Розділ «Частина третя. Московіада»

У Сташинського були всі підстави вважати, що зустріч із Шелепіним пройшла добре. Нічого нового він не дізнався: про орден, допідготовку в Москві і кар’єрні перспективи на Заході йому розповіли ще в Берліні. Але йому вдалося отримати від Шелепіна те, чого йому не могли, або не хотіли дати його зверхники в Берліні, – дозвіл на одруження.

У квітні 1957-го, після першої поїздки до Мюнхена, яка мала метою вистежити Лева Ребета, він зустрів двадцятитрирічну перукарку із Західного Берліна на ім’я Інґе Поль. Вони познайомилися у дансингу у знаменитому розважальному центрі Фрідрихштадт-Паласт, де у 20-ті роки виступала Марлен Дітрих. У кінці 50-х у моді були вже інші виконавці й мелодії. Залізна завіса не могла зупинити західну музику, особливо в Берліні. Навесні 1957-го на вершину американських хіт-парадів увірвалася й протрималася там вісім тижнів пісня Елвіса Преслі «All Shook Up». Американські дівчата шаленіли, німецькі теж – американське армійське радіо транслювало цей хіт на Західну Німеччину. Богдан та Інґе закохалися. Зустрічатися з німецькими жінками на танцях було звичною роботою Сташинського. Восени 1955 року він звітував куратору про перебування у Цвікау: «Що стосується самих німкень, то знайомство з ними заводити дуже легко. Для цього треба тільки знати мову. Для людей, які погано знають мову, найкраще знайомитися у закладах, де можна танцювати»[157].

Подумавши, що їхнє випадкове знайомство може перерости у щось серйозніше, Богдан поінформував Деймона про свою нову пасію. Через східнонімецьких колег чекісти перевірили минуле дівчини і не знайшли нічого підозрілого – ні криміналу, ні зв’язку із західними спецслужбами. Богдану дозволили зустрічатися з дівчиною, вона знала його під іменем Йозеф Леман. Він говорив німецькою з акцентом, не завжди граматично правильно, але цілком непогано для фольксдойче, який виріс у Польщі без німецького середовища. Американські солдати, які мали набагато більше кишенькових грошей, ніж місцеві німці, користувалися тоді особливою популярністю у німецьких дівчат. «Йоші», як називала Інґе Богдана, нічим не програвав американцям. Він твердо стояв на ногах, працював перекладачем у міністерстві торгівлі НДР. Час від часу Богдан, за його словами, їздив у відрядження в рідну Польщу. Симпатичний, елегантний, інтелігентний, ввічливий – прекрасна пара для сільської дівчини, яка влаштувалася перукаркою у великому місті.

Інґе виросла й жила в селі Дальгов на захід від Берліна. Село належало Східній Німеччині, але найближча до нього околиця Берліна підлягала західній адміністрації. Тому Інґе і багато інших східних німців щодня проїжджали через капіталізм. Чекісти застерігали Богдана бути обережним: хоч її родина жила у Східній Німеччині, батько був «капіталістом» і володів магазином автозапчастин, у якому «експлуатував» трьох робітників. Родина Полів не була русофілами, і ставилася до російської окупації вороже, згадував Сташинський. Батько Інґе не робив таємниці зі своїх поглядів, особливо коли вип’є. З цього приводу його навіть згадувала місцева газета, але він не переймався. За словами Сташинського, той постійно носив із собою вирізку з газети і з гордістю показував, коли говорили на цю тему.

Богдан публічно сповідував комуністичні ідеали, але мусив миритися не тільки з антиросійськими й антикомуністичними настроями батька Інґе, а й із поглядами самої дівчини. Інґе не конче погоджувалася з батьком, особливо коли стала фінансово незалежною, переїхала від батьків і вийняла кімнату неподалік. Але й бойфренд не мав влади над її думками. Дівчині здавалося, що він надто відданий комуністичним ідеям. «Він заявляв, що урядові кола східної зони йому не подобаються, бо вони, на його думку, занадто плазують [перед Москвою], але він хвалив усе, що мало яке-небудь пов’язання з Росією і комуністичним світосприйманням», – згадувала Інґе згодом. Вони часто сперечалися, не могли знайти спільної мови і лишалися при своєму. «…Я не схилялася до його поглядів і захоплення Росією та висувала йому аргументи, проти яких він мусів боронитися», – свідчила Інґе.

У квітні 1959-го Інґе і Богдан Сташинський, чи то пак Йозеф Леман, заручилися. Попри різні політичні погляди, вони явно любили одне одного. «Особисто ми дуже добре розуміли одне одного», – казатиме Інґе. Вона не мала доброї освіти чи блискучого виховання, не ставила високих інтелектуальних вимог, але мала сильний характер і незалежний розум. А найважливіше – зберігала вірність Сташинському попри всі його відрядження і від’їзди. Богдан був на п’ять років старший і знаходив у ній риси, яких бракувало йому самому, вона давала йому дуже потрібну моральну розраду. Політичні розходження не відігравали значної ролі. На першому місці стояла любов[158].

