Розділ 6

Щойно Федот зник за поворотом, темні спини посіпак, які вели його, затер білий зимовий пейзаж, а Сашка лишилась стояти на ґанку. Вітер колихав її світлу сукню, танцював навколо неї, здіймав тканину. Олександра дивилась, як її чоловіка забирали до «холодної», як у дворі вештались комсомольці, тягали зерно. Їй хотілося кричати, але не було чим. Дихання немов придавив камінь, що впав на груди. Здавалося, щосекунди стає важче. Ще трошки — і вона повалиться, мов гниле дерево. Її рука, досі простягнута в бік чоловіка, що зник за поворотом, заклякла, перетворилася на деревинку. Саша повільно опустила її і завмерла, не маючи сил зрушити з місця. Скільки так тривало — невідомо, вона втратила відчуття часу. У голові було порожньо і водночас повно. Нічого не хотілося.

— А ну набік, бабо, — грубий чоловічий голос опустив її на землю.

Один із чоловіків заходив до хати, шукаючи мотузки. Саша повільно відступила, дозволила незнайомцю зайти в сіни. Той безцеремонно пройшов усередину, наче це його житло, зашурхотів у сінях, а тоді вийшов із мотузкою. Жінка провела його поглядом, і раптом усвідомила, де вона є і що відбувається. Перед нею якось інакше розкрилася картина грабунку. В одну мить вона немов прозріла, очі наповнилися жахом. Вона прикрила рукою рота, аби не закричати, шпарко рвонула в хату, зайшла у свою кімнату. Тепле приміщення накрило її застоялим повітрям, запахом вареної картоплі, що стояла на столі, ледь відчутним присмаком ліків. Зоя сиділа на лаві, зіщулилася, мов горобець. Дівчинка чула крики на дворі, вигуки незнайомців, гуркіт у сінях і перелякано роздивлялася довкола. Вона здригнулася, коли мати заскочила до кімнати. Вид почервонілої на морозі матері, із обличчям, спаплюженим якимись дикими емоціями, ще більше налякав дівчинку. Вона, здавалось, зовсім поменшала в розмірах, перетворившись на єдину невеличку світлу крапку в темному помешканні.

Саша подивилася на доньку, пройшла повз неї й сіла на табурет. Ліда застогнала, але мати навіть не подивилась у її бік. Вона розгублено втупилася в підлогу. Там, на сірих, протертих дошках, розпливлася тонка плівка калюжі, що натекла з талого снігу. Якщо придивитися, досі можна було побачити слід від чобота чекіста. Знадвору лунали глухі виклики, напівкрики, голосні фрази. Саші стало неймовірно самотньо. Адже вона з чоловіком ніколи не розлучалася. Важка в нього вдача, сваритися майстер, але лише побачить дітей — одразу замовкає. Як це пояснити, що такий бугай виявляється такою малечею перед доньками, — незрозуміло. Це розчулювало її, але… Вони жили на різних боках горба, і тепер між ними немов виріс гай: їхні тіла зв’язали великі, міцні кущі, притягнули гіллям, поєднали одне з одним. Чи кохала його Саша? Хтозна. Яке то кохання, що за смак воно має, що за духмяність? Це, жінки кажуть, коли тріпоче в тебе серденько, мов підв’язане на ниточці. Бачиш нареченого — і в очах тьмяніє. Так воно чи ні, але став чоловік часткою її повсякденності. І спробуй розберися, де тут тріпотіння, а де побут.

Але зараз немов відрізали їй ноги, не було опори на землі. Не вистачало повітря, мутніли очі. Наче позбавили вміння дихати, і вона повільно задихалася.

— Ма, а де татко? — Зоя не витримала напруженої тиші.

Саша подивилася на доньку. Перелякані оченята дівчинки, схожі на потьмянілі зелені намистини, кругле личко, коротке розпатлане волоссячко…

— Він поїхав до міста, треба м’ясо продати, — збрехала Саша, а тоді уважно подивилась на меншеньку, притислась до неї і раптом заридала. Вона завила голосно, по-бабськи, розтягуючи звуки в довгий уривчастий лемент. Донька злякалася і теж слідом за мамою заплакала. Ліда прокинулась, підвелася, витріщилась на маму й сестричку, не розуміючи, що відбувається, і почала собі схлипувати. Троє плакали, наче це єдине, що їм залишилось.

Коли повернувся Петро, уже починалися сутінки. Він під’їхав до двору й одразу побачив недобре: хвіртка перекривилася, усюди були довгі сліди чужих санок, злегка присипані жовтими плямками зерна. Завів Жвавого, лишив запряженим і попрямував до комори. Тоді в садок, обійшов усі сараї й остовпів — усюди порожньо. Лише один мішок пшениці, засипаний сіном — видно, до нього не встигли дістатися. Поспішив у хату, зайшов до братової кімнати — посеред неї сиділа Саша. Вона поклала голову на стіл, поруч Зоя — очі прикриті. Тиша.

Ця картина настільки вразила Петра, що він не наважувався зробити ані кроку. Стояв біля порогу, у теплім кожусі, з-під шапки в нього бігли струмочки поту, неначе сльози текли.

«Померли», — подумав він і одразу ж дорікнув собі за такі чорні думки.

Ніхто в хаті не ворушився. Ще кілька хвилин він потинявся й ступив уперед. Підійшов до невістки, поклав їй руку на плече — нічого.

«Точно, померли», — ще раз подумав Петро.

Тут дівчинка завовтузилась, подивилася на дядька.

— Мама спить, їй погано, — прошепотіла вона.

— Що трапилось? — так само тихо спитав Петро.

— Незнайомі дядьки прийшли, а тоді тато кудись пішов, — продовжила Зоя.

— Куди?

— Я не знаю.