Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», — ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.
Він люто ревів на мене десять хвилин після того, як йому нарешті вдалося загасити сердитий і рішучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим поріддям свиноводів. «Мій батько — лісоруб», — сказала я. «Довбнів із сокирами!» — огризнувся він. Але я все одно вже не боялася. Він лише допатякався до виснаження, а тоді відіслав мене геть; я ж узагалі не зважала на його крики, бо тепер знала, що вони не віщують мені жодної шкоди.
Я майже шкодувала, що не є кращою, тому що тепер розуміла: він досадував як поціновувач краси та досконалості. Він не хотів собі ученицю, та, оскільки був обтяжений мною, хотів зробити з мене видатну та вправну відьму, навчити мене свого мистецтва. Коли він показував мені приклади вищих діянь, величні складні переплетення жестів і слів, які лилися піснями, я бачила, що він обожнює цю роботу: його очі в чарівному світлі мерехтіли й сяяли дедалі ясніше, а його обличчя було майже красивим, якимось неземним. Він обожнював свої чари, і він розділив би цю любов зі мною.
Але я була так само рада промимрити кілька примов, вислухати неминучу лекцію та бадьоро піти вниз, до льохів, і порізати цибулю для обіду вручну. Це надзвичайно його бісило, і не зовсім без причини. Я знала, що поводжуся по-дурному. Та я не звикла сприймати себе як важливу персону. Я завжди могла зібрати більше горіхів, грибів і ягід, ніж будь-хто, навіть якщо ділянку лісу перед цим обібрали більш як півдесятка разів; я могла знайти пізні трави восени та ранні сливи навесні. Що завгодно, казала моя мати, для чого потрібно було забруднюватись якомога сильніше: якщо я мала це викопувати, продиратися крізь ожину чи лізти на дерево, аби до цього дістатись, я поверталася з цілим кошиком і підкупала її так, що вона поблажливо зітхала, а не розпачливо репетувала, побачивши мій одяг.
Але на цьому й закінчувалися мої дари, завжди думала я; це все мало значення лише для моєї ж родини. Навіть тепер мені не спадало на думку поміркувати над тим, для чого можуть бути потрібними чари, крім виготовлення дурнуватих суконь і виконання незначних обов’язків, які я за той же час виконала би вручну. Мене не бентежило те, що я не просувалася вперед, і те, як це його бісило. Я навіть навчилася відчувати певне вдоволення, поки не минули дні та не настав зимовий сонцеворот.
Виглядаючи з вікна, я бачила свічкові дерева, запалені на площах у кожному селищі, маленькі сяйливі маячки, якими темна долина була поцяткована до самого краю Пущі. У моєму домі мати обмазувала салом величезний свинячий окіст і перевертала картоплю на деку під ним. Мій батько та брати, напевно, тягнули до кожного дому величезні вантажі дров, увінчані свіжозрізаними сосновими гілками; вони зрубають свічкове дерево для нашого села, і воно буде високим та прямим, із пишними гілками.
По сусідству Венса готуватиме каштани, сушені сливи та моркву зі шматком ніжної яловичини для пригощення, а Кася — Кася все-таки буде там. Кася крутитиме прекрасний розкішний пиріг сенкач на рожні перед каміном, із кожним обертом ллючи наступний шар збитого тіста, щоб зробити соснові голки. Вона навчилася готувати його, коли нам було дванадцять: Венса віддала мереживну фату, у якій виходила заміж, удвічі довшу за її зріст, одній жінці у Смольніку в обмін на те, щоб вона навчила Касю цього рецепта. Щоб Кася була готова куховарити для пана.
Я спробувала порадіти за неї. Себе мені здебільшого було шкода. Важко було сидіти самій і мерзнути у моїй кімнаті у високій вежі під замко`м. Дракон свята не відзначав; наскільки мені відомо, він навіть не знав, який був день. Я пішла в бібліотеку, як і завжди, та прогуділа ще одне заклинання, а він покричав трохи та й відпустив мене.
