Розділ «Вогнем і хрестом»

– Давайте, потрібно терміново підтримати броню! – лунала команда, і ось вони вже летіли допомагати «коробочкам» за периметр.

По дорозі назад Грег помітив відчинений магазин, що само по собі було рівнозначно диву. Він придбав лимонаду і, хоча сам і не курив, дві пачки сигарет – одну віддав своїм хлопцям, а другу, разом із пляшкою лимонаду, закинув у люк беемпе. Собі купив води і кілька шоколадок, йому весь час, до болю в скронях, хотілося солодкого. Біля магазину їх ледь не накрило мінометами. Врятувало, що вчасно побачили тих двох жінок, які часто крутилися біля їх позицій, поки хлопці не зрозуміли, що це не просто товсті вульгарно нафарбовані дівки, що пропонують горілку і секс, а коректувальниці вогню противника. От і зараз, не встигли бійці дати по газах і проскочити перехрестя, як від невеличкої площі перед магазином почулося знайоме: вуххх! вуххх! вуххх! «Ага, – подумав Грег, – все правильно! А потім скажуть, що то укропи луплять по мирних!»

У той же день при зачистці їм неймовірно пощастило – в одному з погребів вони знайшли три ящики п’ятизіркового коньяку. Грег навіть посміхнувся, згадавши про батька – тепер і він, Грег, жив і воював на повну, за гамбургсько-вірменським рахунком. Збуджені, передбачаючи гарну пиятику, бійці радісно потягнули коньяк у розташування, але по дорозі зустріли Аміра і Мансура – чеченця і кримського татарина, що воювали разом із ними в батальйоні.

– Зачекайте, шановні, – сказав Амір, уважно роздивляючись торохкітливу здобич. – Не поспішайте. Що ви несете?

– Коньяк! Справжній, вірменський! У погребі знайшли! – радісно відповідали бійці.

– Ей, ти – солдате! Навіщо тобі коньяк? Будеш пити, твої друзі питимуть. П’яним будеш, як стрілятимеш?

– Аміре, та що тут пити – на тридцять людей? Та ми…

– Звідки знаєш, що це справжній коньяк? Що він не отруєний? Відійди, я зараз гранату туди кину. Постав пляшки на землю і тікай швидше! – Мансур дійсно дістав із розгрузки гранату.

Грег добре розумів, що ці двоє не жартували, ці хлопці взагалі не схильні до жартів, коли справа торкалася віри, війни й алкоголю. Якби таких солдатів – відважних у бою і скромних у побуті, які не вживають алкоголю і точно виконують накази командирів, в українській армії служило хоча б половина, то війна б уже давно закінчилася перемогою.

– Зачекай, Мансуре! – Грег виставив уперед розкриті долоні. З Мансуром він познайомився ще в Старобешевому. – Маю ідею: давай, я коньяк обміняти спробую…

Через кілька хвилин, швидко перетинаючи перехрестя і притискаючись до парканів, Грег вже шукав знайомий магазин. Покрутившись трохи навколо і пересвідчившись, що шлях вільний, він заскочив усередину, зняв з плеча важкий наплічник, забитий пляшками, і поставив на прилавок.

– Ось, – сказав він продавчині років сорока, яскравій розкішній блондинці в кустодієвському стилі, – пропоную натуральний обмін: я вам коньяк, ви мені – солодке та водичку. Курс ви самі встановлюєте. Домовились?

Магазинщиця широко посміхнулася, демонструючи золоті зуби, мовби натякаючи, що натуральний обмін може виглядати зовсім інакше і бути дійсно солодким – симпатичний синьоокий український солдат, очевидно, викликав у неї не тільки товарно-грошові емоції:

– Давай, ріднесенький, вантаж сюди свою пляшечку, – промуркотіла тітка, і нахилилася, підсовуючи порожній ящик. З її пазухи на Грега викотилися абсолютно розкішні білі, як сніг, груди п’ятого розміру.

За п’ятнадцять хвилин Грег нісся назад. У його наплічник було напхано шоколадних цукерок, лимонаду і навіть кілька пачок цукру-рафінаду. Він уявляв, як зрадіють товариші всьому цьому добру і посміхався: «Якщо щастя є, – радісно думав він, – то зараз я щасливий!»

Після того як майже всю техніку, що стояла на подвір’ї школи – «зушки», автобуси, машини – обстріли перетворили на металобрухт, у повітрі запахло не тільки попелом, запахло чимось страшним, непередбаченим, неконтрольованим. Грег і сам відчув себе, наче в пастці. Він раптом усвідомив, що все – дуже серйозно, що коли він дуже захоче, то не зможе вийти звідси, втекти, піти, що тепер він і його побратими багато в чому залежать від волі незнайомих їм людей, для яких вони тільки вороги, і ці люди прийшли сюди для того, щоб їх убити. Якоїсь іншої мети ті не мали, і від цього усвідомлення холоднішали руки і з’являвся неприємний металевий присмак у роті. За кілька днів добровольці з мисливців перетворилися на здобич.

Під час однієї з зачисток у хаті з перекошеним, чорним від гнилі парканом, Грег знайшов стареньку бабцю.

– Хто там? – сумирно запитала вона, коли Грег, почувши ворушіння в глибині старої хати, зняв у сінях автомат із запобіжника і завмер, заховавшись за одвірок. – Заходьте, одна я, не бійтеся.

Грег опустив автомат і увійшов у кімнату: фіраночки на вікнах, старі меблі, круглий стіл посередині кімнати, накритий допотопною потертою скатертиною, в секретері – склянки і чашки, якими вже давно ніхто не користувався, піч, скриплячі дошки підлоги. І запах старого, давно немитого тіла. Запах хвороби і смерті, що стояли під воротами – його Грег іще добре пам’ятав. На ліжку, майже не видна за подушками і ковдрами, лежала маленька сухенька бабця. Вона дивилася на Грега вологими маленькими очима так жалібно, що він навіть не привітавшись, одразу запитав:

– Вам чим-небудь допомогти?