Розділ 17

За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.

«Камери, мабуть», — подумав він, і, не зупиняючись, уся група рушила вперед.

Треті двері були звичайними, дерев’яними. Знову боєць проник усередину, обережно протиснувшись в отвір. Шевченка приставили перед ними до стіни, викрутили руки за спину. Один із двох червоноармійців, що залишилися з ним, наказав йому вести себе сумирно. Федот притиснувся чолом до холодної стіни, відчув шкірою чола її шорсткість. Ніби він завжди ось так бився об твердість перешкоди. Першого солдата не було з півхвилини. Нарешті він протиснувся назад у коридор. Подивився на Федота, кивнув своїм напарникам, і ті слухняно підвели затриманого до дверей, які трохи відчинилися, утворивши нешироку щілину.

«Нехай хоч загину, як чоловік», — подумав Федот і сміливо ступив усередину.

Після темнуватого коридору яскраве світло вдарило в очі, на кілька секунд засліпивши. Чоловік трохи підвів руку, прикриваючись. Йому здалося, що він потрапив до дверей Раю, і ось тут, у сліпучо-білому освітленні, у чистоті й прозорості зустріне його Петро, лясне по плечу й проведе до білосніжних покоїв.

«Відмучився ти, Федоте Степановичу! Скільки перетерпів, скільки виніс! Усі ці випробування потрібні були, щоб ти, рабе Божий, змирився. Бо в смиренні — спокій, у слухняності — вічність. Проходь, любий друже, присядь із дороги».

Приблизно так повинен був зустріти його апостол, але яскраве світло поступово придбало нормальну насиченість, темні предмети проявлялися з сяйва, затемнюючись і набуваючи незграбних обрисів, перетворювалися на дерев’яні меблі: стільці, столи, комод. У правому куті стали помітними люди — теж селяни. Їх образ, що можна було впізнати по широкому щільному одязі, спочатку сірів, а після трохи ускладнювався, набираючи безліч бляклих відтінків.

«Напевно, такі ж ув’язнені, як і я», — подумав Федот і протер очі рукою, аби краще розгледіти, хто його співкамерники. Тут сталося зовсім неймовірне — наступні три миті змусили здригнутися Федота й позадкувати. Якщо б його підготували, пояснили й розповіли, то, напевно, жах не заповнив би собою всю водянисту сферу очей. Але ніхто не зронив попередньо ані слова, тому від побаченого зараз чолов’яга трохи не впав, знепритомнівши. І не дивно! Адже він почув найбажаніший у світі голос. Цей звук запаморочив голову, змусив битися серце з частотою тисячу ударів у секунду.

— Федоте, чоловіче мій! — це був голос Сашки.

Деякий час Шевченко не міг повернутися до дійсності, поки до нього не підскочила його маленька дружина й не схопила за руку. Сашка трясла його за долоню, намагалася привести чоловіка до тями, але той здивовано озирався навкруги. Губи його були стиснутими, а погляд отупів.

— Мій чоловік! — ще раз оголосила вона.

Федот глянув на жінку й раптом зрозумів, що це йому не вбачається і це не сон — перед ним стояла дружина! Він обійняв її і притиснув так міцно, як ніколи в житті не притискав. Тут підбігли й діти, крик і плач наповнив кімнату. Сльози змішалися з болем і втомою. Повільно пошкандибав поранений Петро й доторкнувся до неголеної щоки брата. Дочки обняли таткові ноги, дружина притиснулася до нього, як подорожній посеред літньої спеки обіймає в полі самотнє дерево. Смуток і печаль, здавалося, залишили їх. Раптово все стало легко й зрозуміло.

— Мій чоловік!

— Дружино моя!

Сім’я возз’єдналася. Як виявилося, на наступній зупинці після того, як Федот пропав, Сашка почала тарабанити у двері, доки не підійшла охорона. Вона кричала й волала, що без чоловіка не поїде більше нікуди. Спочатку на неї не звертали уваги, але крики жінки ставали дедалі голоснішими, а селяни у вагоні теж почали підключатися до неї. Прибіг комендант поїзда, уповноважений енкаведешник, якийсь чин у гостроносій кепці. Вони вирішили висадити сім’ю Шевченка на вокзалі, помістити до з’ясування обставин в одній із кімнаток. Сашка без кінця повторювала ім’я — «Федот Шевченко» — і благала, погрожувала, плакала, просила відшукати чоловіка. Але, оскільки нікого такого в поїзді не знайшли, вирішили посадити їх на наступний етап, і справа з кінцем. Жінка з дітьми притулилася в куточку, поранений Петро постогнував, а місцевий наглядач усе погрожував відправити їх на Колиму без якогось там «виродка Федота». Шура бідкалася, рвала на собі волосся, кричала, поки нарешті не змирилася — тепер вона вдова. І як тільки вона так подумала, двері відчинилися й на порозі постав чоловік.

За півгодини їх уже садили на поїзд, без особливих церемоній закидали нечисленні тюки до вагону. Вони залізли всередину, двері зачинилися, і непередбачувана подорож на Північ продовжилася. Під ранок Федот знову прокинувся. Скотинячий вагон було заповнено незнайомцями. Жінки, чоловіки, діти, літні люди — вік тут не мав ніякого значення. Похмурі сільські обличчя, стерті до мозолів долоні й брудний старий одяг — ось тобі й усі «кулаки»! Вороги народу. Покидьки соціалістичного суспільства. Немічні й хворі. Усі вони сяк-так розташувалися по всій довжині внутрішнього вагонного простору, обклавшись речами зі старого життя. Забарикадувалися ганчірками. Відгородилися мішками. Вони — ніхто. Їхнє життя — копійка. А їхні душі — тлін. Усередині панував застояний сморід кінських екскрементів…

Вистукували колеса невідому мелодію, ритмічно похитуючи всю конструкцію. У вагоні було темно, тільки зрідка миготіли ліхтарі на платформах, розкреслювали смужки світла на речах висланих — спочатку подовжували їх, а потім різко обрізали, поки ті не зникали в імлі. На секунду ліхтарні промені висвітлювали чиєсь змучене зморшкувате обличчя й потім знову занурювали його в повну темряву.

— Ти чого не спиш? — Сашка підвелася й звернулася до чоловіка.

— Млосно на душі. Неспокійно.