Розділ «Вогнем і хрестом»

Допомогу доводилося надавати не тільки своїм. Дрин допомагав полоненому сепаратисту Австріяку, якому Сімка через необачність зламав ногу. Шин Дрин не мав, тож наклав щільну картонку, після чого розвідник Іраклій забрав Австріяка і вивіз до Слов’янська для обміну на наших полонених.

У підвалі школи від обстрілів ховалися і місцеві жителі, переважно люди похилого віку, жінки і діти, які залишилися відрізаними від харчів та води. Бійці ділилися з ними, чим могли, але провізії в батальйоні залишалося не так вже й багато, і з 25 серпня бійці перейшли на підніжний корм: їли все, що знаходили на людських городах, у садах та погребах. Якось Мурка завітала до зв’язківців – потрібно було надати допомогу кільком легкопораненим бійцям – у той час, коли їх активно почали накривати мінометами. Хлопці тоді варили на вогнищі супчик, який і кинулися рятувати в першу чергу – суп варили півдня, було б шкода, якби той загинув під мінами і знову б довелося голодувати. Однак найтяжче було з водою, яку заміняли кавунами. Пити хотілося так, що бійців навіть не лякали обстріли, під якими вони, захоплені пошуками, бродили по бакші. Спрага і голод сильно притуплюють страх, особливо це кидалося в очі в останні дні блокади.

Мирні мешканці страх як боялися обстрілів, особливо старі люди, яким, здавалося б, уже й не страшно помирати. Одна старенька так прив’язалася до Мурки, що як тільки починали завивати міни, брала медсестру за руку і міцно тримала до самого ранку. Одного разу міна потрапила в подвір’я приватного будинку неподалік на сусідній вулиці, осколками жінці розчикрижило живіт. Її привезли до школи, і Мурка, як вона висловилася, «вправила все, що могла», тобто акуратно зібрала кишки, що вивалилися з черева, в целофановий пакет, уклала його пораненій в руку і сказала: «У жодному разі не розтискайте пальці, поки не покажете це лікарю!» Родичі поклали жінку в «жигулі» і відвезли до Харцизька, де їй зробили операцію. Жінка вижила.

У той самий вечір принесли Куща, і також – із пораненням у живіт.

– Потрібно зробити дренаж, у нього сильна внутрішня кровотеча, – зробила висновок, оглянувши пораненого, Мурка.

– Так зробіть! – його товариш із позивним, здається, Грег, стиснувши зуби, з надією дивився на медсестер.

– Я не зможу. Я не вмію, я, на жаль, не хірург. Його потрібно евакуювати. Зачекайте, я швидко… – Мурка відійшла в бік і переговорила по телефону, зв’язок ще пульсував. – Я зараз розмовляла з родичами жінки, вона також поранена в живіт, місцева, ми й трохи допомогли… Її в Харцизьк вивезли, в лікарню, тепер уже все гаразд, зробили операцію, мусить вижити. Вони згодні вивезти мене з Кущем до лікарні. Я до Філіна піду!

Мурка швидко знайшла Філіна, але той не був налаштований на довгі розмови, бо вислухав і сказав: «Ні!»

– Ну чому – ні? Чому – ні! Він же помре, ви розумієте? Кущу терміново потрібна операція! – пояснювала Мурка, але командир був невблаганним.

– Вас спіймають сепаратисти і вб’ють обох!

– Ні, мене місцеві вивезуть, на машині. Ми Куща в цивільне перевдягнемо, я скажу, що дружина… У мене сукня навіть є, я взяла з собою, біла така, з бретельками.

– Ти взяла на війну сукню? – здивувався Філін. – Навіщо?

– Не знаю, – знизала плечима Мурка. – Вона місця мало в наплічнику займає… Раптом пригодиться? Відпустіть нас, будь ласка!

– Ні. Вас там уб’ють, а тут лікувати бійців нікому, – Філін не поступався.

– Кущ же помре! – крикнула Мурка, та командир вже не слухав її, захоплений терміновим повідомленням по рації.

Мурка розвернулася і похмуро пішла вниз. Вона схлипувала і прикривала, витираючи долонею, сльози, намагаючись приховати від інших свою слабкість. Мурка чудово розуміла, що Кущ приречений на повільну смерть у муках. І те, як холоднокровно його прирік Філін, не давши навіть маленького, навіть мікроскопічного шансу на порятунок, гнітило і бісило її.

– Ну, що? – запитав Грег. – Дозволив?

Мурка сумно захитала головою:

– Кущ – твій друг?

– Ні. Я просто опинився ближче за всіх, коли його поранило. Наклав бинти і притягнув сюди.