Розділ «Частина третя. Московіада»

Саме це, як натякав генерал Крохін, Сташинський виконуватиме в майбутньому. Ну, і ліквідуватиме ворогів Країни Рад. Сташинського готували до ролі, яка Гуду й на думку не спадала, – глибоко законспірований кілер, у будь-який момент готовий до завдання. Рівень підготовки агентури завжди вважався сильною стороною КДБ у змаганні з американською розвідкою, яка робила ставку на технології. На кухонних дебатах влітку 1959-го Ніксон визнав, що СРСР веде перед у ракетній техніці, але парирував, що американці лідирують в інших сферах, зокрема в телекомунікаціях, про що свідчили кольорові телекамери, які знімали розмову[176].

У травні 1960-го, коли Богдан з Інґе приїхали у Москву на підготовку, радянські ракетники, схоже, зрівняли рахунок з американськими телевізійниками. Сталася незвичайна подія, яка сильно зашкодила міжнародним відносинам. Першого травня, на Міжнародний день солідарності трудящих (друге за значенням свято в СРСР після 7 листопада, річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції), з американської бази під Пешаваром у Пакістані піднявся літак-шпигун «Локхід У-2». Пілоти називали цю модель «Леді Дракон» (Dragon Lady). За штурвалом сидів тридцятидворічний капітан спецавіації ЦРУ Френсіс Пауерс. Він летів на базу Будо в Норвегії через територію Радянського Союзу. Літак було обладнано спеціальною фотоапаратурою, яка мала засікти радянські ракетні шахти і оборонні заводи. На висоті двадцять кілометрів він був недосяжний для радянських перехоплювачів. Попередній політ над територією СРСР відбувся у квітні 1960-го. Тоді ЦРУ отримало прекрасні фотографії, а радянські літаки не змогли перехопити висотну «Леді Дракон». Радянський Союз знав про ці польоти, але, крім дипломатичних протестів, нічого не міг вдіяти.

Усе змінилося після польоту Пауерса. Щойно протиповітряна оборона засікла «У-2», було піднято радянські перехоплювачі і запущено кілька ракет «земля – повітря». Ракета С-75 «Двіна», запущена з-під Свердловська, досягнула заданої висоти і вибухнула біля літака. «У-2» дістав пошкодження і почав падати, капітан Пауерс мусив катапультуватися. Він врятувався, але вціліли й частини літака з фотоапаратурою і плівками. Радянські спецслужби затримали пілота і зібрали залишки літака. Американців спіймали на гарячому, хоч спершу вони все заперечували.

Через кілька днів після зникнення літального апарата над радянською територією НАСА оприлюднила прес-реліз із заявою про втрату свого літака на півночі Туреччини. Там ішлося, що перед обривом зв’язку з базою у пілота виникли проблеми з кисневим обладнанням. Журналістам показали «У-2», щойно пофарбований у кольори НАСА, на доказ того, що агентство використовує подібні літаки у своїй роботі. І тут козирну карту на стіл поклав Радянський Союз. 5 травня у промові до Верховної Ради СРСР Хрущов оголосив, що радянська протиповітряна оборона збила американський літак-шпигун. Президент Ейзенхауер, резонно припускаючи, що Пауерс загинув, рішуче заперечив радянські закиди у шпіонажі і заявив, що зниклий літак вів метеоспостереження. Хрущов радо спіймав американців на відвертій брехні. Знову виступаючи у Верховній Раді 7 травня, він сказав, що в першому повідомленні умисно не світив інформацію про живого пілота, а тепер, мовляв, подивіться, як брешуть американці[177].

Інцидент з літаком-шпигуном стався за два тижні до запланованої зустрічі, на якій Ейзенхауер і Хрущов за участі британського прем’єра Гарольда Макміллана і французького президента де Голля мали шукати вихід з берлінської кризи. Радянський Союз хотів, щоб союзники залишили Західний Берлін. Хрущов покладав великі надії на ці переговори, але тепер, коли американців спіймали на шпіонажі й брехні, прихильники жорсткої лінії в Кремлі тиснули на генсека, щоб він скасував поїздку. Приїхавши 15 травня 1960 року до Парижа на переговори, президент Ейзенхауер дізнався, що радянський лідер вимагає вибачень за інцидент. Хрущов хотів, щоб Ейзенхауер покарав відповідальних за шпіонаж і припинив польоти «У-2» над радянською територією. Ейзенхауер міг перекласти все на ЦРУ і вашингтонських яструбів, але не став цього робити. Президент пообіцяв припинити польоти, але підлеглих ні в чому не звинувачував, не кажучи вже про покарання.

