Розділ «До Міккелі»

До Міккелі двома машинами від’їжджав чималий кагал. На фургон складали пожитки, а до авто запрошували людей. Разом із Бабенками до мікроавтобуса всілися Олег і Вася, Віталій, який увесь час, що вони жили у Валкеалі, так ні з ким не зблизився, двоє африканців, худих і високих, як жердини, і з блискучими очима. Один такий чорний, аж синій, звався Кофі – веселий і кмітливий балакун-сомалієць. Хлопець розповідав, що у нього на голодній батьківщині семеро братів-сестер, а наймолодшому стільки ж, як і Джейн. Ось тільки народився він, той молодший, коли Кофі був далеко від дому.

– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».

– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.

– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?

– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо брéхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.

Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.

Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.

– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.

– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.

– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.

«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:

– Буде тобі і борщ, і вареники.

– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.

– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.

– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.

Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.

– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.

Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.

– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.