Розділ 17

— Така наша доленька, Федоте.

— Та не кажи. Ось думаю, що робити.

— А що ти зробиш? Ти ж не всесильний.

— Сашко, не можу я отак дивитися на все. Треба діяти.

— Прошу одного, не зроби знову лиха.

— Та про що ти кажеш… Але не можу ось сидіти склавши руки.

— Ах ти, чорт кучерявий. Угамуйся нарешті!

— Ох-ох. Та не сварись-бо вже!

— Бачу, бачу, Федоте, як ти либишся. Ось завжди ти так!

— Гаразд, гаразд. Нам би тільки вижити…

— Нам би тільки вижити…

Сашка повторила чоловікові слова, немов єдине, з чим погодилася. Вона відкинулася, поклала голову на мішок. Доньки обняли матір, притиснулися до неї. Було холодно й голодно. Очікування невідомого гризло душу до самого дна. Страх наганяв чорні думки. А поїзд їхав собі та й їхав. Його тонке тіло прогиналося на поворотах, звивалося, неначе зміїне. Сніг повалив, і невагомі, дрібні сніжинки залітали до вагону, осідаючи на людських тілах. Стук-стук-стук. Їх хитало, мов на хвилях.

Нужду справляли у відро, обгородивши кут ковдрою. І все одно сморід розпливався по вагону так, що й дихати було неможливо без нудоти. Коли відро переповнилося, то стало зовсім зле. Огидний сморід, який виїдав очі, розповзався серед «куркулів». Стало нестерпно гидко. Три десятки людей без води і їжі, але з потребою випорожнитися… Іноді поїзд зупинявся — до дверей підходили чекісти й випускали по одному з заповненим нечистотами відром. Той, що виходив, прямував до кущів, спустошував посудину, його вели назад. Дехто встигав набрати снігу в глечик. Після селяни накидалися на володаря води: баби зі сльозами просили напоїти їхніх грудних дітей, жінки простягали свої сухі, жилаві руки, щоб хоча б обмочити вологою висохлі губи, діти з ревом кидалися до матері, просили пити. Води вистачало на один десяток із двадцяти восьми, що їхали у вагоні.

Поїзд стукав і стукав. Так тривало й тривало. Один раз на день приносили їжу — рідку баланду, у якій плавало три картоплини та шматок житнього хліба. Селяни простягали свої тарілки, а внизу на землі стояв великий пересувний чан, звідки їм наливали це їдло. На п’ятий день на одній станції принесли попити — з бочки наливали якусь каламутну теплу рідину. Чоловіки кинулися до проходу та простягали бляшані кухлі. Люди пили й не могли вгамувати спрагу. Але до вечора стало зовсім погано — у тих, хто пив, роздулися животи, деяких почало рвати. Вагон заповнився запахом гнилі. Наступного дня в селян з’явилися якісь гулі на тілі. Вони піднімали одяг, оголювалися й показували одне одному сині щільні бульбашки на животі, боках, спині, намагаючись зрозуміти, що це таке. Гулі дуже свербіли, перетворюючись на кровоточиві рани. У деяких діточок гулі злилися й здулися в одну рвану криваву пляму — видовище було жахливим. Матері стогнали й гладили дітей по голові — єдине, чим могли їх утішити. Якщо безнадійність можна матеріалізувати, то вона була цілком матеріалізованою в стогоні трирічного малюка, який довго й болісно вмирав на руках у своєї матері. Розради ж не було ні в чому.

Основним тлом стало тягуче й неспокійне очікування. Пасажири втратили лік часу. Вони мовчки лежали на дошках. Моторошна тиша скувала всіх, накрила їх покривалом, що не пропускало ніяких звуків. Кладовище живих мерців… З боку могло здатися, що ці лежачі горбки давно віддали Богу душу, і, тільки коли хтось ворушився, ставало зрозуміло — горбки ще живі.

На дев’ятий день паровоз раптом випустив пару, загримів, задзвенів, хитнувся й став немов укопаний. Приїхали. Двері відчинилися. Морозне повітря рвонуло в черево вагона, розганяючи сморід.

— Так, сука, сколька тут подохло? — відразу ж з’явилася пихата мармиза командира, який заглядав усередину.

Грудочки заворушилися, стали підніматися. Федот вискочив, потягнув за собою мішки. Петро волік два тюки. Сашка — дітей. Розкуркулені зі змученими обличчями вибиралися на світ божий. Вони по одному спускалися зі східців вагону на засніжену землю, навіть не обертаючись. Кілька хвилин — і живі відокремилися від мертвих: із трьох десятків висланих у дорозі померло четверо. Федот допомагав укладати речі до вантажного ЗІЛу, який відразу ж пресували людьми. Відкритий кузов наповнювався зім’ятим майном. Туди залазили люди, усідалися на засніжену підлогу й гарячково підбирали брудний сніг, щоб негайно відправити його до рота. Той танув, залишаючи на язиках шматочки бруду, соломи, лушпиння. Селяни одразу ж випльовували ці зайві шматочки, що з різким звуком вилітали за борт.

Шевченко вже заліз у вантажівку, коли побачив жінку, яка, тримаючи немовля на руках, намагалася залізти в ЗІЛ, але в неї ніяк не виходило. Жінка підняла поділ сукні й долоньками без успіху чіплялася за борт. Нарешті чоловіки допомогли їй залізти. Жінка була повнотілою й абсолютно блідою. Федот із деяким подивом подивився на неї. Дитина на руках була загорнена в покривало, сплутане якимись ганчірками й повністю закрите від чужих очей. Баба похитувала її, заколисуючи.

У цілому навантаження пройшло дуже швидко, а машина рушила й поїхала по сніговій дорозі, щойно останній засланий спромігся залізти на борт. За цим ЗІЛом рухався ще один — з червоноармійцями, які повинні були доставити переселенців до місця призначення. Машину гойдало на поворотах, пагорбках, горбах. Раптом ЗІЛ особливо суворо смикнуло так, що пасажири ледь устигли схопитися за край кузова, а хтось лише дивом не випав. Сіпнулася й жінка з немовлям, трохи не гепнувшись на підлогу. Від цього руху ковдра сповзла з личка дитини, оголивши насичено-синє насуплене личко. Заплющені очі й відкритий рот застигли, заклякли — немовля давно померло! Жінка однією рукою трималася за кузов, а другий — за дитину з мертвим личком. Вона позирала вдалину, коси розвівалися на вітрі.