Хрущов відчував тиск через надто м’яке ставлення до американців, і йому не лишилося іншого вибору, крім як скасувати участь у переговорах, що спричинило безпрецедентний міжнародний скандал. Він відкликав запрошення Ейзенхауеру відвідати в червні місяці Радянський Союз. Зірвалася угода по Берліну, а Хрущов сподівався, що вона змусить західні країни визнати Східну Німеччину й уповільнить гонку озброєнь. Радянські дипломати подали скаргу на порушення американцями радянського повітряного простору в Раду безпеки ООН. Вони намагалися використати прокол американців з максимальною пропагандистською користю. СРСР за всяку ціну хотів припинити розвідувальні польоти. Американці могли з’ясувати, що Хрущов блефує, погрожуючи США новими ракетами, що їх СРСР нібито виготовляє «мов сосиски» – генсек не міг цього допустити. Багато людей у Сполучених Штатах, зокрема Джон Кеннеді, молодий сенатор від штату Массачусетс, який примірявся до президентського крісла, вважали, що між Радянським Союзом і США існує диспаритет за кількістю ракет. Диспаритет справді існував, але на користь США, і авіарозвідка могла це довести. Саме тому СРСР прагнув припинити польоти[178].

Хрущов не був певен, що для цього вистачить самих ракет. Він хотів поставити американську адміністрацію у незручне становище і змусити США відмовитися від шпигунських польотів. «Бог свідок, – сказав Хрущов у Парижі про шпигунську діяльність СРСР проти Сполучених Штатів, – що мої руки чисті, а совість спокійна». Хрущов знову блефував. Після скасованих переговорів і публічного приниження скандалом з «У-2» Білий дім і ЦРУ запустили контрпропагандистську кампанію, доводячи світу, що шпіонаж – природний аспект міжнародних відносин: радянський ядерний арсенал не можна лишати без контролю. США також доводили, що Радянський Союз веде шпіонаж не меншою мірою. Держсекретар Крістіан Гертер повідомив Конгресу, що у 27 країнах світу працює 300 000 радянських агентів. З них 10–12 тисяч – це так звані «резиденти». Влада Федеративної Республіки Німеччини навела свою статистику: за вісім років було проведено 18 300 арештів у зв’язку з радянським шпіонажем, оголосили західні німці напередодні паризької зустрічі. На цьому одкровення Бонна не закінчилися[179].

Наприкінці травня 1960 року, після провалу переговорів, влада ФРН повідомила про нелегальну діяльність аташе радянського посольства в Бонні Ніколая Лєвінова. Тоді ж західнонімецька розвідка заявила, що Степана Бандеру убили за наказом КДБ і це не самогубство. Публічну інформацію про зв’язок Лєвінова зі смертю Бандери німці запустили спільно з ЦРУ. У середині травня оперативники ЦРУ у Вашингтоні підготували заяву, що Бандеру ліквідували в ході таємної операції під керівництвом полковника КДБ з кодовим ім’ям «Пауль». У документі йшлося, що «Пауль» наперед підготував агента в оточенні Бандери, який мав посісти його місце в організації, якщо із самим Бандерою щось трапиться. Убивство здійснив оперативник КДБ, якого агент «Пауля» відрекомендував Бандері як радянського перебіжчика. «Перебіжчик» або підлив отруту в каву під час зустрічі з Бандерою, або наніс її на шкіру жертві, що й спричинило смерть.

Ніколай Лєвінов, очевидно, має стосунок до цього вбивства, йшлося у статті, адже відомо, що він причетний до заходів, спрямованих проти української еміграції. Статті мала на меті не тільки заплямувати Лєвінова, а й засвітити гіпотетичного агента КДБ в оточенні Бандери: «Буде цікаво, якщо агенту зрадять нерви і він втече на схід, прочитавши цю статтю. А якщо не втече, то його скоро затримають». Текст статті передали з Вашінгтона на бази ЦРУ у Франкфурті, Бонні, Берліні й Мюнхені 16 травня 1960 року з інструкціями розмістити матеріал у французькій пресі, щоб його помітили в Західній Німеччині. Матеріал містив як елементи правди, так і дезінформацію. Статтю підготували на основі відомостей, що їх передав один з найкращих агентів ЦРУ в радянському блоці під кодовим ім’ям «Снайпер»[180].

