Розділ «Вогнем і хрестом»

Кущ помирав шістнадцять годин у жахливих муках. Увесь цей час Мурка була поруч, не відходила від нього.

– Урятуй мене, дівчинко! Урятуй мене, будь ласка! – молив боєць. – У мене дома доньці сім місяців.

Іноді він плакав. Тихо, прихилившись неголеним закіптявілим обличчям до ковдри, щоб ніхто не чув. Мурка знала, що плаче Кущ не від болю, хоча йому, напевно, дуже боляче, а від безсилля і розуміння, що смерть неминуча. У Куща були напрочуд виразні сірі очі й густі чорні брови. Їй і самій хотілося плакати, коли вона дивилася в них, однак обстріли і нові поранені не давали права розклеюватися. Вночі, дочекавшись, поки Кущ провалиться в чергове безпам’ятство, вона, проклинаючи долю, війну і Філіна, вилізла на шкільний дах, де зв’язок працював дещо краще, і подзвонила знайомому хірургу.

– Так, – відповів крізь густу чорну ніч сонний, гарно поставлений баритон. – Я слухаю.

– Привіт. Це Аня з Одеси, Ільяшенко. Пам’ятаєш?

– Так, Анютко, звісно, пам’ятаю! Привіт. А що сталося, чому так пізно?

Мурка коротко пояснила, де вона і що їй потрібно. Хірург задумався на хвилинку, детально розпитав, які вона має інструменти і знеболююче, а потім по порядку, дуже кваліфіковано, пояснив, що і як потрібно робити. Мурка думала, що поки вона спуститься вниз, то все обов’язково забуде.

Проте, коли вона взяла в руки скальпель, порядок дій чітко постав перед очима. Вона все добре запам’ятала, все, що говорив їй цей високий красивий брюнет-хірург з модною зачіскою з такого далекого нині Києва, знаменитий професіонал, який щойно повернувся з престижної міжнародної наукової конференції з Франкфурта… Вагаючись, стискаючи до поту в вологих долонях інструменти, Мурка просиділа над пораненим бійцем близько години, однак так і не наважилася на операцію. Кущ помер наступного дня, за кілька годин до початку евакуації батальйону до Многопілля. Він став єдиним, хто помер у шкільній санчастині.

28 серпня журнал реєстрації санчастини налічував більше 100 поранених, половина з них знаходилася у важкому стані. Їхнє життя залежало від того, наскільки швидко вони потраплять до рук хірургів. Закінчувалися кровоспинні препарати, не вистачало джгутів, бинтів, знеболювальних, шприців.

Поруч із санчастиною, в спортзалі, працював штаб, де командував Філін. Сюди сходилися на вранішні наради командири батальйонів і рот: заступник комбата «Донбасу» Філарет, командир роти «Донбасу» Тур, комбат «Світязя» Олександр Фацевич, комбат батальйону територіальної оборони «Херсон» Руслан Сторчеус і комбат «Миротворця» Андрій Тетерук, інші командири. У штабі гучно сперечалися і сварилися – думки про те, як діяти далі, розходилися, однак останнє слово завжди залишалося за Філіном, і слово це звучало так: наказу відступати ніхто не давав.

Після невдалого штурму 19 серпня «Донбас» запросив у штабі АТО підмогу, але, окрім «Дніпра-1» і «Світязя», в перші дні підкріплення не надійшло. 22–23 серпня підтягнувся взвод «Донбасу», що охороняв артилерію в Попасній, і одразу ж був кинутий на підстанцію. З бази в Кураховому забрали всіх, хто не відмовився, навіть тих хлопців, які ще не були зараховані до штату батальйону, вони навіть не мали своєї зброї. Зайшли батальйони «Херсон» і «Миротворець» – їх відправили зайняти залізничне депо і тримати там оборону. Там вони і просиділи під шаленими обстрілами весь тиждень – без комунікації, поставок провізії і води, доставку яких унеможливлювали диверсійні групи противника, які активно працювали на цій стороні міста. З депо до штабу на наради регулярно їздив комбат Сторчеус, але доцільність цих поїздок викликала величезні сумніви – навіщо ризикувати життям заради двох годин розмов про одне й те саме? Вочевидь, ці рейси не могли залишитись непоміченими, і якось ранком по дорозі в штаб машина комбата потрапила в засідку. Комбата і водія розстріляли впритул. Безглузда загибель Руслана Сторчеуса гнітюче вразила бійців «Херсона»: вони не розуміли, які завдання виконували, з якою метою знаходяться в депо під масованими обстрілами, де обіцяні штурм та зачистка Іловайська, де військо, яке мусило прийти на допомогу? Точно такими ж питаннями задавалися і в «Донбасі». Десятеро бійців, не отримавши адекватних пояснень, посварилися з Філіном і, незважаючи на його накази й обіцянки «розстріляти на місці», вийшли з Іловайська до Многопілля.

– Це лажа, – кричали вони, – а не війна! Ми тут у капкані! Де Семен? Де армія? Нас усіх тут покладуть! – вони вчинили справжній маленький бунт, як на кораблі, що потрапив у біду, проте, на відміну від корабля, їх не підвісили на реї.

І одразу ж пішли розмови. Мовляв, операція по захвату Іловайська силами добровольчих батальйонів планувалася в Дніпропетровській обласній державній адміністрації без узгодження зі штабом АТО і міністром оборони; військові не йдуть на штурм через конфлікт між міністрами оборони та внутрішніх справ; Порошенко поставив за мету позбутися всіх патріотів із добровольчих батальйонів і т. п.

– Не вір, – говорив Шева. – Нині про що тільки не почнуть звиздіти: що тут, що по телеку. Менше паніки – більше впевненості у власних силах, менше інформації для ворога. Ми ж самі про себе все сепарам розповідаємо, грьобаний стид! Наше завдання – залишитися живими, а не здохнути тут, от і все!

Що сказати? Шева, як завжди, мав рацію. Ми продовжували виконувати накази наших командирів, тримали з усіх сил периметр, ходили штурмувати блокпости, допомагали товаришам відбивати ворожі вилазки. 24 серпня, на День Незалежності, разом із бійцями «Світязя» при підтримці «коробок» Апіса ми взяли черговий блокпост. Під час штурму поранило Хмару і Ромео. Блокпост залишився тримати «Світязь», але після сильного обстрілу хлопці відійшли в школу, тож наш взвод, яким командував Яцек, відправили на ПМС. Бомбили нас там рясно, але нічого, витримали, не пішли.

– Я тут по свободі подумав, – сказав якось Шева, коли ми забилися в шпарини в укритті під обстрілами, – про цього капітана з 17-ї бригади, який «коробочками» командує… Він же добровільно з нами сюди зайшов, ніхто його не змушував.

– Бойовий офіцер, на відміну від деяких.

– Так, це зрозуміло, – обстріл на хвилину стих, і Шева виглянув надвір – на небі не світилося жодної зірочки. – Холодно, блін! Позивний у нього цікавий. Апіс – це ж бог плодоріддя в єгипетській міфології, а ще – ліки з отрути бджоли. Як думаєш, він на честь бика свій позивний взяв чи на честь бджоли?

Я міркував теж, що позивний капітана видавався трохи незвичним на слух, але я не концентрував на цьому уваги, тут у деяких бійців і не такі позивні можна зустріти – і згадав, нарешті, назву книги, яка крутилася весь цей час у голові.

– «Хмарний атлас!»