Богдан Сташинський не сказав начальству про заручини з Інґе. Але після зустрічі з генералом Коротковим, коли чутки про його переведення до Москви ставали реальністю, він не міг тримати свої шлюбні плани в секреті. Що буде з Інґе, якщо його переведуть у Москву, спитав Сташинський Деймона. І додав, що хоче одружитися з нею. Куратора новина не порадувала, він відповів, що Інґе – погана партія для Богдана, вона з нижчого класу, до того ж німкеня. Одруження з німкенею могло завадити такій перспективній кар’єрі Богдана. Деймон вважав, що переведення у Москву – прекрасна нагода порвати з Інґе. А щоб підсолодити пігулку, можна запропонувати їй грошей. Тисяча-друга марок у КДБ завжди знайдеться.

Та Сташинський хотів почути не це. Він уперся, що любить Інґе і хоче з нею одружитися; усі аргументи куратора були марні. Деймон здався і сказав, що треба поговорити з начальством у Москві. На тому й зійшлися. Богданові веліли зібрати речі, попрощатися зі знайомими у Східному Берліні і чекати поїздки в Москву. Інґе він сказав, що його переводять до Польщі і його не буде в Берліні цілий рік. Дівчина була готова їхати з Богданом у Варшаву. «Він не погодився на моє зрозуміле бажання поїхати разом із ним, але обіцяв мені подбати про те, щоб після деякого часу я одержала дозвіл поїхати до Польщі», – згадувала вона потім[159].

У Москві Сташинський спочатку отримав таку саму негативну відповідь, як і в Берліні. Генерал Крохін, який зустрівся з ним за кілька днів до аудієнції з Шелепіним, був категорично проти, запропонував йому натомість одружитися з жінкою-агентом КДБ, адже це б сприяло його професійній кар’єрі нелегала. Кілька днів, відведених йому на роздуми, Богдан зважував «за» і «проти» одруження з Інґе. Розглядав різні варіанти і не міг заснути. Крім застережень начальства, у нього були й свої сумніви. Одружитися означало втягнути кохану жінку в кошмари свого минулого і непросте життя агента КДБ. Варіант кинути її й одружитися з чекісткою він не сприймав. Сташинський зробив зраду професією, але зрадити кохану жінку він не міг.

Та за його рішенням стояло не тільки кохання. Був і своєрідний розрахунок. Йому був потрібний хтось, кому можна зізнатися у речах, які каменем лежали на душі, хто його зрозуміє і пробачить. Він ненавидів себе за скоєне і відчував, що якщо одружиться не з Інґе, а з чекісткою, то його знову затягне на темну сторону. А цього Сташинський за всяку ціну хотів уникнути. Інґе здавалася десницею спасіння, каменем, об який він міг зіпертися, витягуючи себе з болота.

Саме про це він, мабуть, думав дорогою в кабінет Шелепіна. Московське й німецьке начальство Сташинського було проти цього шлюбу, усі надії він тепер покладав на голову КДБ. Коли Шелепін з професійним комсомольським пафосом вітав агента з успішним виконанням почесного обов’язку, Богдан скористався нагодою сказати шефу КДБ, що хоче одружитися з Інґе Поль. Шелепіну вже доповіли, і ця ідея йому так само не подобалася.

Головний чекіст відповів, що говорити про це ще зарано, і повторив те, що Богдан уже чув від іншого начальства: чекісти не одружуються з іноземками. «Я сказав, що я знаю цю жінку вже три роки. Я переконався в тому, що вона порядна й розумна дівчина і не ставиться до Росії негативно», – згадуватиме Сташинський. Він відверто брехав. Сташинський прекрасно знав, як дівчина ставиться до Росії і комунізму, але вирішив ризикнути. Він брехав заради своєї мети – одружитися з Інґе Поль.

Однак Шелепін тиснув: «Ви зробили на цей час великі успіхи. У нас теж є гарні жінки. Ось погляньте на цю». Шеф КДБ говорив, ніби сваха. «Я відповів йому, що справа не в красі, – розповідатиме Сташинський. – Коли знаєш людину довгий час і знаєш, що також і дальше співжиття з нею буде гарне, то це саме те, що в цьому випадку потрібне». На цьому Шелепін перестав переконувати його одружитися з радянською громадянкою. Якщо Богдан наполягає і впевнений у лояльності своєї нареченої до Радянського Союзу, вони, мовляв, спробують зробити виняток.

Сташинський міг святкувати перемогу. Однак не обійшлося без пастки: Інґе спершу мала прийняти радянське громадянство. І погодитися на співпрацю з КДБ. Відомство слідувало простій логіці. Якщо Сташинський не хоче одружуватися з чекісткою, то його німецька дружина має прийняти радянське громадянство і співпрацювати з КДБ. Згода на це Інґе – передумова їхнього шлюбу з Богданом. Начальство погоджувалося з одруженням свого агента на умовах, які йому здавалися пасткою, а не психологічною втечею з обіймів КДБ. Богдан пристав на ці умови. Годі було сподіватися більшого, а він не хотів втрачати цей шанс.

