту, а потім і роботу. Серед випускників львівської греко-католицької семінарії, яким світська діяльність пасувала б на-багато краще, був, наприклад, священик Іван Гриньох, наближений до Миколи Лебедя. Та на відміну від Коржана, який перейшов у незалежну від Москви Українську автокефальну православну церкву, Гриньох лишився вірний греко-католицькій церкві.

Саме через роботу в ОУН Михайло Коржан вибрав автокефалів. Він вступив до організації 1930-го, маючи вісімнадцять років. Через п’ять років, коли поляки заарештували групу Бандери за вбивство Пєрацького, а потім ув’язнили наступне покоління лідерів організації, Коржан піднявся в ієрархії ОУН і взявся за роботу, яка рано чи пізно мала закінчитися тюрмою. На початку 1935 року він стояв близько до Лева Ребета і опікувався спочатку пропагандою, а потім організаційними справами. Ще одним членом оунівського проводу була тоді Дарія Ціцик, у майбутньому Дарія Ребет. Невдовзі Коржaн почав працювати над втіленням давньої мети ОУН – поширити діяльність організації на сусідню Волинь, традиційно православний край.

У міжвоєнний період Галичина з Волинню перебували у складі польської держави, але довоєнна історія цих земель, релігійна ідентичність і рівень націоналістичної мобілізації населення суттєво відрізнялися. До Першої світової Галичина належала Австро-Угорщині, а більшість українців ходили в греко-католицьку церкву. За Габсбургів почалося політичне й культурне пробудження галицьких українців. Волинь натомість була у складі Російської імперії, більшість населення становили православні, а національне відродження збіглося з буремними подіями революції 1917 року і ще буремнішою громадянською війною. Польська влада по-різному ставилася до цих двох регіонів. Поляки вважали Галичину колискою українського націоналізму й намагалися убезпечити Волинь від галицького впливу. З цією метою вони заохочували переселення поляків на Волинь та встановили внутрішній кордон між регіонами, що ускладнювало галицьким організаціям діяльність на Волині.

Михайло Коржан написав коротку записку про спроби організації перейти «сокальський кордон» і популяризувати націоналізм на Волині у другій половині 30-х років. Проникнення ОУН на «північні території» [тобто на Волинь] полягало в коротких нелегальних курсах для волинської молоді, на яких симпатиків організації ознайомлювали з принципами інтегрального націоналізму й засадами підпільної роботи. Коржан активно влаштовував такі курси в Почаєві, релігійній столиці краю, де розташовано знаменитий монастир. Близько ста п’ятдесяти нових членів, здебільшого молодь, яка пройшла курси в Почаєві, Луцьку, Крем’янці та інших містах, вступили до лав ОУН. Коржан з товаришами добре розуміли, що далі будуть неминучі арешти й суди. У травні 1939-го, після двох років слідства, Коржану присудили дванадцять років виправних робіт. Це був майже рекордний вирок за порушення «сокальського» кордону і пропаганду націоналізму на Волині. Одній людині дали тринадцять років; п’ятьом, разом з Коржаном, – по дванадцять, ще одного засудили до меншого терміну. Один оунівець помер у в’язниці ще до суду в результаті голодування[193].

Коржану, Бандері, подружжю Ребетів та іншим оунівцям, ув’язненим у 30-ті роки, Друга світова війна відкрила шлях на свободу і дала надію визволити країну. У вересні 1939-го, за кілька місяців після оголошення вироку, Коржан був уже на волі. Волинь опинилася під радянською владою, і Коржан з іншими членами проводу ОУН переїхав у німецьку зону. До пакту Молотова – Ріббентропа німці були ворогами Радянського Союзу, і оунівці вважали їх союзниками в боротьбі за майбутню українську державу. Коржана призначали головою ОУН на Перемишльщині. Сам Перемишль підпорядковувався радянській владі, але сусідні, переважно українські, села на лівому березі Сяну опинилися під контролем німців. Коржан та інші члени бандерівського крила встановили зв’язок з німецькою розвідкою. Він поєднував роботу в крайовому відділі ОУН з керівництвом мережею українських агентів абверу. Саме там під керівництвом Коржана Мирон Матвієйко вивчав основи розвідувальної і контррозвідувальної роботи[194].

