Розділ «Вогнем і хрестом»

Для російських вояків в Іловайську мав випасти неймовірний джек-пот – взяти в кільце і за один раз знищити чи не всі українські добровольчі батальйони.

Грег, щоб не впадати у відчай, намагався постійно чимось себе зайняти. Допомагав перев’язувати поранених – у нього непогано виходило надавати першу медичну допомогу, пару разів провідав знайому бабцю – та дякувала за цукерки і воду і продовжувала разом зі Степанівною молитися за нього. Інколи під’їжджали з Многопілля машини з боєприпасами. Вони дивом проривалися через кільце оточення. Грег йшов чи не першим на розвантажування. Рух, дія, фізична робота допомагали відволіктися від поганих передчуттів. Ті ж бійці, чиї думки були цілком присвячені тому становищу, в якому вони опинилися, швидко ставали апатичними, байдужими, будь-який рух давався їм дуже важко, вони переважно сиділи в укриттях і відмовчувалися. По школі та інших позиціях з відеокамерою бігав журналіст «Лівого берега» Макс Левін – ось хто не втрачав присутності духу ані на мить. Левін з’являвся в найгарячіших точках, і Грег дивувався, як хлопець не боїться лізти в саме пекло. «Буде цікаво подивитися, що він там назнімає», – думав він, й одразу ж посварив себе за те, що так далеко забігає наперед. «Потрібно думати лише про те, чим ти будеш зайнятий у наступну хвилину. Як тільки починаєш мріяти про дім і будувати плани, тут же впадаєш у прострацію…» – підмічав Грег особливості психіки людей, що потрапили в оточення. Страх і смертельна небезпека справді по-різному впливали на людей: одним допомагали мобілізуватися, інших вганяли в ступор, позбавляли волі до спротиву.

– Хто піде вантажити «двохсотих»?

– Я піду.

На подвір’ї лежали дев’ять великих чорних поліетиленових мішків. В одному з них знаходився Іван, приятель Грега, якого вбило біля самовара. Мішки виявилися неочікувано важкими. «Мерці важчі поранених», – Грег потягнув обережно мішок на себе, намагаючись підняти – ні, одному ніяк. Він озирнувся – лише один боєць «Донбасу» вийшов йому допомагати. Вони притулили автомати до стіни і почали вантажити мішки в «камаз». На п’ятому вже стало зовсім важко, шостий мішок розірвався – широко відкритими очима, обличчям до обличчя, на Грега дивився мертвими нерухомими зіницями Іван. У Грега затремтіли руки, він не витримав і, знесилений, опустив мішок на землю.

– Ні, не можу…

– Давай я закрию йому очі, брате, – сказав «донбасівець». Грег тільки зараз впізнав його – той ішов першим, коли вони витягали тіло комбата «Херсона» і побачили дівчинку на велосипеді.

– Агов, хлопці, допоможіть хто-небудь! – крикнув Шева, але ніхто з тих, хто чув, навіть не поворухнувся – байдужість і апатія пронизували людей все сильніше, всього два дні тому на будь-який заклик про допомогу озвалась би половина батальйону.

Грег сів по-турецьки на асфальт і закрив долонями очі. Він не мав сили навіть поворухнутися. Всі його думки перескочили зараз на батька – невже ж його була правда: і ми, він – Грег, його покоління – безнадійні? Невже запалу і бажання їм вистачає лише на кілька місяців, а потім вони здуваються, наче проколоті голкою байдужості, кульки? Він повільно підвівся і взявся за край чорного мішка:

– Давай закінчимо, брате, – сказав він напарнику, і, кректячи, бійці потягнули важкий вантаж на борт.