Розділ «Вогнем і хрестом»

Допомагаючи виносити поранених, Франко зробив чотири ходки. Його довга фігура слугувала прикметною мішенню, але Дрин, наш начмед, не встигав ще як слід перев’язати чергового «трьохсотого», як Франко з Майстром вже тягнули нового.

Дрин відчував у Франку, незважаючи на різницю у віці та й у всьому іншому – здавалося б, що може бути між ними спільного? – рідну душу. Франко, як дитина, полюбляв фотографувати на планшет і вишукано матюкався англійською, білосніжно при цьому посміхаючись, у ньому гармонійно уживалися ці дві якості, дивовижно приємна суміш – невимушена дитячість і така собі інтелігентна брутальність.

– Франку, факінг шіт?

– Факінг шіт!

Дуже простий, спокійний, ясний, колоритний дядько з твердим, як скеля, характером. Терпіти не міг п’янчуг – постійно сварився з тими, хто вживав алкоголь у батальйоні, бісився через погану організацію української армії. Аліна зробила перев’язку, Дрин намагався поставити важкопораненому Франкові крапельницю, однак сильна кровотеча в легенях не залишала шансів на життя. Франко помер через кілька хвилин після того, як його привезли до школи, але ніхто не хотів у це повірити. До медчастини заходили бійці й запитували, чи правда, що Франко помер, і Дрин мовчки показував на прикрите сірим простирадлом довге худе тіло Марка Паславського. З похмурими обличчями бійці виходили на вулицю, багато хто з них вважав українського американця своїм близьким товаришем.

Легкий настрій, який панував у батальйоні вчора після легкої прогулянки з передмістя до школи, після сьогоднішнього невдалого штурму змінився на розпач від важких утрат.

У медичному інституті десять років тому Дрин отримав спеціальність лікаря-психіатра. До війни він працював у громадській організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ», допомагаючи інфікованим вирішувати їхні внутрішні проблеми, і був дуже задоволений своєю роботою. Але коли розпочався Майдан, Дрин прийшов туди санітаром одним із перших, а звідтіля – одразу ж у «Донбас», де став інструктором першої штурмової роти, а в середині серпня – начальником медчастини всього батальйону. Тут, на передку, Дрин уперше пошкодував, що не обрав якусь іншу медичну спеціальність, бо психіатр – це не зовсім той лікар, який конче необхідний на фронті. Для того, щоб душевно поговорити з солдатом, потрібно або помолитися, або випити, тобто бути священиком або стати алкоголіком, але зовсім не обов’язково мати диплом психіатра.

Кваліфікованих лікарів на передовій не вистачало катастрофічно, основне навантаження несли парамедики – люди, які стали медсестрами та санітарами після курсів медичної допомоги. Багато хто з них, як і Дрин, отримали перші серйозні навички під час кривавого протистояння на вулиці Грушевського і в перших боях на Донбасі.

Медпункт батальйону спочатку облаштували в селі Кобзарі, за кілька кілометрів від Іловайська, але Філін після кількох обстрілів наказав Дрину: «Або розстріляй, або привези сюди!» – «Розстріляти…» – Філін полюбляв уживати це слово.

Пораненого Семена перев’язувала Кішка. Дрин оглянув рани, і коли розрізав ножицями штани, щоб подивитися, куди комбату потрапив осколок – в ногу чи дупу – той пожартував: «Ти той, акуратніше там ріж, не відчикриж нічого, мені ще все там пригодиться!» Всі засміялися. Поранення у комбата виявилися легкими, але Семенченко важко дихав, утратив багато крові і лежав сірий, наче районна газета. І Дрин засумнівався, чи не пробиті легені, тому було вирішено комбата евакуювати. Настрій після цього у Дрина зіпсувався зовсім – Філін, що залишився командувати батальйоном замість Семена, був у спілкуванні людиною категоричною, і далеко не всім волелюбним бійцям батальйону це подобалося.