Сташинський одразу запропонував відправити його наприкінці місяця у Східний Берлін – він, мовляв, зробить дівчині пропозицію. Але в генерала Крохіна був інший план: він хотів, щоб Сташинський якомога швидше почав підготовку, а одружуватися їхав навесні або на початку літа, до того часу наречені будуть листуватися. Та Сташинський на це не погодився, він зрозумів, що начальство хоче затягнути час, а там буде видно. Він сказав Шелепіну і Крохіну, що йому буде важко так довго жити в стані непевності. Він, навпаки, хотів би залагодити справу до початку підготовки і нових завдань.

Шелепін визнав, що агент має рацію, а перевірити дівчину можна й у Берліні: «…Ми з нашими друзями з [Німецької] Демократичної Республіки маємо добрі взаємини. Коли вона є така [тобто відповідає зробленому описові], тоді ми не маємо нічого проти». Шелепін запропонував Богдану, до того як розказати Інґе про роботу в КДБ, привезти її на якийсь час до Москви й ознайомити з життям в Радянському Союзі. Схоже, що КДБ не дуже покладався на східних німців і сам хотів оцінити наречену Сташинського. Зійшлися на тому, що Богдан поїде у Східний Берлін на Різдво і привезе Інґе до Москви. Його це влаштовувало, і 22 грудня 1959 року Сташинський поїхав з Москви у Східний Берлін[160].

Перед від’їздом у Берлін Богдана детально проінструктував про Інґе та її родину його московський куратор, помічник Георгія Іщенка підполковник Микола Кравченко. У розмовах з Інґе, казав Кравченко, Богдан мав триматися легенди – його звуть Йозеф Леман. А перед тим, як запросити її у Москву, сказати, що насправді він працює не в міністерстві торгівлі, а в Штазі – міністерстві державної безпеки НДР. Богдан мав розказати нареченій, що начальство ним задоволене і відправляє його на підготовку до завдань у Західній Німеччині. Він хоче, щоб вона поїхала з ним, а потім вони разом поїдуть на Захід і працюватимуть заради миру на землі[161].

План полягав у тому, щоб завербувати Інґе не тільки на основі почуттів до Богдана й бажання вийти за нього заміж, а й на ґрунті ідеології. Як приклад боротьби двох світів, він мав згадати недавній процес у Дюсельдорфі – за повідомленнями східнонімецької преси, суд ФРН ув’язнив кількох громадян Східної Німеччини за політичні переконання. Якщо Інґе погодиться разом з ним працювати на Штазі, він запросить її до Москви, і вже там скаже їй правду, ясна річ, не всю, про майбутню спільну роботу на КДБ. Богдан не заперечував.

За роки служби він навчився мати справу з начальством і з досвіду вивів найкращий спосіб сказати «ні». Слід з ентузіазмом погоджуватися на пропозицію у принципі, а потім покликатися на об’єктивні чинники, які ускладнюють або унеможливлюють конкретне завдання. Саме таку тактику він використав, коли його берлінський куратор Деймон запропонував йому записати розмову з Інґе про запрошення до Москви. Деймон хотів, щоб агент взяв із собою пакунок з «жучком». За свідченням Сташинського: «Він з’ясував також причину, чому він хотів це зробити: не тому, що мені не довіряють, але тому, що я є зацікавленою стороною і бажаю доброго висліду розмови, я перебуваю у дружніх взаєминах з моєю нареченою і тому міг би часом неправильно зрозуміти її відповіді; однак він міг би її відповіді зрозуміти добре»[162].

Начальник Мюнхенською бази ЦРУ Вільям Гуд згодом писав, що завдання офіцера розвідки полягає в тому, щоб поставити агентів в «умови, за яких вони не можуть приховати нічого – ні найменшої інформації, ні найдрібніших подробиць свого життя», і пояснив, чому це важливо: «Незалежно від мотивів, роль шпигуна – зловжити довірою. Логіка підказує, що людині, яка добровільно або з примусу мусила зрадити, не можна знову довіряти… Підписуючись на роботу, агент може мати якісь застереження, але факт у тому, що купуючи шпигуна, розвідка купує його повністю. Шпіонаж не передбачає жодного натяку на незалежність агента або застереження з його боку. Шпіонаж для шпигуна – дорога одностороння». Коли заходить про «ремесло», методи розвідувальної роботи, жодної різниці між Сходом і Заходом нема, казав Гуд[163]. Начальство Сташинського діяло за шпигунською абеткою, однаковою в усіх розвідках світу, але Богдан явно не вважав свої відносини з КДБ вулицею з одностороннім рухом.