Намагаючись вилікуватися від самотності, я спустилася до кухонь і приготувала собі маленький бенкет — шинку, кашу й тушковані яблука, — проте, коли я зібрала тарілку, вона все одно здавалася такою негарною та порожньою, що я вперше скористалася «ліринталем» для себе, прагнучи чогось подібного до святкування. Повітря затремтіло, і раптом у мене з’явився чудовий полумисок із запеченою свининою, гарячою, рожевою та мокрою від соку, моєю найулюбленішою пшеничною кашею, густою, з великою ложкою розтопленого масла та підсмаженими хлібними крихтами посередині, купкою молодесенького свіжого горошку, який ніхто в моєму селі не їстиме до весни, а ще — пиріг тайґла, який я куштувала лише один раз, за столом у старости, того року, як була черга моїх батьків погостювати в неї на жнива: зацукровані фрукти — як фарбоване коштовне каміння, вузлики солодкого тіста — ідеального золотаво-брунатного кольору, горішки — маленькі та світлі, і все це сяяло від налитого медового сиропу.
Але це не був обід на зимовий сонцеворот. У мене в животі не було настирливого болю від голоду після тривалого дня невпинного готування та прибирання; не було радісного гамору від того, що довкола столу напхалося забагато людей, які сміялися та сягали по полумиски. Опустивши очі на свій крихітний бенкет, я лише відчула ще відчайдушнішу самотність. Я подумала про матір, яка куховарить сама-самісінька, не маючи підмоги навіть від моєї незграбної пари рук, і коли я сховала очі на подушці, їх щипало, а моя неторкана таця стояла в мене на столі.
Два дні по тому мені ще злипались очі, і я досі журилась, навіть незграбніша, ніж зазвичай. Саме тоді прибув вершник; пролунали спішний безладний стукіт копит і гупання у ворота. Дракон відклав книгу, за якою намагався мене вчити, а я спустилася сходами, плентаючись за ним; двері розчахнулися перед ним самі собою, і гонець мало не впав досередини; на ньому була темно-жовта накидка Жовтих Боліт, а його обличчям текли цівки поту. Він укляк, ковтнувши та збліднувши, але не став чекати, поки Дракон дозволить йому говорити.
— Мій пан барон благає вас негайно прибути, — сказав він. — На нас напала химера з гірського перевалу…
— Що? — різко перепитав Дракон. — Зараз не сезон. Що саме це за тварюка? Якийсь ідіот обізвав віверну химерою, а інші повторили?..
Гонець хитав головою вперед-назад, ніби гиркою на ниточці.
— Зміїний хвіст, кажанячі крила, козляча голова — я бачив її на власні очі, пане Дракон, тому мене й послав мій пан…
Дракон роздратовано засичав собі під носа: як сміє химера чинити йому незручності, прийшовши не в сезон? Я ж геть не розуміла, чому в химери може бути сезон; це ж, звісно, чарівна істота, і вона може чинити як їй заманеться?
— Постарайся не бути цілковитою дурепою, — сказав Дракон, коли я почимчикувала слідом за ним назад до лабораторії; він відкрив одну скриню і став наказувати мені принести йому то один флакон, то інший. Я робила це без радості й дуже обережно. — Химеру породжують заражені чари, та вона, попри це, все одно жива тварина з власною природою. Вони здебільшого народжуються від змій, тому що вилуплюються з яєць. Кров у них холодна. Взимку вони, скільки можуть, нерухомо лежать на сонці. Влітку вони літають.
— Тож як з’явилася ця? — запитала я, намагаючись устигнути за думкою.
— Найімовірніше, вона не з’явилась, а той засапаний селюк унизу перелякався, тікаючи від тіні, — сказав Дракон, але засапаний селюк узагалі не видавався мені дурнем чи боягузом, і мені подумалося, що Дракон і сам зовсім не вірить власним словам. — Ні, не червоний, ідіотко, це вогнесерце; химера, маючи змогу, пила б його галонами й тоді перетворилася б на близьку рідню справжнього дракона. Червоно-фіалковий, за два далі, — вони обидва здавалися мені червоно-фіалковими, але я квапливо поміняла зілля та передала йому те, яке він хотів. — Гаразд, — мовив він, закриваючи скриню. — Не читай жодних книжок, не торкайся нічого в цій кімнаті, не торкайся нічого в жодній кімнаті, як можеш, а ще по змозі постарайся не перетворити це місце на руїни до мого повернення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ті, що не мають коріння» автора Наомі Новік на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4“ на сторінці 1. Приємного читання.