Перші іловайські втрати пригнічували. Одна справа, коли на твоїх руках помирають незнайомі люди, і зовсім інша, коли гинуть ті, з ким ти багато разів пив чай і говорив про сенс життя. Немо і Монгол, які так дивно загинули 10 серпня, були сильними і сміливими хлопцями, справжніми воїнами. Дрин знав неповторного Франка, знав Шульца – авторитетного командира, добру і чесну людину. Зовсім нещодавно той подарував взводу Артиста трофейний «уазик». Однак, що міг зробити Дрин? Що він міг протиставити невблаганній логіці війни, яка включала в себе і смерть з необачності, і помилки командирів, і загибель друзів від рук ворогів? Він міг лише стати частиною цієї жорстокої машини смерті – і рятувати тих, кого ще можна врятувати.

Першому важкопораненому в Іловайську вони допомогти нічим не могли – поранення в голову. Вкололи протишокове, перев’язали, але пульс уже прослуховувався слабко, і через десять хвилин, так і не опритомнівши, боєць, ледь усміхаючись, наче перепрошуючи за незручності, помер. А коли Бішут повів два взводи на штурм центру міста, Дрин збився з рахунку, скільки «трьохсотих» вони прийняли. Філін надав машину, і всіх поранених відправили в Кобзарі, з ними ж вивезли і загиблих. З тілами перших «двохсотих» – Посмішкою, Шульцем, Франком і Скіфом – виїхали медики Мир і Барка. Назад в Іловайськ вони повернутися вже не змогли – кільце замикалося. Особливо Дрин шкодував за Баркою, все ж таки той був єдиним хірургом серед них.

Дрин також тепер більше мотався машиною – підвозив і вивозив «трьохсотих», а медсестри надавали допомогу пораненим у санчастині. Невдовзі машина потрапила під обстріл і згоріла, і вивозити поранених і вбитих допомагав водій Семенченка на «приватівському» броньованому грошовозі. Ті медики, які виїжджали з Іловайська в ці дні, назад уже не поверталися.

Коли батальйон почали обстрілювати з «градів» та важкої артилерії, поранених стало в рази більше. Багато бійців поводилися, як справжні чоловіки, до останнього залишаючись на передку: Лермонтов навіть не давав себе перев’язати, мовляв, дрібниці, «до свадьби заживе»; Фотограф вискочив із машини, яка везла його на евакуацію. Але, бувало, приходили до санчастини і такі, хто демонстрував подряпини і заявляв, що стікають кров’ю, і вимагали термінової евакуації. Однак це можна було вважати більше хвилинною слабкістю, ніж боягузтвом – подивившись на поранених товаришів і медсестер, які працювали під обстрілами без «броників» – у «брониках» незручно, важко, незвично – бійці, отямившись, поверталися до зброї.

Прибудову, яку облаштували під санчастину, швидко розбили мінами, довелося переміститися в шкільний підвал. Спали на трофейних розкладачках із сепарського блокпосту і на підлозі на матах. Однак спали мало, а 24–25 серпня, коли обстріли не стихали, ні на хвилину не зімкнули очей. Небо полум’яніло від «градів», снаряди розривалися зовсім поруч, у дворі, знищуючи техніку, яка тріщала і горіла, відблискуючи полум’ям на скло та освітлюючи цей маленький апокаліпсис.

Окрім Дрина і Мурки, медичну освіту в батальйоні мав лише Терапевт. Однак навіть дипломовані спеціалісти-медики з досвідом роботи не зіштовхувалися під час своєї мирної практики з кульовими та осколочними пораненнями, не знали, як діють деякі препарати.

Наприклад, Мурка – медсестра-анестезіолог зі стажем, прекрасно знала, як підтримати роботу серця, нормалізувати тиск, зупинити кровотечу, але військовій медицині навчалася вже під час бою, вечорами дзвонила сестрі в Одесу і просила, щоб та подивилася в інтернеті, як правильно користуватися целоксом чи якимось іще незнайомим препаратом. Усі інші вміли в кращому випадку правильно накласти пов’язку і зробити укол.

– Укололи? А хрестики на руку їм поставили, щоб другий раз не уколоти? – по декілька разів перепитувала Мурка бійців-санітарів, розуміючи, що за таких обставин навіть досвідчені лікарі можуть помилитися.

Проте необов’язково бути дипломованим лікарем для того, щоб допомогти не померти. У бою правильно накладений джгут або бинт важливіший диплома про вищу освіту, а сміливість цінніша за досвід роботи в медичному закладі. Дрин, Мурка, Аліна, Кішка, Мері, Вітерець, Яр – всі вони залишалися на передку до найостаннішої секунди.