Після проголошення бандерівцями незалежності України в червні 1941-го Коржан уникнув арешту і пішов у підпілля. 1944-го він вирішив повернутися до релігії, і його висвятили на священика православної церкви. Коржан одразу став однією з найвпливовіших фігур – митрополит Полікарп (Сікорський) призначив його начальником консисторії, головного адміністративного органу церкви. Після війни о. Коржан поєднав стару професію з новою і, не полишаючи духовного сану, очолив контррозвідку все ще єдиної бандерівської фракції. Мирон Матвієйко, як і Іван Кашуба, знову опинилися під його рукою. Матвієйко згодом свідчив, що в ці роки Коржан підтримував зв’язки з американською розвідкою, постачав їм оунівські матеріали та інформацію про життя організації, давав характеристики її членам, американці, мовляв, дуже цінували його послуги[195].

Коржан стояв ближче до Лебедя, ніж до бандерівців, хоча підтримував добрі стосунки з обома партіями, що й уможливило його розслідування в Мюнхені восени 1959-го. Коржан прибув до баварської столиці десь у середині листопада – у звіті ЦРУ він писав, що був на місці подій майже через місяць після смерті Бандери і повернувся до Парижа в січні 1960-го. У Мюнхені Коржан поговорив з багатьма провідниками й рядовими членами бандерівської фракції і двічі зустрічався з оберкомісаром Адріаном Фухсом, основним слідчим у справі загибелі Бандери. Коржан не збирався сидіти в Мюнхені довго, але наприкінці листопада або на початку грудня захворів і подав свій звіт незвично пізно. Звіт було написано українською мовою і потім перекладено англійською. Головний звіт датовано 22 грудня 1959 року, але в січні 1960-го, перед від’їздом у Париж, Коржан долучив до нього кілька додатків і поправок[196].

Документ називався «За лаштунками смерті Степана Бандери». Коржан виклав і проаналізував факти й чутки. З усіх версій смерті Бандери, що їх він почув у Мюнхені, п’ять здалися йому «більш-менш логічними». Усі ці варіанти Коржан детально розглянув та перерахував аргументи «за» і «проти».

Перша версія: у смерті Бандери винні бундесміністр Теодор Оберлендер і люди Райнгарда Гелена.

Друга: Бандеру ліквідував КДБ через те, що той підтримував збройне підпілля в Україні.

Третя: до вбивства причетний Мирон Матвієйко, він нібито був у Мюнхені незадовго до загибелі Бандери.

Четверта: вбивство організував Микола Лебедь.

П’ята: це самогубство в результаті отруєння ціанідом.

Коржан писав, що усі ці версії однаково ймовірні[197].

Коржан припускав, що причиною радянської кампанії з дискредитації Оберлендера (міністра, нагадаю, звинувачували у причетності до єврейської різанини у Львові в червні–липні 1941 року і вбивстві Бандери) було те, що він протидіяв спробам СРСР переконати керівництво Західної Німеччини визнати комуністичні уряди в Польщі й Чехословаччині. «Радянська версія примітивна, – писав Коржан, – і не витримує критики: якщо Бандера брав участь у львівських убивствах або в “Нахтігалі”, організованому на його прохання, то зрозуміло, що він боронив би проф. Оберлендера, щоб захистити себе». У контексті радянської версії Коржан розглядав і обід Бандери з Гайнцом Гере за день до смерті, але не знайшов підтверджень радянським версіям, що Бандеру отруїла німецька контррозвідка. Адріан Фухс із кріпо запевнив Коржана, що поліція допитала присутніх на обіді німців і виключила їх із кола підозрюваних. Оберкомісар припустив, що якби ціанід ввели під час обіду, то він подіяв би набагато швидше, а Бандера помер через цілу добу після обіду. На цій підставі і Фухс, і Коржан відкидали радянську версію про причетність Оберлендера й Гелена[198].