Розділ «25»

Коли вітер безодні підхопив звільнену від тіла Огнеславу, вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпроти — і раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.

Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохи — все таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.

У передранковій застиглості стогнали вві сні переповнені мешканцями величезні будинки, втомлено зітхали бетонні балки, а двері й підлоги лише зрідка порипували — стиха, майже нечутно.

Усе довкілля пронизували напружені нерви електричних дротів, небезпечних живих та лячно нелюдських.

Огнеслава не зачепила жодного з них, блискавично шурхнула крізь кватирку — ззаду загрозливо загарчав холодильник — і потрапила в мозок жінки, яка лежала на канапі під легкою ковдрою. Зіщулилась у затишному куточку сплячої свідомості. Розслабилася, вмостилась — зручно, вільно — назавжди.

Тепер це і її тіло.

Надовго. До самої смерті.

Спробувала увійти в думки господині, в її свідомість.

Вдалося.

Зараз їй нічого не снилося, але уривки вражень, спостережень і досвіду тихо коливались поруч, готові спалахнути в пам’яті будь-якої миті.

Злегка ворухнулась — обережно, не прокидаючись, — відчула тіло. Спочатку воно здалося їй занадто великим, проте швидко призвичаїлась, розсудливіше оцінила розміри — звичайні, нормальні.

Обережно понишпорила в пам'яті. Скільки тут усякої всячини! Шукала найголовніше…

Її звали Софією…

Софія… Красиве ім'я.

Виринули з напівзабутих закутків мозку спогади про дитинство — напрочуд схоже! — давні думки, сподівання — такі зрозумілі! — але їх затемнювали безпросвітні відчай та безнадія теперішнього. Нещасна, залякана, вкрай виснажена постійними конфліктами, ця безпорадна жінка боялася і жити, і померти. Розуміла, що не живе, а лише існує — і не мала сили, волі, відваги боротись.

Цікаве визначення — існування. Снувати. Животіти. Скніти. Деякі слова, що незчисленними низками гніздилися в комірках пам'яті Софії, дивовижно нагадували приємну мову орачів, інші були схожі на різкуваті вислови степовиків, і лише від небагатьох віяло ароматом вишуканих понять чудової країни Авілар.

Де зараз той, для кого ця мова завжди була рідною?

Саме цієї миті він теж згадав про неї. І злякався, бо потрапив у темне провалля, з якого неможливо — ні, не годиться так думати! — з якого дуже важко вибратись.

Порпаючись у клаптях уривчастої пам’яті, намагався збагнути закони пекла, в яке потрапив. Викривлені, беззмістовні, примітивні — варварські, як не глянь.