Розділ «Вогнем і хрестом»

– Що? – здивувався Шева.

– Книга така є, і фільм однойменний – «Хмарний атлас». Там ватажка повстання проти світового порядку звали Апіс. У нього там ще пика неймовірно страшна.

– Ну, в нашого Апіса з фейсом усе нормально. А написав книгу хто? – Шева реально здивувався.

– Не пам’ятаю вже, забув. Потрібно буде у капітана при нагоді запитати.

Шева розсміявся, але самого сміху я не почув, лише побачив у відблиску нових вибухів його веселі очі.

Скоро стало зовсім кепсько з куривом. Заядлі курці скручували з газет самокрутки з чорним чаєм, але це мало допомагало. Без цигарок бійці ставали нервовими і за першої-ліпшої нагоди починали або сваритися, або говорити про необхідність наступу. «Хто курець – той мрець!» – жартував некурящий Грім зі свого окопу № 5. Він із дитинства займався бойовими мистецтвами і досяг високого рівня, хоча, коли прийшов до секції, на нього ніхто не покладав особливих сподівань. Однак його тренер, як стверджував Грім, не мав поганих учнів не тому, що відбирав тільки гарних і перспективних, а тому, що шукав, знаходив та культивував тільки гарне в будь-якому хлопчакові. Грім ніколи не скаржився, хоча після 24 серпня сепари зовсім знахабніли, і лізли з посадки та через залізницю, що чорти.

Автобуси і машини на подвір’ї школи після кількох масованих обстрілів перетворилися на купу обгорілого металу. Під час одного з таких обстрілів контузило заступника комбата Філарета. Після розриву міни він упав і дико закричав, тримаючись обома руками за спину. Дрин подумав, що заступник комбату поранений, швидко ввів знеболювальне, однак при огляді жодних ознак поранення на тілі у Філарета не виявив. Проте Філ продовжував лежати на землі, як колода, і не намагався встати, а тільки стогнав: «Спина! Спина!» Напевне, вибуховою хвилею йому затисло або змістило хребці, але виявити навмання в польових умовах, що в дійсності сталося, Дрин не мав жодної можливості. Підійшли Яцек і Артист, порадили Філа евакуювати.

– Ні, я залишуся, – почав заперечувати замкомбату. – Я залишуся!

– Та ти тільки заважати нам будеш, – заперечив Артист. – Доглядай тут за тобою. Їдь, поки ще є можливість вискочити звідси.

Підійшов Філін, який, як завжди, висловився категорично:

– Немає про що говорити навіть! Контузило? На евакуацію!

У той же день заступника комбату батальйону «Донбас» Філарета доставили в Дніпропетровську лікарню ім. Мечникова.

– Цього разу він вирішив правильно, – сказав, посміхаючись, Шева.

Я з подивом подивився на нього.

– Я маю на увазі Філіна. Дивися: Семена – поранено, Бішут – зник без вісті, Шульца – немає, Скіфа – немає. Царство їм Небесне. У нас, виходить, усіх командирів перебили. А тепер от і Філарета до лікарні відправили, вважай, один Філін і залишився.

Кільце навколо Іловайська стискалося. Ми знали про це і зі слів розвідки, і з нечастих – коли більш-менш працював зв’язок – розмов із рідними по телефону. Вони розповідали, що тільки лінивий не писав нині в інтернеті і не говорив по телевізору, що під Іловайськом скоро буде «котел». Ми нервували, однак наказу про прорив зі штабу не надходило.

Тепер більшість машин із пораненими не могли прорватися крізь оточення і поверталися назад. Напевно, всю серйозність ситуації в повній мірі ми відчули тільки 22 серпня, коли наші афганці повезли до Многопілля кількох поранених і речі Скіфа. Вони натрапили на засаду біля Кобзарів – бусик розстріляли з гранатометів, троє поранених – Румун, Арт і Колдун – загинули одразу, а Карат, якому перебило ноги, залишився прикривати відхід побратимів. Карат був із тих, хто в 1979 році одним із перших зайшов до Афганістану, думаю, він без вагань прийняв для себе це рішення, ще в той момент, коли попросив у Дантиста віддати йому гранату. Відстрілявши весь боєкомплект, Карат дочекався, коли його оточать – хлопці, які вже відійшли досить далеко, почули тільки вибух і передсмертні крики ворогів.

Для наступу ми не мали ані достатньо техніки, ані даних розвідки про кількість та розташування сил противника, ані детальних карт міста. Нас прирекли на найбезглуздіше заняття – сидіти в укриттях і служити живими (до часу) мішенями для ворожої арти. Розмови серед бійців ходили різноманітні: наступати, відступати, хоч щось робити. Про те, що саме робити і куди потрібно рухатися конкретно, ніхто достеменно не знав. Ми смикали командирів, розуміючи, що кожен наступний день в оточенні коштуватиме нам нових життів, але Філін казав, що він знаходиться на постійному зв’язку з Семенченком, а командування і міністр особисто ось-ось обіцяють вислати підмогу. Однак жодної допомоги не надходило. Зате щоночі до нас надходило все більше і більше мін і снарядів – школа слугувала чудовою мішенню. І якщо раніше сепаратисти валили переважно в молоко, то тепер картина змінилася кардинально – клали прицільно і купно. Відчувалося, що там, за «градами» і мінометами, що плюють в нас вогняною смертю, тепер працюють зовсім інші – добре навчені – люди.

У дитячому садочку, де базувався батальйон, Грег змінив спеціальність – перекваліфікувався на водія. «Непогано звучить, – думав він. – «У дитячому садочку він став водієм, еге ж!» Так сталося випадково – один із водіїв батальйону «Світязь» отримав травму хребта, і Грег напросився до хлопців у машину. Йому набридло вештатися по блокпостах, хотілося вже руху, драйву, осмисленої дії. Незважаючи на драматичність ситуації, в яку вони потрапили тут, в Іловайську, Грег ані на секунду не шкодував про те, що тоді, в Старобешевому, кілька днів тому, коли він вийшов із шеренги зі своїм відділенням, не поїхав додому, а висловився командуванню по повній: і про те, що виданого боєкомплекту вистачає лише на п’ять хвилин бою; і про те, що перед тим, як посилати бійців на штурм укріпленого району, їх необхідно доозброювати гранатометами і підствольниками; і про те, що в більшості бійців – непридатні старі шоломи. Як не дивно, але ближче до вечора батальйон отримав усе, про що говорив Грег – і він, зрозуміло, залишився. До тих п’ятнадцяти, що вийшли з шеренги ранком, ввечері додався лише один – досвідчений десантник, що пройшов Афган і Чечню. «Вибачте, хлопці, – сказав він, прощаючись, – але я так воювати не можу. Тут усе неправильно робиться, на вас командири тренуються, як на котиках. А я – не м’ясо». Ніхто його тоді вголос не засудив, тільки подумали, що злякався, напевне, от і все, не зрозумівши його слів. Зате нині Грег бачив, наскільки правий був той десантник – тут дійсно мало хто розумівся на тому, як потрібно воювати, що таке війна і як варто поводитися в обставинах, що склалися: багато хто ходив без шоломів і «броників», накази командирів часто ігнорувалися, а коли виникали конфлікти, то бійці самостійно змінювали відділення або взводи.

Тож Грег вирішив спробувати себе в іншій якості, про що не пошкодував – роботи і вражень він отримав справді багато.