Розділ 6

— Накладай, віднесу брату. Певно, голодний як пес, — пробурчав старший Шевченко.

Не кажучи ані слова, Саша знову встала з ліжка, знайшла газету, розгорнула її на столі, поклала хліб, солоний огірок. Покрутилася, накинула легку куфайку й вийшла в сіни по сало. Вона шаруділа в темряві, намагаючись знайти діжку з харчами. Жінка навпомацки пройшла кілька аршинів, а тоді зупинилася — звикала до насиченого сірого мороку. Густі контури предметів — лопат, кіс, ящиків — створювали дивовижний темний візерунок тіней, що їх заледве можна було розрізнити. Тут двері відчинилися, жовтувате світло напіврозкладеним віялом розкинулось по підлозі, а згодом звузилося до тонкої смужки, яка була здатна прослизнути через щілину, поки зовсім не зникло. Двері знову зачинилися. І все було б нічого, але Саша помітила, як крізь щілину протиснулася чоловіча постать. Вона стояла ближче до Петрової кімнати, тому довелося б зробити пару кроків, аби добратися до неї. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Шура заблагала про себе, почавши шепотіти звичайні слова молитви. Їй здавалося, що це не просто чоловіча тінь, а сама смерть прийшла. Звісно, вона розуміла, що, крім Петра, нема кому було ввійти, але ця несподівана поява збентежила її душу, немов усередину посадили птаха, що б’ється, аби вирватися на волю. Це тривало секунд десять, але для неї наче минув цілий день. Час занурився в пітьму, заплутався в темряві та зупинився. Тут у протилежному куті сіней темрява заворушилась, розмазуючи по приміщенню чорний контур. Сашка злякалась ще сильніше. Якимось своїм жіночим відчуттям вона зрозуміла причину приходу дівера: він прибув по неї. З вуст злітали церковнослов’янські слова, прохання до Господа й стогнання — усе сплелося в один довгий і приглушений стогін.

— Сашко, ти де? — гримнув Петро.

Після цих слів жінка ще більше злякалася, навіть трошки зігнулася, скрутилась в одну невеличку пляму. Старший Шевченко пройшовся дрібними кроками, недоладно розчепіривши руки. Тут він зачепив пальцем ту, яку шукав. Жінка спробувала видертися, та він ще міцніше взяв її за лікоть.

— Ти чого це? — обурилась вона.

— А ти шо, де бігти зібралася?

— Хто ти такий, що мені вказуєш?

— Ух, яка норовиста. Я давненько за тобою спостерігаю.

— Спостерігай, та очі не поламай.

— Чого це ти грубіяниш? Я тобі нічого поганого не вчинив.

— Тоді навіщо тримаєш? Відпусти!

— Відпущу, коли час прийде. Ти, головне, не комизься.

— Та як ти… як ти смієш?!

— Смію. А шо ти думала?!

— Я Федоту скажу! Відпусти, кажу!

— І шо? От і що буде? Намелеш, що я тебе за руку тримав? Так ти спіткнулася в темряві і я тебе підтримав, аби не впала.

— Чого тобі треба?

Тут Петро приступив до неї, навис, як гора. Він присунувся так близько, що Саша відчула важке його дихання. Терпкий, настояний чоловічий запах — намішаний з цілого сонму різноманітних душків, від різкого, пронизливого духу поту до приємного аромату їжі. Чолов’яга притиснувся ще ближче.

— Ну, не балуй. Просто побудь зі мною, — якось навіть лагідно промовив він.

Шура спробувала видертися, та де там. Петро притулився до неї тілом, схопив її лікті, трошки розвів, умазав у стіну.