Розділ 6

— Відпу… Що ти роби…. Я Федоту… розповім…

— Полегше, полегше. Ти думаєш, я зовсім бовдур? Нічого ти нікому не розповіси. А як скажеш, то я першою придушу твою малу. Шкода душі невинної, але от комуністи кажуть, Бога нема — то хто мене покарає?

— Я… Ти… збожеволів…

— Ти мене, Сашенько, з розуму звела. Нема сил уже, терпіти не можу. Доторкнись до мене.

Останні слова Петро сказав таким м’яким, аж наче оксамитовим голосом. Уся його чоловіча природа розбурхалася, напружилася й задеревіла. Він притискався до пахучої жінки, чув, як птах у грудях несамовито б’є крилами, але це його ще більше схвилювало.

— Ні… Благаю, не треба… Тільки не зараз!..

— А коли? Нема сил уже терпіти!

Він застогнав, але з такою глухотою, що стогін його перетворився на звірячий рик. Одною рукою він притримував руку Саші, другою долонею Петро схопив її за підборіддя.

— Які очі! Яка ж ти гарна!

Жінка спробувала чинити спротив, але хватка чоловіча сила не давала їй рухатися.

— Як я давно цього чекав!

Рука полізла їй під поділ, піднімаючи сукню.

— Я візьму тебе!

Саша здригнулась, закрутила головою, але Петро втримав її.

— Ти…

Останню фразу він договорити не встиг: двері почали відчинятися, віхоть світла впав на підлогу. На долю секунди старший Шевченко забарився, і, скориставшись моментом, Шура звільнилася, притьмом опинившись біля виходу. Мідно-жовте світло осяяло приміщення, двері відчинилися і в отворі з’явилася заплакана та перелякана Зоя.

Саша зайшла в кімнату й зачинила за собою двері. Вона обійняла доньку, усередині в ній усе тремтіло. Дівчинка схлипувала й намагалась щось сказати матері, але та не слухала. Хата попливла перед нею, усе затуманилось, утратило контури. Жінка гірко заплакала.

До кімнати з півгодини ніхто не входив. Гасова лампа відкидала нерівні відблиски по речах: вони танцювали на печі, зіскакували з припічка на ліжко, а тоді на лаву, уздовж вузького прямокутника вікна, пробігали далі й падали з розбігу на Ліду. Їй полегшало, дівчинка сиділа, закутана пуховою ковдрою, і дивилася, як мати складає харчі в пожовтілу радянську газету. Саша поспішала, тому склала їжу абияк, у нерівний згорток. Поквапилась укласти дівчат і сама опустилася на лежак, пригасивши вогник. Перед носом крутився запах Петра, здавалося, що гострий присмак поту проник у всі пори її шкіри, заглибився в нутрощі. Тут двері тихо зарипіли — увійшов дівер. Побачив згорток на столі, підійшов, узяв. На якусь мить завмер. Шура вчепилася поглядом у його постать, очікуючи якнайгіршого. Вона пожалкувала, що нічого важкого не було поруч, хотіла простягнути руку до печі, але злякалась, зупинилась. Фігура закам’яніла. Здавалося, ніби той, хто стояв, про щось замислився. Подекуди він рухав рукою, пересував тіло, неначе заводна іграшка, і знову завмирав. Кожен шурхіт змушував Шуру здригатися. Її жіноче нутро тремтіло, мов кущі шипшини на вітру. З вуст знову зірвалися церковнослов’янські, біблійні слова.

В одну мить Петро обернувся, зробив кілька кроків до жінки, нахилився до її обличчя. Ніздрі заповнив ядучий запах, проник у мозок, роз’їв усі думки. Жінка обімліла. Обличчя дівера зітнулося зі шкірою Саші, колюча щетина легенько притулилася до її щоки, порухавшись нагору й униз. Запахло цибулею й вареною картоплею.

— Скажеш Федоту — приб’ю, — спокійно промовив Петро, різко підвівся, схопив згорток та попрямував до виходу.