Розділ 17

— А ето ти правду ботаєш: єслі будєм жить, то нє громко, — промовив із четвертих нар окатий чолов’яга.

— Пагаварі єщьо, Антонов. Пайдьош завтра пєрвим в лес капкани правєрять, — пригрозив худорлявий.

— А чим ви харчуєтеся? — раптом запитав Петро. — Казьонні харчі є?

— Казьонні, кхе-кхе. Тут всьо казьонноє, даже ти, — також, усміхаючись, промовив Антонов.

— Ти, таваріщ, єво нє слушай. Нада — пришлють. А пока нам вєлєлі насабирать жратву самім. По вєснє начньом лєс валить і целіну абрабативать, — сказав худорлявий.

— Ето хто ж тібє вєлєл, лішенєц? Нє даром тєбя сюда вислалі, за светлиє, твар, дєла. Ти, Сергій Палич, савсєм рамси попутав, — раптово заговорив по фені Антонов.

— Партія пріказала. Так сказано: нада! — байдуже відповів Сергій Палич.

— Так вот пачіму тібя, шестьорку, сюда кінулі! Работать нам, как нада. Ти хоть амбразуру свою прікривай…

— Таваріщ із разлагающіхся елементав, нє абращайтє на нєво вніманія, — оголосив Сергій Палич.

Після цього він підійшов до Шевченка й простягнув руку.

— Рукавадітєль трудавой ячєйкі, Сєрдюков Сєргєй Палич, — промовив він.

Шевченко простягнув руку у відповідь, міцно стиснув її і відповів.

— Федот Степанович Шевченко, ватажок куркулів Слобожанщини.

Від останніх слів Сергій Палич отетерів, відкрив рота, трохи відсторонився, навіть, здавалося, протер руку після рукостискання. Це трохи потішило Федота, утім, ненадовго. Діти відігрілися, повернулися до лежаків. Сашка зібрала соломи для настилу, поклала ганчірки, примостила дівчаток, а сама сіла скраю. Петро стояв біля вогню, і всі говорили про щось із руктруд’ячєйкі Сердюковим, а Федот опустився на найближчий настил та важко зітхнув. Пройшло півтора місяця відтоді, як він побачив палаючий будинок Мачули й серце защеміло від передчуття біди. Усі ці події так швидко схопили його за комір, підняли й викинули світ за очі, до невідомого північного краю… Хто він? Ким тепер себе назве? Сказав він щодо куркуля, аби позлити цього худорлявого хлопця, не надто розумного, але рабськи вірного цій чортовій партії! Який він до біса куркуль чи кулак… Усе геть заплуталося. Він знову зітхнув і подивився на Сашку. Та злякано зіщулилася, стала такою ж маленькою, як їхні дівчатка. Тепер вони залишилися наодинці з негостинною природою, з лісом, із хурделицею, з дикими звірами. Як зустріти завтрашній день — незрозуміло. Дожити до післязавтра — шанс невеликий.

Подружжя Шевченків мовчало. Говорити не було про що. Мешканці бараків розійшлися по койках. Люта заметіль кидалася сніжками в стіни, протискалася мертвими білими пальцями крізь щілини, підсипала снігу на нари. Федот розклав мішок, викинув майно на деревинки. Обережно зазирнув на ікону, з якої сумно дивився Христос, і сховав її під низ. Склав ганчірки купкою, підклав під голову та ліг. Утома одразу накинулася на нього й придавила своєю вагою. Шевченко розслабився, не міг поворухнути ані пальцем, ані ногою. Майже відразу поринув у сон, але за секунду до того, як свідомість поринула в каламутні води сновидінь, засланець почув, як десь зовсім недалеко моторошно, голосно завили від безсилля голодні вовки.