Розділ «Від перекладача Місіонери смерті»

Місіонери смерті

Кажуть, що з приходом до влади Адольф Гітлер, щоб покінчити з безквитковим проїздом у громадському транспорті райху, наказав виловити з берлінських трамваїв і розстріляти на кінцевій зупинці «сліпих пасажирів», як у Німеччині називають «зайців». Облаву і екзекуцію фюрер звелів кінематографістам зняти, а стрічку продемонструвати в кіносеансах для напучення нащадкам недобропорядних бюргерів. Орднунг понад усе! Ще революційно-свідоміший підхід до безквиткових пасажирів виявили Сталін та його наступники: «зайців», бувало, брали за вбивць.

Убивство завжди правило за інструмент політики. Цей злочинний метод політичної боротьби відомий із стародавніх часів: убивство імператора Юлія Цезаря давньо-римськими республіканцями — античний приклад теракту. Проте теоретичні засади для місіонерів смерті вперше, мабуть, були розроблені у «Катехізисі революціонера» Сергія Нечаєва, учня російського анархіста Бакуніна. Напутні слова автора «Катехізису»: «Отруту, ножа і петлю революція освячує» високо цінив молодий Ленін та створена ним партія. І не лише він, і не лише його партія.

Політичному вбивству присвятив свій роман «Замах» і нідерландський письменник Рохір ван Аарде. Знайомство з його творчістю — явище, безсумнівно, неординарне, оскільки йдеться про вбивство Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КГБ Богданом Сташинським. Прагнучи вибороти незалежність рідної держави, Степан Бандера вдавався до засобів, які вважав за єдиновиправдані та єдинодоцільні в ситуації, що склалася на момент початку Другої світової війни. Звісно, яка ситуація, такі й засоби.

В анонсі до роману зазначено: «Хоч сюжет і побудований на автентичних подіях, автор не ставить собі за мету точне їхнє реконструювання. Навпаки, він удався до необхідної, на його думку, творчої свободи, щоб самому отримати уявлення про трагічну дійсність, яка за нею крилася. Імена та характери героїв книжки змінені».

Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року). Прагнення автора максимально документалізувати й наситити художню тканину фактичним матеріалом виявляє інстинктивне бажання створити достеменний звіт. Вагомою допомогою у цьому послужили консультації пана професора Омеляна Кушпети[2] — голови української громади в Нідерландах.

Цікавою для нас є інша площина цього роману — психологічний портрет убивці в подобі «радянської людини» — Леоніда Свободи. На відміну від Донована Гранта, літературного персонажа з роману Яна Флемінга «Із Росії — з любов'ю», послушного, як сокира, ката СМЕРШу — машини смерті МГБ, прототип Богдана Сташинського постає перед нами в образі вбивці з усвідомленням й почуттям моральної відповідальності за скоєні вбивства. Він — не кадровий служака, яким був керівник служби розвідувально-диверсійних операцій в радянських органах безпеки з кінця 1930-х до початку 1950-х років Судоплатов, який убивство вважав «актом більшовицької помсти» і особисто за наказом Сталіна взяв участь у вбивстві Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. За іронією долі, саме біля могили Коновальця на роттердамському кладовищі Кросвейк Степана Бандеру вистежив агент Сташинський, який, уже за наказом Микити Хрущова, вбив його в 1959-му у Мюнхені. Паралельний зв'язок між майстрами-смерторобами простежується і в наступному: 6 листопада 1959 р. указом Президії Верховної Ради СРСР Сташинський нагороджений орденом Червоного Прапора. А роком пізніше голова КГБ Шелєпін вручає Зірку Героя Радянського Союзу головорубу Рамону Меркадеру, який під керівництвом того ж Судоплатова вбив у 1940 році Л. Троцького.

Літературний герой Леонід Свобода, як і його реальний прототип Богдан Сташинський, був завербований органами держбезпеки колишнього СРСР за банальними приписами вербовки цієї таємної поліції, яка, серед інших, передбачала рекрутування агентів шляхом виявлення безквиткових пасажирів. Вишкіл від зайця до професійного кілера, як би сказали сьогодні, він успішно пройшов у розвідувально-диверсійній школі МГБ у Києві.

Кажуть, що у катів коротке «життя». Вони швидко втомлюються: від такої роботи починає хворіти душа. Як тільки роботодавець помічає ці ознаки, у нього не залишається іншого вибору, як страчувати ката й шукати іншого. Щодо Богдана Сташинського, то, затаврувавши себе каїновою печаттю і увівши в оману своїх роботодавців, він вирішив утекти на Захід і здатися німецькому правосуддю. Сліди Богдана Сташинського загубилися пізніше в Аргентині.

Хоч сюжет і побудований на автентичних подіях, автор не ставить собі за мету точне їхнє реконструювання. Навпаки, він вдався до необхідної, на його думку, творчої свободи, щоб самому отримати уяву про трагічну дійсність, яка за нею крилася. Імена та характери героїв книжки змінені.

Ярослав Довгополий

Львів

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!