З початку 1959 року «Снайпер» постачав на Захід першокласну інформацію, але так і не відкрив ні свого справжнього імені, ні професії. За цим позивним ховався 37-річний начальник технічного відділу польської розвідки підполковник Міхал Голеневський. Багато років він був інформатором КДБ у польській розвідці, а потім вирішив відкрити ще один таємний фронт і почав працювати на ЦРУ – постачав інформацію про СРСР і соціалістичну Польщу. Він втече на Захід на початку 1961 року, і тільки тоді ЦРУ дізнається справжнє ім’я Голеневського. Принаймні на той момент. Через кілька років він назветься царевичем Олексієм, сином останнього російського царя Миколи ІІ, який нібито дивом уникнув більшовицької кулі. Багато хто вважав, що Голеневський просто збожеволів. Але перед тим як втекти на Захід, а заразом і від реальності, він постачав ЦРУ важливу інформацію, зокрема про кількість радянських шпигунів на Заході. Найціннішим таким агентом був Джордж Блек, радянський кріт на базі МІ6 у Берліні. Голеневський також передав ЦРУ, що чув про приналежність КДБ до вбивства Бандери[181].

На початку 1960 року база ЦРУ у Франкфурті отримала звіт на основі інформації Голеневського. У ньому було сказано: «Немає сумнівів, що українського лідера Бандеру ліквідував КДБ. Впродовж останніх 15 років КДБ і Відділ ІІ [польська розвідка] мають сильних агентів в українському націоналістичному русі. Управління КДБ у Москві і Києві багато років стежили за Бандерою і чекали слушного моменту, щоб його прибрати. Операцією керував полковник “Пєрогов” (кодове ім’я офіцера КДБ у Карлсхорсті). Крім цього, операцію підтримували через канали КДБ у Празі. Прийом використано простий. Агент КДБ у близькому оточенні Бандери сказав йому, що з СРСР втекла людина, яка може зацікавити американську військову розвідку. Бандера прийшов на зустріч з цією людиною в ресторан у Мюнхені. Короткої розмови вистачило, що капнути в чашку кави отрути, яка подіяла через 10–15 годин. Це був не ціанід, а спеціальна отрута, зроблена КДБ для “особливих цілей”»[182].

Голеневський припускав, що КДБ має агента у регенсбурзькому відділенні армійської розвідки США, який нібито підкинув слідству хибні наводки. Однак оперативники ЦРУ розуміли, що тамтешні кадри майже не беруть участі в розслідуванні, і скептично поставилися до інформації про радянського «крота» у військовій розвідці. Інша справа – убивство Бандери, але й тут бракувало доказів. У травні 1960-го, гостро потребуючи пропагандистських матеріалів про радянський шпіонаж, ЦРУ розглядало варіант з публікацією окремих припущень Голеневського у пресі і сподівалося, що це спровокує агента КДБ в оунівському проводі втекти на Схід, якщо такий агент справді існував. З невідомих причин цю ідею не реалізували, жодної подібної статті преса не надрукувала[183].

ЦРУ тримало паузу. Можливо, не хотіло засвітити джерело цінної інформації, а можливо, боялося, що у статті, яка містила неперевірені або явно фальшиві факти, побачать пальці американського уряду. Застереження було сформульовано в меморандумі, що його 1 грудня 1959 року направив Алену Далесу Ричард Бісел, заступник директора ЦРУ з планування (евфемізм для таємних операцій). Автори меморандуму інформували шефа ЦРУ, що управління досі не використовувало вбивство Бандери в антирадянській пропаганді. Невдовзі після інциденту американці підготували радіопередачу про життя і смерть Бандери, її мала транслювати на радянську територію радіостанція ЦРУ в Афінах, але з політичних причин вихід в ефір притримали. Наприкінці вересня Радянський Союз порушив питання про спонсоровані ЦРУ західні «голоси» і заявив, що це перешкоджає культурному обміну між двома країнами[184].

Експерти радянського відділу ЦРУ виступали проти того, щоб використовувати смерть Бандери в пропагандистських цілях з двох причин. По-перше, до завершення розслідування в Німеччині було зарано покладати на СРСР якусь відповідальність. Причетність КДБ слідство могло й не довести. «Зараз, наприклад, – писав автор звіту, – справа постає так, що мотивом убивства могла бути помста емігранта». По-друге, на думку авторів, «натяк на всюдисущість і всемогутність російської розвідки щодо нерозкритого злочину підриватиме моральний дух українців і вдома, і за кордоном». На той момент радянські фахівці ЦРУ обмежувалися підготовкою пропагандистських матеріалів спільно з українськими агентами на випадок, якщо обставини загибелі Бандери буде з’ясовано. Одна така стаття підводила під спільний знаменник смерть лідера ОУН-б і вбивства Симона Петлюри у 1926 році та Євгена Коновальця у 1938-му[185].

