Розділ «До Міккелі»

– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.

Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.

– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.

– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?

– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.

– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.

– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.

Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».

– А мені тут подобається, – оптимістично випалила Жужа. – Он і майданчик для Же… – з острахом зиркнула на Миколу. – Для Джейн.

– Найголовніше, що платитимуть пристойні гроші, можна заощаджувати та назбирати чималу суму.

– Заощаджувати? – перепитала, й уявні борщі-вареники розсіялися, як дим.

– Авжеж! Ми ж не на курорті.

«А коли жити? Весь час чекати та заощаджувати?» – подумала. Останнім часом вона дедалі більше думала і дедалі менше говорила. Причому думки були прямо протилежні озвученим фразам.

Табір виявився більш велелюдним, ніж у Валкеалі. Людочку примусив усміхнутися гурт чоловіків на березі озера. Вони трималися за саморобні вудочки та відкрито матюкалися на англо-російському суржику, коли риба зривалася з гачка.

У самому готелі табірний організм різонув підвищеною галасливістю, Людочці в носа вдарило різнобарвними запахами, як гарними, так і не надто. Найбільше пахтіло приправою карі та смаженою картоплею, невипраними шкарпетками й перегаром. Усі запахи нанизувалися на гострий смачний кавовий. На кожному з чотирьох поверхів готелю – по дві кухні у різних сторонах коридорів. Вузькими коридорами повсякчас вешталися напіводягнені чоловіки й жінки, закутані у хіджаб, бігали зашмаркані діти у запраних, вилинялих одежинах. Старожили уважно обдивлялися новоприбулих, дехто наважувався питати про «водка, сігарєта», думаючи, що ці реф’юджі щойно з-за кордону. Час від часу лунала знайома мова. Людочка й Микола віталися з такими людьми. Ті з цікавістю розпитували, звідки, коли втекли, що там на батьківщині й таке інше. Обіцяли навідатися в гості, коли українці будуть знати, до якої кімнати їх вселили.

– Мені тут не дуже, – змінила думку Людочка через вавилонську суєту притулку.

– Та-а-а-к! – протягнув Микола.

Невдовзі новеньких зібрали на ресепшені, кожному по черзі давали ключ від кімнати, говорили добрі слова й тиснули руки. До Бабенків усе не доходила черга.

– Давайте нам уже ті кляті ключі, – не втрималася Жужа, показуючи на дитину, яка заснула в неї на руках. – Мені важко, трясця вашій матері, – гнівалася, була ладна ввернути слівце із нецензурного лексикону.

– Почекайте, – лагідно зверталися до неї фіни.