Німецька влада зі свого боку вирішила відштовхуватися від дрібки відомостей про можливий зв’язок Лєвінов – Бандера. 28 травня 1960 року Служба захисту конституції злила пресі компромат на Лєвінова. Контррозвідка виставила свідка, який опосередковано пов’язав Лєвінова з КДБ, а КДБ з убивством Бандери. Цим свідком був Костянтин Капустянський, українець-емігрант з Радянського Союзу. Вранці 25 жовтня 1959 року Капустянський нібито зустрівся у Штутгарті з майором КДБ зі Львова Антоном Червоним, який роз’їздив Німеччиною з українським ансамблем. (На момент убивства підготовча група цього ансамблю якраз працювала в Мюнхені.) Червоний нібито сказав своєму старому агенту Капустянському: «Ви, певно, думали, що ми не маємо сили й можливості провести на Заході якесь діло? А бачите, як наші товариші змахнули Бандеру… Чиста робота, так що комар носа не підточить!». Червоний хотів, щоб Капустянський поїхав до Мюнхена, зібрав інформацію про реакцію українських емігрантів на смерть Бандери та назвав його майбутнього зв’язкового – це був радянський аташе у Бонні Ніколай Лєвінов.

Аташе Лєвінов справді бачився з Капустянським у Штутгарті. Причому двічі – спершу в грудні 1959-го, потім у квітні 1960-го. Капустянський нібито передумав працювати на КДБ і здався західнонімецькій владі у травні 1960-го, якраз коли точилася шпигунська війна й виникла потреба у пропагандистській зброї проти СРСР. Чи справді Капустянський працював на КДБ і перебіг, а чи від самого початку був подвійним агентом західнонімецької розвідки, але, дізнавшись про його свідчення, Лєвінов виїхав з ФРН. Заяви про причетність КДБ до смерті Бандери з ентузіазмом зустріли його соратники на Заході – вони одразу показували були на зловісний Комітет державної безпеки. Їхні підозри поступово набували чітких обрисів[186].

КДБ був розлючений. У Києві генерал Нікітченко на початку червня розіслав службову записку, у якій фігурував епізод з Червоним як приклад шкідливої самодіяльності оперативника – Червоний зустрівся зі своїм агентом двічі, отримав від нього письмовий звіт і заплатив йому 300 марок, не усвідомлюючи, що Капустянський вже працював на західних німців[187].

Тим часом колишній куратор Сташинського полковник Деймон, а тепер начальник «еміграційного» відділу управління розвідки республіканського КДБ планував використати вбивство Бандери для головної мети – розколоти антирадянську еміграцію на Заході й скомпрометувати її лідерів в очах західних розвідок, особливо ЦРУ. Київський план на кінець 1960 року передбачав «заходи з використанням т. зв. “документа Бандери”»[188].

У січні 1961 року редакції двох еміграційних газет у Західній Німеччині отримали від канадського аноніма копію листа, нібито написаного Бандерою знайомому у Сполучені Штати. У листі йшлося, що в українського визвольного руху немає постійних союзників у боротьбі, не є таким союзником і уряд Сполучених Штатів. Тому, щоб фінансувати визвольну боротьбу в Україні, цілком допустимо для членів організації вести шпіонаж у США і продавати дані СРСР. Бандера нібито просив адресата знайти людей, які можуть дістати секретну інформацію і зв’язати їх із Ярославом Стецьком, другою людиною в ЗЧ ОУН. Адресант цього листа просив у редакції заплатити йому 200–300 марок і дав реквізити банківського рахунка в Канаді. Він повідомив, що у нього є й інша цікава інформація.

Ясна річ, йшлося не про гроші. КДБ хотіло, щоб лист було оприлюднено, і тому надіслав його опонентам і ворогам Бандери. Одну копію отримали в редакції «Українського самостійника», газети покійного Ребета, а інший прийшов у газету «Посев», видання Народно-трудового союзу російських солідаристів у Франкфурті. Обидва видання нічого не заплатили і листа не надрукували, а Микола Лебедь у Нью-Йорку надав ЦРУ зразок почерку Бандери для графологічної експертизи – анонімний лист було надруковано на машинці, але кілька фраз і підпис зроблено від руки. Експерти ЦРУ з’ясували, що писав не Бандера.